"Улісс" Джойса сприймавсь як скандальний твір, що у 20—30-ті роки обурив різного роду "непристойностями" і "кошмарами" охоронців літературного й морального етикету. Його засудили за "ненависть до людського тіла". Г. Уеллс побачив у романі лише "літературний експеримент", який веде у безвихідь. Понад десять років після виходу твір переслідувала цензура в Англії і США за "порушення правил пристойності". Однак мало хто з романістів не відчув впливу новаторського стилю письменника, який у віртуозно побудований роман зі строгою ритмікою оповіді зумів (завдяки символічній надконцентрації в одну добу романної дії) вмістити майже всю історію людства.
Найстрашнішим потрясінням для культури став тоталітаризм і його нелюдське втілення — фашизм. Світ, яким він постав перед свідомістю мислячої людини ЗО—40-х рр., описав письменник (екзистенціаліст за філософськими поглядами) Альбер Камю (1913—1960 рр.) у притчі-хроніці "Чума". В ній оповідається про чумний табір, де склався особливий, "чумний" спосіб життя, "чумний" тип людської спільноти, від якої мешканцям табору нікуди подітися. Доводиться вчитися жити при чумі. Ця чума була цілком позбавлена того містично-привабливого ореолу, в якому вона поставала колись в уяві О.С. Пушкіна. Чума Камю була чумою XX ст., вона косила, як на службу ходила. Життя за цих умов стало випробуванням для всіх уявлень про гуманізм, і водночас найпростіші норми моралі набули смислу найважливіших постулатів людського існування. Але при всьому тому "життя за чуми" тривало. Нехай у ситуації умовно відстроченої загибелі й умовно подовженого буття для будь-кого і кожного, але тривало, і чумні пацюки згинули, світ возз'єднався. Отже, тут подана певна модель життєвого порядку.
Письменник, який пережив навалу коричневої чуми і знайшов своє місце в русі Опору, зумів усвідомити пережите як певний морально-філософський і соціально-психологічний урок, що має загальнолюдський смисл. Мова у Камю, по суті, йшла про долю і своєрідну природу якогось нового гуманізму — есхатологічного, який поставав своєрідним гуманізмом часів чуми, "останнім гуманізмом" XX ст. Цю ідею трагічного стоїцизму автор пропонував як альтернативу покорі.
Ідея стоїцизму мужньої особистості, яка (скористуємося тут тлумаченням творчості А. Камю його радянським дослідником СІ. Великовським) "кидає свою сміливу незгоду натискові обставин, уперто сповідуючи культ непокори, і всупереч усім нещастям продовжує жити", без будь-якої надії на краще і без будь-якого сподівання на успіх, дістала своє найповніше втілення у "Міфі про Сізіфа", який Камю написав у тяжкі місяці розгрому його прекрасної Франції фашистами.
Трагедія тут гранично посилена, як пише Великовський, печать безвиході, що лежить на ній, навіть сильніша, ніж у найпохмурішої християнської апокаліптики з її сподіваннями на щось попереду, після "кінця світу". Потойбічна віддяка, безсмертя душі, немарність земних випробувань — усіх цих утіх віри серед безвір'я немає. Більше того, саме готовність до гіршого покликана повернути смак до скороминущого життя, підтримати мужність і вперту незгоду людини з тлінністю її самої та ЇЇ зусиль. "Справи підуть набагато краще, коли назавжди буде покладено край надії", — говорив Камю. Згідно з "сізіфовою ідеєю", "зусилля — все, воно і є мета". Бо жити означає "не підкорятися", а надія — все одно, що покора — недарма греки останньою із скриньки Пандори, де вирували біди людські, випустили саме надію як найважливішу з усіх бід.
Проте світова література початку і середини XX ст. була не тільки песимістичною. Одні письменники, наприклад Гільберт Кіт Честертон, який писав романи невисокого ґатунку і хороші детективні новели, а в есе свою непересічну духовну енергію поклав на боротьбу з тим, що він називав "безпритульним скепсисом нашого часу", дійшов висновку: "Щоб сильно радіти, досить простого буття. Все прекрасно у порівнянні з небуттям". Це написано у 1936 р. Ще у 20-ті рр. величезну надію у багатьох письменників вселила російська революція. У ній вони побачили живу альтернативу мертвому, як здавалося, минулому. Е. Хемінгуей пригадував пережите замолоду почуття: "У ті дні ми, які вірили в неї, чекали її з години на годину, закликали її, покладали на неї надії—"- Втомлений скепсис романів "Фієста" і особливо "Прощай, зброє" пов'язані з втраченими згодом ілюзіями.
Анатоль Франс, скептик і насмішник, несподівано став оптимістом: "Знову вогонь палає в серцях людей. Погляньте на Схід! Здавалося, для російського народу не було виходу з мороку царизму... Але Росія — країна, де здійснюється неможливе. Це неможливе більшовики здійснюють тепер і завершать". Томас Манн, прихильник класичної спадщини думки і духу, все-таки ставився до російської революції з надією. Такі ж надії плекали Ромен Роллан, Теодор Драйзер, Анрі Барбюс та інші "перші імена" світової культури, навіть провидці у 30-ті рр. не хотіли помічати, що ті обіцянки, які давалися народам у 1917 р., все більше забуваються, що соціалістична революція перетворюється на свою протилежність. Ліон Фейхтвангер написав горезвісну хвалебну книгу "Москва 1937". Згасали надії, і це довіряли тільки щоденникам, котрі такі письменники, як Ромен Роллан, Бертольд Брехтта інші, не публікували, вважаючи, що критика СРСР заподіє шкоди єдності антифашистського фронту. І все-таки створювалися книги, які відверто ставили під сумнів цінності соціалізму сталінського варіанта: Артур Кестлер у "Сліпучій імлі", американський історик Семюель Коен у книзі "Великий терор", Євген Зам'ятій в антиутопії "Ми", згодом Олдос Хакслі у творі "О чудовий новий світ", Уїльям Голдінг у "Повелителі мух", Джордж Оруелл у "1984", Курт Воннегут у "Бойні номер п'ять, або Хрестовому поході дітей", зриваючи покрови з тоталітарних режимів та їх ідеологій, з особливою гостротою ставили проблеми, які невідступно турбували всіх у нинішньому столітті: гуманізм, його деформації і перспективи.
"Літературою концтаборів" називав Оруелл книги такого напряму. Певна річ, ця назва метафорична, але за нею стоїть цілком реальний зміст. Агресія тоталітаризму, якою були позначені 30-ті рр., створила дійсність, жахливо фантастичну для людей, що жили у благополучніші часи. Світ таємної поліції, що став буденністю, світ контролю над думкою, катувань, інсценованих процесів, масових депортацій, загального страху, повального донощицтва — такий світ не піддавався ні осягненню, ні зображенню у традиційних художніх формах. (Не можна тут не згадати титанічну працю російського письменника Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУ ЛАГ".)
Та далеко не одразу правильно оцінила і нацистський новий порядок передова європейська думка. На Гітлера тривалий час дивились як на блазня, маніяка, не припускаючи й гадки, що він здатний стати могутньою політичною силою. А про Муссоліні ще наприкінці 20-х рр. досить схвально писали деякі вельмишановні літератори (не тільки Габріель д'Аннунціо чи Езра Паунд, відомі своїми профашистськими симпатіями, а й такі стовпи лібералізму, як Герберт Уеллс і Бернард Шоу, як Гілберт Честертон, котрий пов'язував з цією постаттю надії на духовне оновлення вмираючої західної цивілізації). Суспільна ситуація, особливо після "великої депресії", що почалася восени 1929 р., стимулювала настрої, які один з письменників, що теж не уникнув спокуси загравання з віяннями правого і навіть фашистського ґатунку, — Томас Стернз Еліот — визначив як "критику життя". Цим він передав відчуття вичерпаності і безплідності старих форм світоустрою, тих фундаментальних основ буття, які відкидали традиції культури і стали ворожими до будь-якої духовності. Виникла потреба негайної різкої зміни, яка поширилася б на усю систему цінностей, властивих західному світові. Саме такі настрої спонукали деяких письменників Європи переміститися "вправо". Це сталося, наприклад, з норвезьким письменником Кнутом Гамсуном, який у гітлерівській Німеччині побачив тільки охоронницю порядку, дисципліни і національних підвалин. Письменник, який змальовував складні внутрішні драми особистості.
тонкі психічні стани, майстер вишуканої прози, став одним з класиків новітньої світової літератури ("Голод", "Містерії", "Пан", "Біля воріт царства", "Гра ясиття"), заплямував себе колабораціонізмом у роки фашистської окупації.
Надіями на реальне оновлення цивілізації було викликане і переміщення "вліво" в середовищі західних інтелектуалів. Ці надії, як уже говорилося, пов'язані з "радянським експериментом", позначилися тоді на умонастрої лівих інтелектуалів Заходу, змушуючи їх багато що замовчувати — "для користі справи".
І все-таки головною платформою, яка об'єднала найрізноманітніших письменників другої третини століття, був антифашизм. Майже одностайно було засуджено дух згубного шовінізму, який поширився в Німеччині у роки другої світової війни. Виганяли його і з художньої культури, причому, природно, визнавали, що історичні причини посилення національної ідеї, у тому числі ідеї "крові" та "ґрунту", щоразу різні. Однак, у всякому разі, і на цьому наполягали всі найвидатніші таланти — культура, яка спокушається міражами національної самодостатності, рано чи пізно приречена на занепад. Герман Гессе у роки гітлеризму визнав за потрібне підтримати авторитет свого великого співвітчизника Йоганна Вольфганга Гете, який "любов до людства ставив вище за любов до Німеччини, хоча знав її і любив, як ніхто інший. Гете був громадянином і патріотом в інтернаціональному світі думки, внутрішньої свободи, інтелектуальної совісті, і в найкращі свої моменти він піднімався на таку висоту, звідки долю народів було йому видно не в їх відособленості, а тільки у підпорядкованості світовому цілому".
Багато письменників у періоди підвищення інтересу до ідеї національної відособленості, національної зверхності (національна ідея часом висувається як альтернативна ідеї гуманістичній) у країнах, до яких вони належать, вважали за потрібне нагадати про безперспективність цієї ідеї для культури і несумісність її з гуманістичною традицією. Томас Манн написав роман "Йосиф та його брати", щоб принаймні чимось спокутувати вину Німеччини перед єврейським народом, приреченим гітлеризмом на винищення. Уїльям Фолкнер, що створив Йокнапатофу як місце життя своїх героїв (тобто, здавалося б, саме з певною "землею" пов'язував своє художнє завдання), вважав, проте, за потрібне в середині 50-х рр. (коли у США виникли ідеї месіанського призначення країни) написати: "Якщо дух націоналізму проникає в літературу, вона перестає бути літературою... Люди повинні бути насамперед людьми".
І навіть латиноамериканські письменники при всьому їхньому глибокому патріотизмі (особливому інтересі до власної традиції, до власної землі) підкреслено схильні не тільки до креольських міфів, а й до європейської інтелектуальної традиції. Такі Алехо Карпентьєр, Хуліо Кортасар,
Хорхе Луїс Борхес. А романи Гарсіа Маркеса — це нещадна національна самокритика. В його "Осені патріарха" художньо розкрито механізм рабської залежності від ритуалу і традиції, з якої виростає таке явище, як мовчазний немислячий народ, або юрба. Макондо — місце проживання героїв Маркеса — "завдячує" всіма своїми бідами тому, що це — острів, який егоцентрично відділив себе від усього світу.
Парадоксально, але причиною перелому, переходу від песимізму до певного оптимізму була та катастрофа, якою став для Європи фашизм. "У Гітлера, — писав Томас Манн, — була одна особлива якість: він спрощував почуття, викликаючи непохитне "ні", ясну і смертельну ненависть. Роки боротьби проти нього були у моральному відношенні благотворною епохою". Відродилася гуманістична ідея, знову були усвідомлені її історичні можливості й абсолютна цінність.
У повоєнні роки традиція гуманізму іноді виливається у глибокі психологічні драми особистості (Джером Дейвід Селінджер, Грехем Грін, Генріх Бель), в історичні романи (Маргарет Юрсенар), есеїстику (Андре Моруа), романи (Торнтон Уайлдер). За відомим визначенням німецького філософа те естетика Теодора Адорно, поезія після Освенціма не можлива. Мабуть, справді вона не може залишатися такою, якою була до потрясіння Освен-цімом, як і Хіросімою чи "ГУЛАГом".
Першим емоційним відгуком на біди віку (ще до їх страшних піків) стали "чорні гротески" експресіоністів. Сповнена відчаю, пристрасті і шалу — у живопису і театрі, — ця творчість відзначається водночас динамізмом, відчайдушністю. Почасти те саме демонструє мистецтво неоаван-гарду — від театру абсурду і "нового роману" до крайніх форм авангардизму у живопису і музиці. Мистецтво, за словами англійського теоретика модернізму Герберта Ріда, стає антисоціальним, майже антимистецтвом — суб'єктивним і таємничим, як магія: сучасний художник виражає у своїх творах стан власної душі в момент творення. І лиш випадково він може виразити деякі об'єктивні структури.
У середині 50-х рр. виступили зі своєю програмою творці французького "нового роману". Оголосивши неспроможність реалізму виразити ірраціональну сутність світу і передати особливості світосприйняття людини "атомного віку", неороманісти закликали до "художньої революції". Один з лідерів цієї течії Ален Роб-Грійє твердив: "...зовнішній світ промовляє нам більше, ніж глибини людської душі" і вважав правильним для художника описувати все, що потрапляє в поле зору, не відбираючи, а фіксуючи лише поверхневий шар явищ. Наталі Саррот прагне точно реєструвати хисткий потік неусвідомлених поривів, почуттів, переживань, уподібнюючи діалог магнітофонному запису.
Трагедія зіткнення людини і нерозумного світу стала головною у французькій екзистенціалістській драмі. Ідеї екзистенціалізму — занедбаності людини та її самотності в абсурдному і байдужому світі, куди вона прийшла з "нічого" і звідки піде в "ніщо", — у драмі, розквіт якої припав на роки другої світової війни, забриніли як мотиви мужності людини, котра не капітулює перед злом, перед владою тиранії. Жан Поль Сартр, змальовуючи людину в ситуації найбільшого напруження, змушує героя зробити "вибір", прийняти рішення. Це вимагає від людини стоїчної мужності, бо вона спирається у своєму виборі тільки на себе, на свою гідність, на свою внутрішню свободу (драма "Мухи").
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська культура в європейському контексті» автора Богуцький Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СТ. І ПРОБЛЕМИ ГУМАНІЗМУ“ на сторінці 2. Приємного читання.
