Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним християнином. У ніч зі страсної п'ятниці на суботу вона вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і иерехристнтп прах. Про це є запис в Ослуюзькому літописі: "А княжна кості перемила, зо.лками нахушими переклала. Єзуїти крсстн-лп восвою віру юхті і водою покропи. їй і ім'я перемінили Станіславом"".
Вірогідно, і в XI ст.. коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло слатися подібне, адже Ярополк був охрищений рпмо-католииьким священиком, тому іі хрнстили кості, адже гробниці переносили до православного храму. Перезаховання ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християнським — закопування в землю.
Ольга померла в 969 р. і і була похована як християнка. У 1007 р. її гробницю перенесли до Десятинної церкви, де вона знаходилася до монгольського нашестя, під час якого, вірогідно, була пограбована.
Святослав, останнііі язичницький князь Русі-України, прожив своє коротке життя у постійних походах і боях, .зберігаючи свою рідну віру. Нині на о. Хортиці місце загибелі Святослава відзначено пам'ятним знаком1'.
Володимир, молодший (позашлюбний) син Святослава, захопив Київський престол, перемігшії у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон язичницьких Богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства є не тільки зрадою традиційної руської віри, але іі своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що ж підштовхувало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри? У вирішенні цього питання історики не дійшли переконливого висновку. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства. Такі пояснення є даниною християнській ідеології. Відомо, то в західних слов'ян традиційна віра проіснувала ще принаймні два століття, доки не були насильно знищені святині іі волхви. Нині відомі факти, що народи, які зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії).
Маловідомим є також факт впровадження в Русі ісламу (мусульманства), про який писав арабський письменник Аль Марвазі: "... в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі іі віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя іі бідності, і скоротилися у них засоби для існування.
Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.
Тоді послали воші послів до правителя Хорезму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому шоу них цар і зветься їхній цар Володимир — подібно тому, як цар тюрків називається хакан. і цар болгарський — болтавар...
1 прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхнє. І зрадів хо-рсзмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. ї навернулися вони в іслам"".
Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютно чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних Богів, а можливо, сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. 1 Іишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.
Легенди про хрищення Володимира і всього народу настільки суперечливі у різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру вже в істориків XVI11 -XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100—200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, який змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме "грецької віри" (нібито через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні українські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди були самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Брай-чевськот, літописна розповідь про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охришення Русі мають цілком "карикатурний характер".
Ще менше згадок про цей суттєвий для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.), Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрищення Ігоря та Ольги близько 944 р.
В одному з рукописів Ватиканської бібліотеки, написаному в 1350 р., є малюнок про хрищення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них — у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрищення Русі розміщено після охришення болгар і раніше війни 889 р. Усі картинки цього літопису розташовані в чіткій хронологічній послідовності. Отже, літописець відносить хрищення Русі в межах ЗО років (між 853 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла''.
Від Аскольда до Володимира відбуваються постійні заворушення, пов'язані и зміною віри, та радикальні повороти: від язичництва - до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, но його смерті приходять християни І гор та Ольга, далі - язичник Святослав, християнин Ярополк. язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією. Як тут не розгубитися, як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і вибрати правильний шлях?
Народ каже: "Чия сила, того іі правда". Князь Володимир утверджував християнство у Києві силою меча іі вогню. Його вірні воєначальники Добріїня іі І Іутята чинили те ж саме в І Іовгороді. І хоч через століття літописець пише, що вдень хрищення "було видітп радість велику на небі й на землі", та й він не забуває зазначити, що І Ісруна оплакували "невірні люди", коли повелів Володимир "прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. 1 це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса""'.
Та іі сам наказ христпти людей виглядає у літописі як акт насилля: "... Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатші чи убогий, чи старець, чи раб, -то мені той противником буде". Далі у літописі читаємо вражаючу своїм цинізмом фразу: "І це почувши, .люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли"'7.
Докладнішу картину хрищення Новгорода подає Іоакнмівськніі літопис. Тут розповідається, що новгородці, довідавшись про наміри Добрині охристити їх, прпсягнулися на вічі не допустити його військо в місто і не дати "Богів на поруганіє". Вони наносили дві величезні купи каміння і поставали на мосту як проти справжнього ворога. Очолив боротьбу волхв "высший над жрецп славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей". Новгородський тисяцький Угоняй їздив вулицями й кричав: "Лучше нам помретн, неже Боги паша дати на поругание". Народ, розгнівавшись на Добрнию, зруйнував його будинок, відлупцювавши його родичів. Тоді І Іутята (тисяцький Володимира), найнявши 500 мужів від ростовців, вночі обійшов на човнах з тилу місто і вдерся у Новгород. Почалася жорстока січа простих новгородців, яких було п'ять тисяч, із озброєним військом Путяти. Новгородці почали громити церкву Преображення господнього й грабувати будинки християн. На світанку підійшов на допомогу Путяті Добрння зі своїм військом і повелів палити будинки новгородців. Тоді люди побігли до своїх домівок гасити вогонь, і бій припинився.
Добрі 11 ія наказав дружинникам "идолы сокруши, древяннии сожгоша. а каменип, наломав в реку вергоша: п быстьнечестивым печаль велика. Мужи и жены, ві.левше тое. с воплем великим и слезами просяще за ня. якосу-счие их Боги". І Іочалн оголошувати, щоб люди йшли христитнея. Тих. хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрищували в річці. Тоді й виникла тут приказка: "Путята крести мечем, а Добрыня — огнем"48.
Існують гіпотези, що Добриня під кінець свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже, з точки зору язичницької моралі, така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер — боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північно-руських билин розпочинається плачем Добрині, який скаржиться на рідну матінку: "Ты на что меня, Добрынюшку несчастного, спородила?..", а далі говориться про його каяття:
"Я не ездил бы Добрыня по чисту полю, Я не убивал бы Добрыня неповинных душ, Не пролил бы крови я напрасный, Не слезил Добрыня отцов-матерей, Не вдовил Добрыня молодых жен, Не пускал сиро-тать малых детушек"49.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українське народознавство» автора Кравець В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І СПРОБИ ДУХОВНОГО ВИЗВОЛЕННЯ“ на сторінці 2. Приємного читання.
