Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Основні видання творів письменника: збірки поезій: "Мелодія" (К., 1965), "Немирівське шоссе", "Довголіття" (Одеса, 1970), "Полустанок" (К., 1973), "Право" (Одеса, 1975), "Русло" (К., 1977), "Батькове вогнище" (Одеса, 1979), "Адреса" (К.,1987), "Синоніми до України" (Вінниця, 1993), "Журавель у небі" (Вінниця, 1996); збірник сатири і гумору: "Майте на увазі" (Одеса, 1981), "Бажаю усміху!" (К., 1981), "Невже таке буває?" (К., 1984), "Де правда, де вигадка?" (Одеса, 1986), "Вибране" (К.,1988), "Помилки Колумба" (К., 1991).

Твори А. Бортняка друкувалися в Росії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Польщі, Болгарії, Угорщині, Канаді, США, Австралії та інших країнах.

Помер письменник 2009 року в м. Вінниця.

ОЛЕГ БУЦЕНЬ (1923-1966)

ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956)

Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало у пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям "народ", про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах.

"Який би я був щасливий, – занотував письменник 15 травня 1949 р. в щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!"

Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання письменника, про вірність мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером – спочатку в армії, а з часом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині – тож, працюючи в лікарні, старанно "налягав" на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив до Київського університету; однак скоро залишив навчання і присвятив себе журналістській і літературній праці.

Для формування і становлення письменницького таланту Остапа Вишні неабияке значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувались любов і шана до славетних земляків-класиків І. П. Котляревського й М. В. Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався вже у шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалася дотепність народного гумору.

Робота у пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні, громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив зі справді винятковою невтомністю. Молодому журналістові та письменникові Остапові Вишні вистачало життєвих спостережень і комічних барв – саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках "Вістей", "Селянської правди" та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю.

Виходять одна за одною і збірки усмішок письменника – "Діли небесні" (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Реп'яшки", "Вишневі усмішки (сільські)" (1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився", "Лицем до села" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні" (1927), "Ну й народ", "Вишневі усмішки закордонні" (1930); двома виданнями, 1928 і 1930 рр. вийшло зібрання "вишневих усмішок" (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги і численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору, твори гумориста друкуються в перекладах російською та іншими мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той час, колосальної цифри...

У 1934 р. видатний гуморист був незаконно репресований і зміг повернутись до літературної праці лише в 1944 р. Першим твором, що знаменував повернення письменника, стала "Зенітка", опублікована в газеті "Радянська Україна" 26 лютого 1944 р., – вона обійшла всі фронти, її часто читали по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і раніше, О. Вишня всім серцем сприймає турботи і клопоти народні – економічні, політичні, морально- виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують його книжки усмішок "Зенітка" (1947), "Весна-красна" (1949), "Мудрість колгоспна" (1952), "А народ воювати не хоче" (1953), "Великі ростіть!" (1955), "Нещасне кохання" (1956) та інші.

Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики – М Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.

О. Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань "Плуг" і "Гарт", в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу "Червоний перець" (1922) і продовжив працю в цьому ж журналі, коли 1927р. було поновлено його видання. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких організацій.

Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня – член редколегії журналу "Перець" і один з найактивніших його співробітників, член правління Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей із читачами.

До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.) він віддавав талант і натхнення своїм читачам.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936-2004)

Рік народження Миколи Вінграновського – 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше– Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали "дітьми війни". Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.

Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, – далеко, далеко не всі, – зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри "вербувалися" (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами...