Розділ «7. "ПОТЕПЛІННЯ" В 60-Х РОКАХ І СПРОБА ЧЕРГОВОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАУКИ ПРО ЛІТЕРАТУРУ НАПРИКІНЦІ 80-Х РОКІВ»

Дослідження окремих літературних жанрів і розробка тем з літературних взаємозв'язків не відзначалися, звичайно, необхідною глибиною й об'єктивністю. Мали місце при цьому відомі вже вульгаризації про всюдисущу радянську героїку й "реальний гуманізм", прісні переліки Письменницьких контактів і поверхові описи "спільних тем" у різних літературах, демонструвалися неприховані спекуляції в розумінні проблеми "зближення літератур" і формування нібито єдиної радянської літератури. Особливо грішили цим роботи про українсько-російські літературні зв'язки, де, крім усього, українська література розглядалася обов'язково як "похідна" від російської.

Окремі теми, яким "щастило" в літературознавстві, підказував інколи сам художній процес, а інші все ж диктувалися іманентною специфікою літературознавства. Щодо перших, то вони найбезпосередніше стимулювались тією новою якістю, яку внесла в художнє мислення 70-х років так звана "химерна проза", новий етап якої після відомого роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу" пов'язувався насамперед з появою роману В. Земляка "Лебедина зграя".

У цьому ж ключі в той час і пізніше були створені також "Ирій" В. Дрозда, "Зорі й оселедці" В. Міняйла, "Черлене вино" Р. Іваничука, "Левине серце" П. Загребельного, "Оглянься з осені" В. Яворівського та ін. Неоднакові художньою силою, а часом і відверто епігонські, ці твори складали потужний пласт нового мислення в літературі і потребували до себе пильної критичної уваги.

Міркуючи над питаннями, які пропонувала "химерна проза", критика в 70-х роках і пізніше стала уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває. Почастішали відтак розмови про течії й напрями в сучасному літературному процесі (щорічники "Рік 75" та ін., до 1985 p.; збірник досліджень "Художнє розмаїття сучасної радянської літератури" за редакцією Л. Новиченка, 1982) про відродження "школи" умовно-фольклорного, алегоричного, амбівалентного мислення ("Художня умовність в українській радянській прозі" А. Кравченка, 1988) тощо.

Певне пожвавлення, яке все ж мало місце в літературознавстві 70-х — початку 80-х років, було пов'язане з іманентною природою самої науки про літературу. Вона не могла не чинити внутрішнього опору ідеологічному насиллю) над собою і тому в окремих своїх виявах проривалася у власне наукові сфери й там давала змогу розвинутись своїм притлумлюваним потенціям, своїй природній енергії. Як наслідок, з'являються деякі свіжі (в науковому розумінні) повідомлення на традиційних шевченківських конференціях, матеріали яких почали публікуватися з 1954 р.; на міжнародних з'їздах славістів, котрі через кожних п'ять років проводяться в одній із слов'янських країн (восьмий відбувся в Києві в 1983 р.), на конференціях з питань художності літератури і т. ін.

Одна з таких конференцій відбулася 1978 р. в Донецьку, де її учасниками були запропоновані навіть доповіді про "нетрадиційні" в радянському літературознавстві ("буржуазні") форми аналізу художніх творів — структуралізм, семіотика, компаративістика. Це був час, коли в науку про літературу поверталися дослідження послідовного опозиціонера соціалістичного реалізму М. Бахтіна, а в мову науки про літературу — недостатньо вживані раніше поняття "естетика художнього слова", "художня картина світу", "теорія хронотопа", "амбівалентність мислення", "карнавалізація художньої мови" тощо. До них стали звертатися й деякі українські вчені, хоч це часом мало форму вкраплень зовсім "іншої" наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Відбувалося щось на зразок спроби поєднати планову економіку з ринковими відносинами. В літературознавстві це поєднання, щоправда, було не завжди таким карикатурним, як в економіці, а до певної міри навіть продуктивним. Принаймні воно стимулювало у вчених активний інтерес до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, котрі давали , змогу глибше проникати у філософію художньої творчості, виявляти в різних літературних явищах поліфонічну таїну письменницької думки, секрети пошуків нею сенсу людського буття. З цього погляду показові дослідження 70—80-х років, присвячені етапним у художньому розумінні явищам українського літературного процесу ("Давня українська проза. Роль фольклору у формуванні образного мислення українських прозаїків 16 — поч. 18 ст." М. Грицая, 1975; "Українська література другої половини 18 століття і усна народна творчість" О. Мишанича, 1980; "На рубежі літературних епох" М. Яценка, 1977; "Становлення нової української літератури"

П. Хропка, 1988; "Нарис розвитку естетичної думки України" І, Іваньо, 1981; "Українська література XIX ст. Напрямки, течії" Н. Калениченко, 1977, 1983; "Ідейно-естетичні основи українського романтизму" Т. Комаринця, 1983; "Романтичний епос" М. Наєнка, 1988; "Естетика і критика" Р. Гром'яка, 1975; "Мистецтво: напрямки, течії, стилі" Д. Наливайка, 1981, 1985; "Субстанції незримої вогонь" К. Фролової, 1983; "У світлі вічних критеріїв" Г. Клочека, 1989; "Специфіка і функції літературно-критичної діяльності" В. Брюховецького, 1986; "Наближення" М. Жулинського, 1988; "Знаю человека..." Ю. Барабаша, 1989; "Святим огненним словом..." В. Смілянської, 1990; "Про художню цінність" О. Білого, 1986; "Генезис художнього мислення" М. Ігнатенка, 1987; літературні портрети письменників, створені критиками І. Зубом, М. Слабошпицьким, М. Стрель-бицьким, В. Брюховецьким, А. Ткаченком, М. Ільницьким, Т. Салигою, Г. Штонем, В. Фащенком та ін.). Плюси й мінуси цього літературознавчого масиву показово виявились у дослідженнях 80-х років, які можна назвати підсумковими щодо всього соцреалістичного літературознавства. На завершення 80-х років воно вже добігало свого кінця, але ще відчутно дало про себе знати саме в цих, підсумкових роботах. Маються на увазі насамперед "Історія української літературної критики. Дожовтневий період", 1988; двотомна "Історія української літератури", 1987—1988; п'ятитомна "Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті", 1987—1994; перші три томи п'ятитомної "Української літературної енциклопедії", 1986—1996 та ін. Ці дослідження виконувались переважно в академічному Інституті літератури, де після ліквідації в 70-х роках відділу літератури в Інституті суспільних наук (Львів) зосереджувався основний потенціал українського літературознавства. Вузівська наука про літературу в цей час стала займати в ньому дедалі вужчий сектор; вибірково беручи участь у створенні спільних з Інститутом літератури досліджень, вона більш помітною була в підготовці та виданні нових посібників для викладачів і підручників для студентів — з давньої української літератури (за редакцією М. Грицая), з історії літератури першої половини XIX ст. (за редакцією І. Скрипника), другої половини XIX ст. (за редакцією В. Поважної), рубежу XIX—XX ст. (за редакцією Н. Жук та ін.), радянського періоду (за редакцією П. Кононенка та В. Фащенка). Підручник з методики викладання літератури в вузах створив В. Неділько, з української дитячої літератури — Л. Киличенко, П. Лещенко, І. Проценко. За змістом усі ці підручники не тільки не йшли далі восьмитомної "Історії української літератури", а були навіть жорсткішими в оцінках деяких літературних явищ, оскільки "враховували" критику восьмитомника, висловлену в згадуваних публікаціях М. Шамоти, П. Колесника та С. Крижанівського. Найбільш жорсткими в них залишалися класово-партійні рамки, що накладалися на творчість кожного письменника, а також означення ступеня зв'язків української літератури з літературою російською. Не було в підручниках, по суті, жодного розділу, де б ці зв'язки не акцентувалися і не тлумачилися в дусі вторинності української літератури стосовно російської. Досвід у цьому вже був великий, але зміст його залишався на тому ж антинауковому рівні, який витримувався прорадянськими вченими фактично протягом усіх років більшовицької влади.

Двотомна "Історія української літератури" (1987— 1988, голова редакційної колегії — І. Дзеверін), як слушно зауважено в передмові до неї, не була стислим конспектом восьмитомної "Історії...", що виходила двадцятьма роками раніше. Вона була кроком уперед, містила почасти нову аналітичну інформацію і про деякі добре відомі, і про раніше замовчувані чи хибно трактовані літературні явища. Сприяла цьому, зокрема, значна наукова, текстологічна робота, виконана в процесі академічного видання деяких пам'яток давньої літератури (В. Крекотень, О. Мишанич, В. Микитась, В. Яременко та ін.), п'ятдесятитомного зібрання творів І. Франка, багатотомних зібрань творів М. Рильського і П. Тичини, а також текстологічні дослідження класичної літератури, здійснені М. Сиваченком ("Студії над гуморесками Степана Руданського", 1979; "Над текстами українських письменників", 1985; "Текстологія поетичних творів Павла Грабовського", 1986 та ін.), авторами періодичного збірника "Питання текстології" (почав виходити в 1968 р.) В. Бородіним, М. Гончаруком, А. Полотай, К. Сєкаревою, Т. Третяченко та ін.

Найсуттєвішу роль відігравала поступова зміна уявлень про сам феномен художньої творчості, що намітилась після 1985 р. Для цілковитого відходу від ідеологічних догм, якими регламентувалося літературознавче мислення, час іще, звичайно, не настав, але певне значення (в оцінках переважно явищ класичної літератури) мала зміна пріоритетів: класові цінності щодалі поступалися місцем загальнолюдським. Ця контамінація (хоч і здійснювалася певний час у межах офіційної ідеології марксизму-ленінізму) дала змогу дослідникам демократичніше поглянути на проблему цілісності українського творчого процесу, зокрема вписати в нього, хай поки що обережно, кілька літературних явищ, які донедавна існували тільки із застрашливими характеристиками (М. Хвильовий, В. Підмогильний та ін.). Втім усе ще залишалися для дослідників у стані неприйнятних "для нас" буржуазно-націоналістичних істориків і літературознавців М. Грушевський та С. Єфремов, а такі, як О. Бургардт чи Т. Осьмачка і надалі несли на собі тавро представників "ворожого табору" чи "внутрішніх емігрантів". Відтак і залишалася тенденційно створювана фізична неповнота національної літератури. Знемагала література і від духовної неповноти, особливо в радянські роки, коли з неї були витіснені всі нереалістичні стилі й низка жанрових різновидів творчості (трагікомедія, наприклад), коли тему національно-визвольної боротьби 1917—1919 pp. дозволялось розробляти лише в шаржовано-карикатурному вигляді (як у дилогії Ю. Смолича "Рік народження 1917-й"), а теми, пов'язані з голодоморами 1922, 1933, 1947 років, узагалі були "закритими" для письменників — про все це у двотомній "Історії української літератури" писалося.

Минав 1988 р., а в науковому літературознавстві "мирно" співіснували нове й застаріле. Одна зі статей про повернення в материкову літературу творчості В. Винниченка мала дуже промовисту назву: "Оцінюємо з класових позицій". А в іншій публікації автора цієї статті В. Винниченко був названий "уламком революції" і водночас — "талановитим письменником". Аберація мислення, в якому, крім усього, домінувало публіцистичне, а не аналітичне начало, залишалася, відтак, невигойною раною наукової критики до кінця 80-х років. Коли вона (аберація) виявлялася в якихось суто авторських публікаціях (С. Гречанюк у збірнику статей "На тлі XX століття", виданому 1990 p., кілька разів повторює думку про "помилки" М. Хвильового, на які йому "вказала республіканська партійна організація" і які визнавав "сам Хвильовий", с. 122), то її можна й не помітити, але коли таке з'являється в академічних працях... У дев'ятитомній "Истории всемирной литературы" поняття "Україна" й "українська література" вперше згадані лише в третьому томі (М.: Наука. — 1985), де мовиться про художнє життя східних слов'ян у XIV ст.; до раніш их літературним явищ, зокрема й до явищ періоду Київської Русі, Україна, виявляється, ніякого стосунку не мала, позаяк усі вони віднесені до "древнерусской литературы". У тому числі й "Київський літопис" чи "Галицько-волинський літопис", у яких зустрічаються елементи розмовної української мови і які творені на українській території не в XIV, а в XII—ХІІІ ст. Аберація, виявляється, річ багатогранна: бувають у ній грані суто ідеологічні (як у випадку з характеристикою В. Винниченка та М. Хвильового), а бувають і відверто загарбницькі, московсько-шовіністичні (як у факті академічного позбавлення прав України на літературу Київської Русі).

Автори п'ятитомної "Української літератури в загальнослов'янському і світовому літературному контексті" не змогли уникнути в основному ідеологічних "граней". У вступній частині до видання зазначено, що потреба в такого типу дослідженнях викликана, "по-перше, намаганням оцінити внесок кожної з національних літератур у світову літературу; по-друге, вивченням сучасних слов'янських письменників у спільній ідейно-художній системі літератур соціалістичної співдружності; по-третє, визначенням най коротшого шляху, який веде до одного з найбільш важливих завдань сучасного слов'янознавства — створення порівняльної історії слов'янських літератур". Заявлений тут мотив "соціалістичної співдружності" у наступних розділах праці діставав розвиток переважно під час порівняльного дослідження слов'янських літератур (у зв'язках з українською) повоєнного періоду, а щодо інших періодів, то там ідеологія виступала лише як концептуальна передумова: літературна творчість має класовий характер та ін. Значний відхід від неї намітився лише в двох останніх томах, які містять бібліографічний матеріал, що стосується досліджуваної проблеми.

Написанню цієї праці передувала значна підготовча робота, виконана протягом останніх десятиліть дослідниками зарубіжних і національної літератур в академічному Інституті літератури. Певний внесок зробило також вузівське літературознавство і літературознавство, що розвивалось завдяки україністам зарубіжжя (З. Геник-Березовська, М. Ласло-Куцюк, М. Мольнар, Ф. Неуважний, М. Неврли, С. Козак, М. Якубець, П. Кірхнер, Т. Мураї, Р. Гебнер та ін.). Частина з них стала співавторами п'ятитомника, внісши в нього певний і методологічний, і стильовий колорит, не схожий з колоритом радянського літературознавства,

У найзагальніших рисах тема п'ятитомника зводиться до осмислення двох реценцій: української літератури за рубежем і зарубіжних літератур в Україні. Ґрунтовність і глибина тут перебувають у прямій залежності від того, наскільки глибоко було розроблене певне питання в ранішніх дослідженнях. Наявність, скажімо, створених у 60— 80-х роках робіт Г. Вервеса "Максим Рильський у колі слов'янських поетів", 1972; "Ярослав Івашкевич", 1978; Л. Коваленка "Павло Тичина і поезія слов'ян" (у його книзі "Мовами світу",1984), Д. Затонського "Шлях через XX століття", 1978; "Минуле, сучасне, майбутнє", 1982; "Австрийская литература в XX столетии", 1985; Т. Денисової "Екзистенціалізм і сучасний американський роман", 1985; В. Вєдіної, Ю. Булаховської, В. Климчука, Г. Сиваченко і Вас. Шевчука про польську, болгарську, словацьку і чеську літератури, О. Чичеріна — про епічні форми в західних літературах, І. Мегели, К. Шахової про деякі питання розвитку угорської літератури, О. Гайнічеру і Т. Носенко — румунської, Д. Наливайка — про рух художніх форм у зарубіжних літературах Середньовіччя та новіших часів, В. Харитонова і Ю. Покальчука — про особливості літературного процесу в латиноамериканських країнах — все це певним чином позначилось і на якості та повноті відповідних розділів у п'ятитомнику. Мала значення, звичайно, глибина осмислення в роботах цих авторів суто українського літературного матеріалу (на рівні не лише контактних зв'язків, а насамперед — широких типологічних зіставлень), який протягом останніх десятиліть пробивався в дослідженнях українських "зарубіжників" не завжди з однаковою інтенсивністю, особливо, коли йдеться про дослідження літератур Заходу. Недостатня розробленість у п'ятитомнику проблеми зв'язків української літератури з літературами Заходу викликала чи не найбільше нарікань у спеціалістів.

Суттєвою рисою п'ятитомника слід вважати теоретичну постановку проблеми дослідження української літератури в системі світових літератур. Спроба ця, звичайно, не є новою. Г. Вервес, як автор передмови до видання і голова редколегії, назвав фактично всі етапи підходу до неї (М. Дашкевич, О. Потебня, І. Франко, В. Перетц та ін.), але зупинив ці етапи на О. Білецькому, котрий, мовляв, досяг вершин, бо обрав марксизм як "запоруку справді наукової академічної історії літературного процесу" (1, 24). Але треба йти далі за досягнуте О. Біленьким, наголошує автор передмови. О. Білецький (зокрема, у згадуваній уже статті "Українська література серед інших слов'янських літератур") порівнював українську літературу з літературами світовими "на рівні тематики, проблематики, загальної характеристики героїв, але без урахування стилю письменників, образної системи" (1, 25). Саме це (стиль і образна система) та ще наслідки контактів, типології, генетичних зв'язків української літератури з іншими літературами дасть змогу, на думку Г. Вервеса, "збагнути цей феномен — національну художню систему як історично сформований тип художньої свідомості, в якій у діалектичній єдності перебувають національне і загальнолюдське, спільне й особливе" (1, 26). Поставлена в такий спосіб досліджувана проблема намічала нову перспективу руху, нові можливості з'ясування неповторності української літератури як частини літератури світової, чим, по суті, чи не найбільше були занепокоєні українські літературознавці особливо другої половини 80-х років. Звідси, до речі, незнана досі активізація об'єднавчих зусиль українських дослідників літератури, яка спостерігалася в цей час і на материковій Україні, і в діаспорі. Досвід дослідників із української діаспори при цьому виявився особливо повчальним, оскільки в ньому відсутнє було (як у материковому літературознавстві) запобігання перед ідеологічними догмами, але наявне постійне прагнення тримати в полі зору всю повноту українського літературного процесу, бачити його в контексті світових художніх систем і в зв'язках саме з національною психологією мистецької творчості. Йшлося, по суті, про дальший розвиток того нового мислення в українському літературознавстві, яке утвердило себе на новому етапі в "Історії української літератури" Д. Чижевського уже в середині 50-х років.

Літературна діяльність Ю. Шереха як критика

Розвиток цього мислення, проте, в 70—80-х роках ішов переважно фрагментарними шляхами: освітлювались нерідко лиш "виїмки" з літературного процесу, а загальний погляд на нього ніби відкладався "на потім". Таке враження, принаймні, складається від статей і оглядів, що містилися в цей період у журналі "Сучасність", від збірників і монографічних студій Ю. Шереха, Б. Кравціва, С. Козака, І. Фізера, О. Горбача, Ю. Бойка-Блохіна, Г. Грабовича та інших авторів з українського зарубіжжя. Були серед їхніх публікацій (деякі з'являлися спочатку англійською, польською чи німецькою мовами) по-справжньому добротні студії окремого якогось питання (як, скажімо, в збірнику "Українська романтика і неоромантика на тлі європейських літератур", 1985; у книжці С. Козака "Українські письменники і мислителі з Кирило-Мефодіївського братства", 1990 чи в монографії Г. Грабовича "Шевченко як міфотворець", котра в 1991 р. перекладена Соломією Павличко з англійської мови і видана в київському видавництві "Радянський письменник"). Однак на концептуальне прочитання всієї літературної історії України ніхто з авторів не зважувався. Не зважувався на це також Ю. Шерех у трьох збірниках статей "Не для дітей", 1964; "Друга черга", 1978 і "Третя сторожа", 1991. Принагідно він зауважував, що літературну критику вважає для себе побічним (поряд із мовознавством) заняттям, але така позиція не зашкодила йому дати власне розуміння багатьох явищ української літературної історії. Це виявилося, зокрема, в уже згадуваній рецензії автора на "Історію..." Д. Чижевського, де зроблено припущення, ще ця праця була б ще вагомішою, якби була не "історією імен", а "історією творів". Інакше кажучи, Ю. Шерех підводив ґрунт під думку, що не слід "замикати" письменників у рамки одного якогось стилю, бо вони в більшості випадків є поліфонічними, належать різним літературним стилям і напрямам. Такими, в усякому разі, були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко і, зрештою, кожен справжній художник. Міркування Ю. Шереха про творчість Т. Шевченка, яка в "Історії..." Д. Чижевського віднесена до романтичного стилю, з цього погляду дуже показове. "Зв'язки Шевченка з романтизмом незаперечні, — пише Ю. Шерех. — Але не менш незаперечне й те, що замкнути його в межі "київської школи" чи "пізньої романтики" — все одно, що на клітці тигра написати "кішка". Петров у своїй статті "Естетична доктрина Шевченка" показав, як усупереч законам часу в творчості Шевченка пробивалися елементи геть пізнішого сюрреалізму. Євген Пеленський у своїй книжці "Шевченко-класик" помилявся, охрещуючи пізнього Шевченка класицистом. Але він мав рацію, що елементи класицистичного стилю з'являлися тоді у поета. Інакше кажучи, марно вкладати Шевченка в будь-який "ізм". Бо такою ж мірою, як він був зв'язаний із своєю добою, такою ж мірою він не вкладався в неї".

Ідею написати "історію творів" української літератури Ю. Шерех продуктивно зреалізував у студіях про поему І. Франка "Мойсей" ("Другий "Заповіт" української літератури"), про памфлети М. Хвильового ("Літ Ікара"), про деякі твори М. Куліша, В. Барки, В. Підмогильного та ін. Крім того, послідовним у дослідника є прагнення бачити українську літературу (і материкову, і діаспорну) як єдиний організм і водночас — у контексті літератури світової. Неординарними є багато інших думок, висловлених у його студіях, зокрема про суть новаторства в мистецтві як появу нових стилів, як ускладнення форми художнього мислення та прагнення письменників до реалізму; про "позадітературність" літератури соціалістичного реалізму, котра, наприклад, жанрове розмаїття літератури звела до двох жанрів (ода режимові і донос); про складні шляхи розуміння понять "європеїзація" і "велика література" (пройдені в середовищі літераторів з МУРу); про "галілеївський" тип покаянь М. Хвильового, з якими він виступав після "партійного розносу", а потім знову повторював, що вона (українська література) все-таки "крутиться" не в партійний бік.

Всі ці та низка інших питань, порушених Ю. Шерехом, потребують не просто уваги, а ґрунтовного опрацювання й розвитку в усьому українському літературознавстві. У другій половині 80-х років в материковій Україні в цьому напрямку певні зрушення спостерігалися. Але відбувалися вони з неабиякими потугами і з повсякчасними "огляданнями назад", у соцреалістичне уявлення про творчість і історико-літературну науку. У 1985 p., скажімо, журнал "Радянське літературознавство" ще міг з усією серйозністю засвідчувати і свою, і "класиків української радянської літератури" відданість "сургучевій лінії" (як сказав би М. Куліш) партійно-ленінської естетики. Тоді було відведено журнальну площу для висловлювань двадцяти трьох українських письменників (М. Бажан, А. Головко, О. Довженко, О. Корнійчук, Іван Ле, А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Смолич, В. Сосюра, М. Стельмах, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Гончар, І. Драч, П. Загребельний, М. Зарудний, В. Канівець, В. Козаченко, В. Коротич, Ю. Мушкстик, В. Олійник, Д. Павличко) про можливість справжніх літературних здобутків лише "на позиціях глибоко усвідомленої партійності", а також для міркувань про те, як стаття Леніна "Партійна організація і партійна література" ставала "керівною ідеєю, формуючим чинником літератури соціалістичного реалізму", котра, мовляв, тим і важлива, що робила завжди "партійну справу". В цьому ж дусі творилися опубліковані того ж 1985 р. монографії на зразок "Ленінська концепція партійності літератури", "Партійність, народність і художнє новаторство літератури" та інші, авторство яких уже практично не мало значення, оскільки це була вже навіть не псевдовченість, а цілком очевидна передсмертна агонія хибної методологічної доктрини.

Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві

У свідомості багатьох письменників і літературознавців тоді вже бродило уявлення не про партійно-ідеологічне, а естетичне значення літератури, про пріоритет у мистецькому мисленні не класових, а загальнолюдських цінностей. Відтак у різних виданнях стали з'являтися публікації про злочинну хибність марксистсько-ленінського погляду на суть творчості як повну підпорядкованість її ідеологічним міфам; про абсолютну некомпетентність Леніна та інших більшовицьких вождів у питаннях мистецтва та ін. Водночас не рідкістю в 80-х роках були каяття окремих письменників і літературознавців, які кон'юнктурно трактували колись окремі твори Ю. Яновського чи Гр. Тютюнника, М. Рильського чи П. Тичини. Але все це ніби ще не віщувало, що такі часткові "спотикання" є симптомом падіння чогось більшого, по суті — найголовнішого в уявленні про літературну творчість та науку про неї.