Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих "дітей війни" і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – до Київського театрального інституту, "вивела" на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука "коронувала" на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу...

7 квітня 1961 року "Літературна газета", попередниця теперішньої "Літературної України", вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: "Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої". Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: "Прелюд Землі", "Зоряний прелюд", "Прелюд кохання" та інші.

Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка "Атомні прелюди", що вийшла 1962 року.

Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона "Сто поезій", але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і "перетрясок", і така невідповідність мала символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача.

Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості.

Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка "На срібнім березі" (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – "Губами теплими і оком золотим". У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства й інтимна лірика і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка і гумор, і затамована жура...

Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка "Вибраного" (1986)... Остання ж збірка – "Цю жінку я люблю" (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.

Ще давно, майже одночасно з поезією, почав Микола Вінграновський писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка.

Але з його прозових творів найкращі – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського – вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.

Діти для Вінграновського – не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є лише в дитинстві та яку згодом людина неминуче втрачає. Його "дитячі" вірші – принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.

Зрештою, його "дитячі" твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.

МАРКО ВОВЧОК (Марія Олександрівна Вілінська) (1833-1907)

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10(22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалась у приватному пансіоні в Харкові.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Дмитра Писарєва (пізніше – видатного критика й близького друга письменниці). У салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодїівського товариства.

Проживаючи в 1851-1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше в Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки "Народ

ні оповідання" потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило- мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859-1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. За сприяння І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жулем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками – Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями "Отечественных записок" М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою "Народні оповідання" (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка "Рассказы из народного русского быта", 1859), повість "Інститутка", що її письменниця почала 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки "Народних оповідань" увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання "Сестра", "Козачка, "Чумак", "Одарка", "Сон", "Панська воля", "Викуп"), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою.