Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

За життя письменника було видано збірку віршів "Над Прутом" (1901) за участю 1. Франка. Перу Сидора Воробкевича належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок ("Нерон", "Сабля Скандснберга", "Клеопатра", "Іван Грозний"), Він – автор циклу статей "Наші композитори".

Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях.

За словами І. Франка, С. Воробкевич був одним з "перших жайворонків нової весни нашого народного відродження".

МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871-1934)

Микола Кіндратович Вороний (літературні псевдоніми – Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сіріус та ін.) був людиною надзвичайно різносторонньою – театрознавцем і актором, літературознавцем і поетом, перекладачем і редактором. Але насамперед він був патріотом своєї Вітчизни.

Народився Микола Вороний 24 листопада 1871 року на Катеринославщині. Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом – у гімназії в Ростові-на-Дону.

Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції (арешти, обшуки). М. Вороному заборонили вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії, проживати в Петербурзі та університетських містах.

З драгомановцем С. Єрастовим організував у Ростові-на-Дону "Українську громаду". У Харкові перебував під впливом таємного "Братства тарасівців". Мав намір виїхати до Болгарії та вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.

Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, заприязнився з І. Франком, входив до редколегії журналу "Жите і слово", працював режисером у театрі "Руська бесіда". З 1897 до 1900 року – актор трупи М. Кропивницького.

Видав збірки віршів "Ліричні поезії" (1911), "В сяйві мрій" (1913), виступав з театрознавчими статтями.

Восени 1917 року став директором і режисером "Національного театру", який відкрив своєю постановкою "Пригвожденних" В. Винниченка. "Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом, – пише він в автобіографії. – Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок".

Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави ("їхав з неохотою, з мусу"), де працював "старшим аташе з правами радника" при УНР-івському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). У Варшаві видав збірку поезій "За Україну" (1921).

Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги "Режисер", "Драматична примадонна", мистецтвознавчу – "Пензлем і пером".

Повернувся в Радянську Україну 1926 року. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето.

Перу М. Вороного належить низка перекладів зі світової поезії, зокрема "Інтернаціоналу", "Марсельєзи", "Варшав'янки", творів Дайте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена Метерлінка та ін.

У цей період Вороний не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій. 1934 року було розпочато попереднє слідство у справі Μ. К. Вороного, якому інкримінувалася "контрреволюційна діяльність". М. Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення. З нього взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув ув'язнення.

31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання у Казахстан. Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав визначити місце заслання десь ближче. Несподівано над ним зглянулися й замінили трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін – із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях. Отже, М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці.

Улітку 1937 року він з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено.

Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій оправі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл), М. Воронового було заарештовано "за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації". Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцяти винесли вирок "розстріляти", який було виконано 7 червня 1938 року о 24.00.

1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: "Вибрані поезії", "Твори", "Театр і драма".