Розділ «7. "ПОТЕПЛІННЯ" В 60-Х РОКАХ І СПРОБА ЧЕРГОВОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАУКИ ПРО ЛІТЕРАТУРУ НАПРИКІНЦІ 80-Х РОКІВ»

Третє ("найменш обдароване") покоління прийшло в літературу тоді, коли утвердився в ній головний принцип творчості в тоталітарному суспільстві — принцип "рівняння... на найнижчого, тобто — на графомана", і тому дало воно велику когорту не розкритих до кінця талантів (А. Малишко, М. Стельмах, О. Гончар, В. Земляк та ін.) і безліч цілковитих графоманів, які протягом 40—50-х років заповнювали собою фактично "мертву порожнечу" в літературі, названу нами вище "зупиненим літпроцесом" (М. Шеремет, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, А. Кацнельсон, В. Козаченко, Ю. Збанацький та багато інших, серед яких лише після 1956 р. "визначилися деякі світліші винятки").

Четверте покоління (шістдесятники) ввійшло в літературу на хвилі висловленої О. Довженком потреби "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Це покоління ввібрало в себе і деяких старших письменників (О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник та ін.), які почали "перебудовуватись", але в основному до нього ввійшли наймолодші, що склали фундамент шістдесятництва — Гр. Тютюнник, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд та ін. Окремі їхні твори, до речі, введені (як основні) в згадувану антологію І. Кошелівця "Панорама найновішої літератури в УРСР".

Запропонована дослідником схема розвитку української літератури радянського періоду, звичайно, дуже приблизна; письменницькі постаті "розташовано" в періодах надто довільно (особливо в першому і другому, де, наприклад, М. Хвильовий і М. Куліш потрапили в різні періоди, а зв'язки з модерними пошуками в них виявилися аж на другому етапі творчості), але характеристика їхніх творів подана часом аж надто однолінійно (ідеологічно) й не в усьому безпомильно (про що говорить у "висновках" і сам автор).

Однак не зважати на неї ніяк не можна, оскільки в суті своїй вона все-таки не далека від істини. Пробиваючись до тієї істини, І. Кошелівець залишив чимало точних означень для тих літературних явищ, які в літературознавстві материкової України трактувалися тоді тільки з класових позицій, фальшиво і лицемірно, без будь-якого оглядання на принципи наукової об'єктивності і сумлінності. Особливо цінними видаються судження дослідника про рух науково-критичної думки в тогочасній Україні, де навіть найбільш обдарованим ученим (О. Білецькому та ін.) довелось іти на нечувані в історії науки компроміси, давати хибну, тенденційно заангажовану картину літературного процесу. А що вже казати про менш обдарованих чи таких "партійних комісарів при літературі", як М. Шамота, книжки якого були в літературознавстві своєрідними "жандармами в палітурках". Найбільше шкоди дослідникам завдавала орієнтація їх на догми соціалістичної естетики. Л. Новиченко або С. Крижанівський, пише І. Кошелівець, "виявляють тонку спостережливість і смак, коли заходить мова про конкретні літературні явища, але щойно вони вибираються на площину соціалістичної естетики, як витвором їхньої праці з'являються догматичні твори, позбавлені жодного проблиску живої думки" (9).

Значним кроком від догматизму соціалістичної естетики стала літературно-критична діяльність шістдесятників, серед яких І. Кошелівець особливо виділяє І. Дзюбу з його тодішніми публікаціями в періодиці "Від молитов до дум" ("Літ. газ.", 1961, 23 травня), "Перший розум наш..." ("Літ. газ." 1962, 4 грудня), стаття "Як у нас пишуть?", що публікувалася з продовженням у трьох номерах "Літературної газети" в 1961 р. та ін. Цими публікаціями Дзюба відроджував аналітичне начало в літературознавстві, розвінчував усілякі вияви графоманства в радянській літературі й утверджував конструктивні принципи історико-філологічної методології, але все ще в межах згадуваного заклику О. Довженка "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Але навіть це не вберегло І. Дзюбу та кількох інших критиків від арешту наприкінці 60-х років.

Останні думки розглянутої вище праці І. Кошелівця пройняті мотивом вибачливості перед тими українськими літераторами, яких довелося в процесі аналізу їхньої творчості надто критикувати. На думку І. Кошелівця, вони в кінцевому підсумку заслуговують на певну реабілітацію, оскільки випало їм творити в нестерпних соціальних умовах: глум і утиски української мови, натиск "несвітського зла московщини" тощо. "...Бути українським письменником у совєтчині це... подвижництво" (362).

Останні статті О. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах

Подвижництвом в умовах тоталітарної совєтчини було, поза сумнівом, і дослідження творчості цих письменників. І чи не найбільш переконливою тут є наукова спадщина О. Білецького, п'ятитомне видання якої (вибрані праці) готувалося до друку в рік опублікування нарису І. Кошелівця "Сучасна література в УРСР". З цього п'ятитомника постає справжня драма вченого, який на певному етапі розвитку свого дослідницького таланту (з кінця 20-х років) став переводити власну наукову методологію (переважали в ній принципи компаративістики) на рейки антинаукового марксизму. Як наслідок, ученому вдалося, з одного боку, охопити своїм зором значну частину видатних явищ української літератури, створити, по суті, свою концепцію її розвитку, а з іншого — марксистська кон'юнктура дуже попсувала ту концепцію (особливо, коли О. Білецький пробував віднаходити в літературному процесі "буржуазні", "ліберальні", "націоналістичні" та подібні до них "компрометуючі" мотиви), породивши в його окремих дослідженнях усілякі натяжки, підтасовки і навіть цілком очевидні фальсифікації. Наприклад, про передмову до вибраних творів Лесі Українки в 3-х томах (1937) говорити навіть не доводиться, оскільки в ній відбився цілковитий колапс тогочасної літературної ситуації в Україні. У 1949 р. О. Білецький пише розвідку "Прометей" Есхіла і його потомки (очевидно, нащадки. — М.Н.) в світовій літературі", і, щоб розмежувати в ній "революційну демократку" Лесю Українку і "буржуазного ліберала" М. Драгоманова, дослідник без жодної наукової аргументації розводить їх на різні боки ідеологічних барикад навіть у трактуванні ними образу античного Прометея. Для Лесі Українки, мовляв, Прометей втілює революційність, а для М. Драгоманова — тільки поступ. Тим часом П. Филипович ще в 20-х роках переконливо показав, що "вживання образу Прометея у Драгоманова і Лесі Українки однакове; він у них є лише абстрактним символом — засобом для висловлення визвольної думки: у першого — в популярному нарисі, поданому в розповідній манері, у другої — в поезіях, сповнених громадського розумування".

Кон'юнктурні фальсифікації найчастіше з'являлися в працях О. Білецького, що датовані періодом від середини 30-х років (тобто, з часу написання монографії "К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури") до середини 50-х років. Проте в останні роки життя він ставав дедалі вільнішим від догм вульгарно-марксистського літературознавства. Це видно, зокрема, в таких його статтях, як "Світове значення творчості Т. Шевченка", "Світове значення Івана Франка", "Українська література серед інших літератур світу", "До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури" та ін., у яких обґрунтовувалась специфіка української літератури як феномена естетики, навіть містився заклик "подолати залишки догматичного ставлення до марксизму", коли йдеться про художню творчість, "прихильніше", ніж у 1958 p., розглядалася концепція української літературної історії, яку розвивав Д. Чижевський та ін. Принциповою була, зокрема, думка О. Білецького про обов'язкову потребу розглядати українську літературу в контексті світових літератур (розвивалася, отже, школа компаративістики), про необхідність якнайповнішого охоплення дослідниками літературного матеріалу, незалежно від його "другорядності" чи "національної обмеженості", котра в колоніально поневолених літературах (якою була українська) виникала мимовільно. "Посередньо чи безпосередньо Білецький спричинився до того, що історики літератури почали говорити про такі визначні постаті XIX ст., як П. Куліш і М. Драгоманов. Наприклад, не без його впливу з'явилися два дуже цінні дослідження (про них була мова раніше. — М.Н.) М. Бернштейна "Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст." (1959) і "Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст." (1959), у яких, попри засадничу фальш методи, подано багато фактичного матеріалу, зокрема й про центральні постаті тодішнього процесу — П. Куліша й М. Драгоманова. Сам Білецький скоментував і видав твори М. Вороного, працював над дослідженням і поверненням до історії української літератури Б. Грінченка тощо. У критиці Білецький, коли це стало можливим, дав в останні роки блискучі зразки застосування формально-естетичної методи (в поєднанні, звичайно, з компаративістикою. — М.Н.), бувши ерудицією й талантом за приклад молодшим критикам" (Кошелівець І., цитована праця, с. 271—273). Певна частина нових, "післякультівських" праць О. Білецького була опублікована в повному обсязі лише після -смерті вченого, а ширший загал дослідників ознайомився з ними, по суті, лише з виходом п'ятитомника його вибраних досліджень (1965—1968). Вони дуже суттєво вплинули на розвиток тогочасного академічного літературознавства, презентатори якого саме тоді почали виконувати чи не найвідповідальніше за всі пореволюційні роки завдання — створення восьмитомної "Історії української літератури" (1967—1971).

У передмові до цієї праці ("Від редакційної колегії"), а також у статті голови редколегії Є. Кирилюка про наукові принципи видання наголошувалось" що автори його, переважно співробітники академічного інституту літератури, використали досвід своїх попередників, а науковою основою для них служать матеріалістичне розуміння художньої творчості, висхідні положення "ленінської теорії відображення, вчення про культурну спадщину, положення про наявність двох культур у кожній національній культурі у класовому суспільстві, ленінського принципу партійності літератури". Отже, щось нове (з точки зору методології) в новій "Історії..." ніби не передбачалося, але фактичний матеріал її все ж був позначений деякими новими поглядами, що випливали саме з останніх за часом написання праць О. Білецького. В періодизації літературного процесу, наприклад, крізь безлику хронологію проглядали спроби значно активніше, ніж у попередніх радянських "Історіях...", акцентувати на специфіці художньої творчості, а не тільки на тісних зв'язках и з суспільними процесами (зокрема, під час розгляду літератури часів Київської Русі і другої половини XVIII — початку XIX ст.); у прагненні повноти та об'єктивності осмислення кожного періоду з'явилась тенденція до розширення кола письменницьких імен та до супроводу їх не тільки класово жорсткими, а й естетичними характеристиками тощо. У передмові Є. Кирилюка з'явилося визнання, що "ми ще не дійшли до повної міри об'єктивності, але значно наблизились до неї"; це видно, зокрема, з того, що, хоча, скажімо, О. Олесь чи М. Вороний названі в "Історії..." поетами-декадентами, а про М. Хвильового, М. Івченка чи В. Підмогильного сказано, що в їхній творчості виявились "впливи ворожої ідеології", та все-таки їм відводилось у виданні більш-менш значне місце. Так само ширшою в "Історії..." була інформація про П. Куліша і М. Драгоманова, О. Кониського і Я. Щоголіва, М. Чернявського й А. Кримського, М. Філянського і П. Карманського, В. Пачовського і Б. Лепкого, Г. Косинку і М. Куліша, О. Слісаренка і Г. Епіка, М. Хвильового й О. Досвітнього, а також про багатьох письменників із покоління шістдесятників.

Дещо нове з'явилося в тих розділах восьмитомника, де розглядалися канонізовані соцреалізмом явища української класичної і радянської літератур — хрестоматійні твори давнього періоду, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, А. Головка та ін. Це стало можливим завдяки тому, що протягом 60-х років опубліковано низку нових монографічних праць про них, здійснено повніші видання їхніх творів тощо. Хоча всі розділи були вражені корозією вульгарно-марксистської методології, яку сприйняла від своїх попередниць восьмитомна "Історія...", але відчувалося, що її автори в своєму мисленні були вже більш демократичними і намагалися далеко не кожне літературне явище "заштовхувати" в класові рамки, в прокрустове ложе "соціально зумовленої правди життя". Принаймні, в "Історії..." вже не знайдемо тверджень на зразок, що "Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження", а сатирична поезія Шевченка "після Жовтня... допомагала духовному озброєнню радянських людей проти загрози буржуазно-поміщицької реставрації". Непорушними для авторів "Історії..." залишались тільки найзагальніші і тому найбільші вульгаризації марксистсько-ленінської естетики, зокрема — про "дві культури в кожній культурі", про "соціалістичну за змістом і національну за формою" літературу, про "партійність як вищу форму народності" тощо. Внаслідок цього вся українська література і надалі поділялася на "прогресивну" і "реакційну", у творах усіх письменників і надалі відшукувались риси "партійності", на основі чого робився висновок про "ворожість" цих письменників щодо народу чи про "відданість" йому. Засуджувались тільки царистські та сталінські "перегини" в поглядах на ці проблеми і трактування їх так званим буржуазним літературознавством та буржуазною історіографією. Найвагоміші роботи з цієї "буржуазної" сфери, як правило, замовчувались або піддавались нещадній критиці. Так, у переліку давніших праць з історії української літератури в цитованій статті Є. Кирилюка не згадуються ні "Історія українського письменства" С. Єфремова, ні "Начерк історії української літератури" Б. Лепкого, ні "Історія української літератури" М. Грушевського, ні "Історія української літератури" Д. Чижевського, зате висловлено нарікання, ніби "у нас, на жаль, немає багатотомної історії України" і це ускладнювало написання літературної історії. Про існування десятитомної "Історії України-Руси" М. Грушевського в самому восьмитомнику все ж згадано, але, звичайно, з від'ємним, "буржуазно-націоналістичним" знаком. Як і про "Історію українського письменства" С. Єфремова, котра схарактеризована всього лише лайливим словом "писання".

Літературна критика як жандарм у палітурках (М. Шамота та ін.).

Рецензенти восьмитомника відгукувались про нього загалом позитивно. Були, щоправда, спроби партійних функціонерів піддавати ревізії принцип добору в "Історію..." письменницьких імен (особливо — з сучасного літературного процесу), а в рецензіях фахівців робилися зауваження стосовно розтягнутості вступних розділів, відсутності цілісної характеристики творчості деяких письменників, плутанини в датуванні окремих літературних подій тощо. Але минув якийсь час і на місці цих суто технічних огріхів з'явилися огріхи методологічного характеру. С. Крижанівський заговорив про "поблажливе ставлення" авторів до "вихідців з дрібнобуржуазної націоналістичної партії боротьбистів" (В. Блакитного, В. Чумака, а особливо — А. Заливного і Г. Михайличенка), недостатню "критику" окремих творів Г. Косинки,

B. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, перебільшення ролі в літературному процесі шістдесятників та ін.35. Згодом М. Шамота вказав на "помилкове" трактування в "Історії..." новел А. Заливного, які названі "революційними", і на хибне висвітлення протистоянь літературних організацій ВАПЛІТЕ і ВУСПП (першу, мовляв, вихваляють, а другу гостро критикують, тоді як треба навпаки). П. Колесник свою критику восьмитомника поширив і на не завжди класове висвітлення в ньому творчості П. Грабовського, І. Франка та інших класиків. В очах тогочасної літературної громадськості ці критики (М. Шамота й ін.) мали вигляд відомої унтер-офіцерської вдови, яка саму себе відшмагала: всі ж бо вони як співробітники академічного Інституту літератури брали участь у створенні восьмитомника, а тепер шмагають його за допущені методологічні хиби. Стимули для цього, звичайно, були, але ніяк не наукового характеру.

Останні кроки "застійного" літературознавства ("Історія української літератури" в 2-х томах, "Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті" в 5-ти томах, перші томи УЛЕ та ін.)

Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (С. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, Д. Чижевський та ін.)

По-іншому подібні речі проникали в таку загалом рідкісну тему в літературознавстві, як письменник і читач. Епізодично до неї в 20-х роках І пізніше зверталися С. Єфремов, П. Филипович, О. Білецький та ін., а в 70— 80-х роках її "рухав" в основному Г. Сивокінь ("Друге прочитання", 1972; "Одвічний діалог", 1984 та інші його дослідження). Він дав загалом широку картину взаємин українського читача з книгою за всю його писану історію (особливо в монографії "Одвічний діалог"), але, звичайно, теж не зміг уникнути думки, що ці взаємини мали класовий, а не суто людський, зумовлений прагненням знань, духовності, характер.

Якби українська наука про літературу в означений час мала тільки такі здобутки, то можна було б говорити про ще один етап зупиненого літературознавства на материковій Україні. Здавалося б, усе вело до цього: і вкрай заідеологізовані дослідження, продукування яких було поставлено на відлагоджений конвейєр, запроваджені саме в 70-х роках своєрідні заборони на теми й імена. Редакторам видавництв та періодичних видань у цей час були спущені "згори" списки письменників і вчених, яких не можна навіть згадувати в публікаціях, а адміністрація академічного Інституту літератури (як законодавець мод у літературознавстві) всіляко поширювала перелік тем і проблем, які не повинні досліджуватися ні в академічних установах, ні у вищих навчальних закладах. І як наслідок, протягом 70-х років в Інституті літератури не захищена, по суті, жодна дисертація, в якій би йшлося про найбільш одіозний літературний процес 20-х років.

Усе ж цілковитий вакуум у дослідженні цієї проблематики тоді не створився. Напередодні 70-х років була видана монографія доцента В. Півторадні "Українська література перших років революції" (1968), пізніш до цієї проблематики (хоча й витрактуваної в дусі тодішніх вульгаризацій) були також звернуті три дисертації, захищені в "Київському університеті: одна про новелістику 20-х років (М. Наєнко), друга про творчість Є. Плужника (Л. Скирда) і третя про творчість А. Платонова (О. Кузьменко). З великими застереженнями і дуже вибірково допускались до захистів дисертації на теми з давньої української літератури, з питань розвитку нереалістичних стилів (бо ж "генеральним" стилем оголошувався тільки реалізм), з проблем літературного шістдесятництва, не кажучи вже про літературу, яка розвивалася в діаспорі, у вигнанні. Щастило часом на дослідження окремих жанрів чи видів творчості, де авторам удавалось хоч трохи зменшувати кількість ідеологічних міркувань на одиницю наукового тексту. Про роман, зокрема, опублікували монографії М. Сиротюк, Л. Новиченко, З. Голубєва, М. Левченко, В. Власенко, М. Наєнко, В. Дончик, М. Ільницький; поетичним жанрам присвячували свої дослідження Л. Новиченко, М. Ільницький, О. Шпильова, І. Зуб, Г. Клочек, Л. Скирда, Т. Салига, В. Моренець та ін.; про драматургію опублікували статті Й монографії Й. Кисельов, Н. Куаякіна, Д. Вакуленко, Л. Дем'янівська, І. Михайлин, Г. Семенюк; "мала проза" була предметом дослідження І. Денисюка, В. Фащенка та ін.; кіноповісті О. Довженка всебічно аналізували Ю. Барабаш і С. Плачинда; збірники критичної ессеїстики видали Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник та ін. Помітною була активізація в дослідженні взаємозв'язків і розвитку літератур в інших республіках колишнього СРСР (Н. Над'ярних, Г. Ломідзе) та в "далекому" зарубіжжі. Відтак з'явилися монографії І статті про зв'язки української літератури з літературами Грузії (Л. Грицик, О. Мушкудіані, О. Синиченко, Г. Халимоненко, Р. Чілачава, О. Баканідзе); Вірменії (О. Божко, Л. Задорожна, В. Кочевський) та ін. Певний час (після відбуття "тюремної повинності") осмисленням різних явищ у літературах народів СРСР займався І. Дзюба, видавши збірники статей і монографії "На пульсі доби", 1981; "Стефан Зорян в історії вірменської літератури", 1982; "Вітчизна у нас одна", 1984; "Автографи відродження", 1986; "Садріддін Айні", 1987.

Зближення діаспорної і материкової науки про літературу