За народними переказами, Добриня з розпачу прив'язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Невідомо, наскільки правдивими є такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.
Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші описи про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописів, з яких викидалися невигідні правителям записи і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з'явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відмічають багато суперечностей у літописних повідомленнях про цю подію.
Однією з таких суперечностей є плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби христили синів Володимира й усю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли імена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита, мабуть, з тієї простої причини, що вони вже не знали, які "святі отці" христили Русь при Володимирі.
Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет хрис-тителя саме своєму Предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира Мономаха, праправнука Володимира Святого. Мстислав, будучи варягофілом, вніс до літопису такі варязькі елементи, які пізніше викликали безліч прикрих непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.
"Слово о законі і благодаті" Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим і спрямована на створення культу національних "святих". Дес)юрмація справжніх історичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.
Дуже незрозумілими в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної руської (праукраїнської) віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно під християнським кутом зору як "переворот", "язичницька реакція", "антихристиянський терор" тощо.
Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, є Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: "Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав"'".
Повстання волхвів 1071 р. було спричинене низкою поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: "І стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: "Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього (до єпископа)".
1 розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узявши топір під полу, прийшов до волхва... вийнявши топір, розтяв його"31. Причина повстання настільки спримітивізована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річці Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, щоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (можливо, навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей, які йшли за ними. На бік християнського єпископа став лише князь і його дружина. Цей факт знову ж таки показовий, оскільки християнство в XI ст. ще запишалося вірою панівної верхівки суспільства.
Найбільші з подібних повстань були в Новгородській, Ростовській та Київській землях (1144). У Києві було також повстання, підняте волхвами в 1068 р. Народне віче постановило вигнати з Києва князів, які зазнали поразки у битві з половцями, і посадити на престол князя Всеслава, що й було зроблено'2. Найчастіше причиною повстань були поразки князівської дружини, яка не могла захистити народ від ворожих нападів, або грабіжницька економічна політика, що іноді призводила до голоду найбідніших верств населення. Тоді причину цього бачили у чужій вірі, яку прийняли й нав'язали народові князі.
Князь Гліб убиває волхва. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Незважаючи на нещадні розправи з рідновір'ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені христия- і ни тепер несли до церкви, та й князі не нехтували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися із традиційними святами, що вимагали ритуальної м'ясної їжі. У XII ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.
Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім Богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв'язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV—XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, лісових хащах, горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, статуї Богів. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались у рабство до чужого бога.
УКРАЇНСЬКЕ БІБЛІЄЗНАВСТВО
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українське народознавство» автора Кравець В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І СПРОБИ ДУХОВНОГО ВИЗВОЛЕННЯ“ на сторінці 3. Приємного читання.
