Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

З 1946 р. – член Спілки письменників України. Високу оцінку роману "Прапороносці", відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією "Прапороносці" героїка війни і далі хвилювала митця. Наприкінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел ("Модри Камень", "Весна за Моравою", "Ілонка", "Гори співають", "Усман та Марта" тощо), багато в чому суголосних з "Прапороносцями".

Видані протягом 50-х років книги новел "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Чари-комиші" (1958), повісті "Микита Братусь" (1951) і "Щоб світився вогник" (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957) – історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів "Людина і зброя" (1960) та "Циклон" (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах її незнищенності.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор "Прапороносців" у своїх нових творах, що з'явилися протягом 60-70-х років. Серед них – романи "Тронка" (1963), "Собор" (1968), "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1980), повість "Бригантина" (1972), новели "Кресафт" (1963), "На косі" (1966), "Під далекими соснами" (1970), "Пізнє прозріння" (1974) тощо.

"Тронку" 1964 р. було відзначено Ленінською премією, і це віщувало письменнику нібито цілковите благополуччя в житті та творчості. Але в 1968 р. з'явився його новий роман "Собор". Як зазначає Михайло Наенко, "від того "офіційного" благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній, в основі своїй – далекій від творчості, критиці". Тільки гучне ім'я врятувало від арешту. Твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднував із літературно-критичною діяльністю. Почавши ще в студентські роки з досліджень творів М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом написав десятки статей.

Твори О. Гончара широко відомі не лише в нашій країні, а й за кордоном. Книги письменника перекладалися 67 мовами народів світу. Окремі твори виходили у сімдесяти шести країнах. У жовтні 1990 року на XXII Міжнародному науковому з'їзді Американської Асоціації для розвитку славістичних студій (у столиці США) відбулася окрема міжнародна конференція "Людина і її місія у творчості Олеся Гончара". Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав його "Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років".

Помер письменник 14 липня 1995 р.

"Кажуть: життя коротке... А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942 року, де нас 100 тисяч невільників, – теж я. А потім ті фронтові – страшні й чаруючі Альпи... І молода слава "Прапороносців"... І голгофа "Собору"... 1 госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью- Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові – все, все це увібрало одне-єдине людське життя..." – записав Олесь Гончар у березні 1994 року.

У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Героя України (посмертно).

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (1864-1902)

Павло Арсенович Грабовський – український поет-революціонер, публіцист і критик, перекладач з багатьох мов світу.

Народився П. Грабовський в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) 11 вересня 1864 року в родині Арсена і Ксенії Грабовських. Він був другою дитиною в сім'ї. Батько був паламарем у слободі, занедужав на сухоти і помер у молодому віці, лишивши п'ятеро дітей.

Спочатку П. Грабовський навчався у місцевій церковнопарафіяльній школі, а на десятому році життя стає учнем Охтирської бурси, котра нічого йому не дала. З 1879 року П. Грабовський навчається в Харківській духовній семінарії. У цей час він знайомиться з передовою російською і світовою літературою, що сприяє формуванню його революційного світогляду. Вступає в організацію народників "Чорний переділ" і мріє всі сили, навіть життя, віддати за народ.

У 18 років Грабовський за переховування забороненої літератури був заарештований, виключений з семінарії і висланий в рідне село Пушкарне. Саме на цей час припадає початок творчості поета.

Перебуваючи під гласним наглядом поліції в Пушкарному, Грабовський пише численні кореспонденції в газеті "Южный край", вірші та прозові твори.

У 1885 році після закінчення домашнього арешту Грабовський знову повертається до Харкова, влаштовується коректором. Але працював недовго. Поета було знову заарештовано. Чимало часу П. Грабовський знемагав в харківській та ізюмській тюрмах, і після тривалого слідства та суду його було вислано на 5 років до Сибіру (в Іркутську губернію). •

Шлях на заслання полегшили Грабовському зустріч і дружба з Надією Костянтинівною Сигидою, революціонеркою, людиною великої душі й мужнього серця. Вплив Сигиди на Грабовського був величезний. Цій мужній людині письменник присвятив близько 18 поезій. Зі схвилюванням він розповідав про трагічну смерть Сигиди і її трьох товаришок – М. Ковалевської, Н. Смирницької, М. Калюжної, що тієї самої ночі померли, прийнявши отруту як протест проти катування Сигиди.

Смерть Надії Сигиди була великим ударом для Павла Грабовського, але не похитнула його віри в необхідність і справедливість революційної боротьби.