Розділ 3. Джерела формування української культури

- розвивається металургія бронзи, з'являється значна кількість металевих знарядь, у деяких племен з 'являється плуг;

- з 'явилося садівництво, городництво, ремісництво;

- відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців, у результаті з 'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень;

- індоєвропейці принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи. В суспільній сфері - це патріархат, у духовній - культ Сонця та розвинену флективну мову.

Трипільська культура

В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.

Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.

Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль).

Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За "трипілля" воно було більш декоративним, розрахованим на більші площі і дальші відстані. Воно було більш театральним, більш сценічним, не осібно-родинним, а так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним.

Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину (батько, мати, діти). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Кожна окрема мала родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну і господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля мала родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає і співгосподарює. Процес господарчо-родинного диференціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родинними групами. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселялись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потребували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. У Володимирівні на р. Синюсі, що впадає у Буг, виявлено більше ніж тисячу жител. У зв'язку з цим можна цілком певно стверджувати, що на даному етапі село вже починало переростати у місто. Зважаючи на географічне розташування, де розташовано Володимирівна, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду і його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих помешканнях (житла у Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією. Як пов'язується трипілля з сучасністю? Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, із культурними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греції), Малоазійськими країнами, Месопотамією і можливо, навіть з Єгиптом. Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої у собі, ізольованої від цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, - країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. "Культура на волах, стодола, ярмо", -так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Повинна бути ясність: у п'ятитисячному зв'язку з трипіллям, він не був і не є зв'язком "китайського" типу; він здійснювався в змінах і через зміни, катастрофи та кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.

Історичний розвиток культури на теренах України після Трипілля

Історію культури ми вивчаємо як зміну відмінних, структурно-самодостатніх епох, що заступали одна одну, часто протистоячи одна одній. Епоха трипілля завершується десь на зламі III і II тисячоліть до Різдва. Після наступає інша епоха, яка досі ще не прибрала собі в археології сталої назви і яку з однаковим успіхом можна було б означити як післятрипільську, або ж передскіфську. І відповідно до того, як Трипілля репрезентує кінець неоліту (енеоліт), а скіфи - це раннє залізо, то цей період за даною номенклатурою ми повинні були б назвати як епоху бронзи, якщо б це могло внести ясність в освітлення даного періоду. На межі III-II тисячоліття до Різдва (тут можуть бути запропоновані різні варіанти; хронологія для даного періоду не може претендувати на те, щоб бути довершено точною) трипільська культура була знищена. Вона зникає на теренах України. Археологічні розкопки стверджують, що знищення було раптовим і суцільним. В деяких житлах (приміром, розкопаного селища на Коломийщині поблизу Трипілля) залишилася глина зі слідами жіночих пальців на ній, для виготовлення посуду. Катастрофа прийшла несподівано, знищення було остаточне. Воно охопило всю територію розповсюдження трипілля, як на півночі, так і на півдні, на Коломийщині біля Трипілля і у Володимирівні, Сушківці на Уманьщині тощо. Усе було зруйноване, спалене, сплюндроване. Трипільська культура зникає на території України; її заступає інша культура, нова, значно відмінна від неї і в багатьох відношеннях їй протилежна. Ця нова культура, що заступила трипільську, археологічно вивчена далеко менше як попередня, але все ж таки на сьогодні ми маємо про неї вже більше або менше виразніше уявлення. Мова йде про так звану культуру шнурової кераміки. Якщо для трипілля був характерний мальований посуд і відповідно до цього трипільську культуру ми визначаємо як культуру мальованої кераміки, то для даної культури властивий є посуд, на якому орнамент роблено з допомогою відтисків, шнурка, скрученого мотузка, - звідкіля і узагальнена назва для цієї культури, як культури шнурової кераміки. Посуд, властивий цій кераміці, дедалі грубішав, дедалі простішав, ніж той тонкостінний, з добірної, добре одмученої глини, зроблений елегантно, художньо і технічно досконалий посуд трипільських часів. Посуд з шнуровим (мотузковим) орнаментом справляє враження посуду глибоко-провінційного, посуду глухих і замкнених закутків, що існував десь в ізольованих місцевостях, у відриві від культурного світу. Він існував десь, досі не піддаючись впливам трипілля, незалежно від нього й поза ним. Певне, далі на захід або північ... Цей посуд, говорить про зниження технічного і одночасно мистецького рівня, крок назад, а не вперед у розвитку керамічного виробництва, етап не прогресу, а регресу. Після катастрофи, пережитої трипільським світом, рух і розвиток починається знову. Ця технічна і мистецька примітивність це деградація посуду шнурової кераміки у порівнянні з трипільською. Науковці датували культури у залежності до їх рівня розвитку; їм здавалося, що якщо примітивніше, то хронологічно пізніше. Тим часом менш розвинена кераміка шнурового типу належить пізнішій добі у порівнянні з трипіллям; вона належить епосу, яка прийшла після трипілля. Топографія селищ доби шнурової кераміки, розкопки трипільської культури досі не дали вказівок на подвійність культурних нашарувань. Культурний шар у місцях знахідок трипілля завжди одноверстовий. Перекладаючи це з технічно-археологічної мови на звичну нам мову історії культури, мусимо ствердити, що переможці не оселилися на місцях переможених. Вони не оселилися на площі знищених ними трипільських селищ. Переможці оселилися в інших місцях, у місцевостях з іншими ґрунтовими умовами і з іншим топографічним профілем. Ми знаємо, що трипільці шукали чорноземи. Носіїв шнурової кераміки чорноземи не цікавили. Вони не осіли на теренах тих районів, де жили протягом тисячоліття перед цим трипільці. Це з огляду на умови ґрунту; що до місця розташування, то топографія селищ шнуровиків, в порівнянні з трипільськими часами, є істотно відмінною. Трипільці жил и на відкритих місцевостях; певно ніщо не загрожувало їх мирному осілому побуту хліборобів. Розкопки в Городську біля Коростишева, в Райках на Гнилоп'яті біля Бердичева (розкопки В. Хвойки і П. Курінного), в Києві на Кирилівських висотах засвідчили, що шнуро-вики змінили тип поселень. У протилежність трипільцям вони почали селитися на берегових горбах, відрубних кручах. У порівнянні з трипільськими поселення шнуровиків - це поселення городи-щанського типу, завжди високо піднесені над річкою. Це вже не відкриті села на широких просторах або у низинах і ярах уздовж невеликих струмків, а поселення типу зміцненого городища на річці, що впевнено править зв'язком. Тут, для означення типу поселень шнуровиків, годилося б вжити як термін німецьке слово бург. Цей вираз прозоро зберігає зв'язок значень: як гора - город, так і бург - це берг, споріднене з слов. брег і українським берег. Доводиться зробити висновок, що умови життя в цей після трипільський період різко змінилися. Зникла безпека, яка досі дозволяла селитися на відкритих місцях. Загроза небезпеки знищила трипільську культуру і потім ця небезпека стала постійною. Носії шнурової кераміки мусили весь час жити в стані тривоги. Не може бути сумніву, що кількість населених пунктів з культурою шнурової кераміки виявлено досі у далеко меншому обсязі, ніж поселення трипільців, це виразно свідчить про зменшення народонаселення в цей післятрипільський період. У свою чергу, зменшення народонаселення повинно було призвести до зменшення міцності опору. Люди примушені були шукати додаткових чинників для своєї оборони, знайшовши їх в тих природних умовах, що давали топографічні особливості місцевості.

Прагнення використати природні умови захисту, у свою чергу, позначилося на відзначеній уже нами зміні типу поселень. З цього погляду дуже характерно, що і Городське, і Райки дають два шари археологічних культур: нижній шар-це культура шнурової кераміки; верхній - культура князівських часів. Іншими словами, поселення шнурової кераміки з II тисячоліття до н.е. знаходиться на тих самих місцях, високих берегових горбах-кручах, де в X- XIII ст. знаходилися князівські городища. У ці дві епохи, відокремлені одна від одної майже трьома тисячоліттями, люди селилися на одних і тих самих місцях. Виразне свідчення, що в умовах часу було щось спільне. Війна і небезпека стають однаково щось спільне. Війна і небезпека стають однаково ознакою часу. Люди живуть, остерігаючись несподіваного нападу. Шнуровики, знищивши трипільський, побутовий, століттями налагоджуваний лад, примушені були жити під постійною загрозою власного знищення.

Насамперед, щодо хліборобства. Як і кераміка, так і хліборобство деградує. Воно втрачає свій провідний, основний характер. Не воно визначає тепер тип і напрямок розвитку культури. У основі господарства трипільських часів лежало хліборобство, пов'язане з підпорядкованим йому скотарством. В післятрипільський період хліборобство не зникає, але вага його, як сказано, зменшується й підпорядковується скотарству, яке, в свою чергу, на даному етапі набуває нових, інших рис, тих рис, яких за попередньої епохи воно не мало. Як відзначає в своїй праці В. Щербаківський, у Месопотамії не було коней, їх не було і в трипільців. Для культурного світу того часу, для типу культури, репрезентованої за тієї доби передньо-азійськими народами, був властивий не кінь, а віл. При розкопках трипільських селищ знаходимо кістки бика, але не знаходимо кісток коня. Кіннотник-вершник не був властивий трипільській культурі. Цю епоху репрезентує не кіннотник-вершник, а осілий хлібороб, пов'язаний з ділянкою, яку він обробляв. Уперше кіннотник з'являється на арені історії у післятрипільський період.

Носіями культури шнурової кераміки, що заступили трипільців, В. Щербаківський характеризує як піших номадів і як таких, протиставляє осілим хліборобам, трипільцям. Це протиставлення осілих хліборобів і номадів, розмежування двох епох, що заступили одна одну, за даною ознакою, безперечно слушне, з тією, однак, відміною, що, як показали розкопки останніх часів носії шнурової кераміки якщо й були номадами, то не пішими, а на коні. Піший хлібороб був носієм трипільської культури. Вершник-скотар став носієм тієї, що прийшла їй на зміну. На зміну бику прийшов кінь. Віл, стадо, в якому переважає корова, пасує до побуту, пов'язаного зі сталістю перебування поблизу оброблюваної хліборобської ділянки. Випас табунів коней і отар овець вимагав, з погляду територіального обсягу кожного окремого господарства, освоєння далеко більшого простору, ніж той тип господарства, що його структуру визначають обробка землі й сполучений з ним випас корів. Луг ніколи не є тотожний собі, у протилежність земельній ділянці, оброблюваній людиною. Він залежить від природних умов; а лан обробляє і засіває людина. Зменшення ваги хліборобства, перехід на тип господарства, в основі якого лежала не обробка землі, а випас худоби, не лан, а луг, не хліборобська ділянка, а вигін, простори для випасу овець і коней, - все це робило з шнуровика номада, яким трипілець не був. Безперечно, шнуровики були номадами, але вони мали постійні житла, споруджували укріплені городища, виробляли посуд, отже, "абсолютними" номадами вони не були. Це все треба взяти до уваги, щоб збагнути сенс тих історичних зрушень, які стались при переході від трипільської епохи до післятрипільської (передскіфської).

Культурні наслідки трипільської і післятрипільської культур