Розділ 2. Теоретичні проблеми етнокультури

в) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави ("державна нація", держава-нація, у сучасному слововживанні "політична нація").

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець громадянин СІЛА, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас до американської політичної нації.

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській імперії.

Усередині однієї націй можуть існувати різні етнічні групи: які або зберігають свою мову й особливості самобутньої культури (німці, французи й італійці в складі єдиної швейцарської націй), або використовують дві мови - загальнонаціональну і свою етнічну, що й зберігають певні побутові й психологічні особливості (англійці, шотландці, валлійці в складі Британії; значна частина ірландського, латиноамериканського, єврейського населення США, які одночасно вважають себе представниками американської нації і при цьому усвідомлюють себе особливою етнічною спільністю).

Творення націй за підтримки незалежної держави ("старі" європейські нації за термінологією Г. Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальнонародної літературної мови, становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес націостановлення (творення нації "згори донизу"). У бездержавних народів, навіть тих, що епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації "знизу вгору"). Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі.

Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.

Отже, нація не є біологічним явищем, хоч біологічні та біоенергетичні чинники безперечно включені (як елементи) у процес етногенезу й націогенезу. Нація є різновидом духовної соборності людей, яку забезпечують буття і стан національної культури. Це не означає, що вольовий чинник не має жодної ваги у бутті націй і національних культур, адже творення й існування нації не відбувається в ідеальних умовах. Доки існують намагання одних націй розширити свій життєвий простір за рахунок інших, вольовий опір цій експансії не втратить своєї актуальності.

Як зазначають автори навчального посібника "Історія української філософії", творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації ("національний міф"). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

2.2. Різноманіття ознак етносу. етнос і раса

Поняття "етнос" не можна визначати індуктивно через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-який етнос. Більшість дослідників сходиться на тому, що найбільш істотними ознаками, за якими можна розпізнати етнічну спільність, є: спільна мова, спільна територія, строго окреслений ландшафт і відповідне йому природне середовище, походження від загального предка, тобто кревне споріднення й загальні релігійні або міфологічні вірування.

Спільна мова

Спільна територія

Географічне розташування й природні умови

Протягом сторіч уважалося, що головний поштовх до формування народу, його характеру й культури дають природні умови, у яких цей народ історично живе. "Народи жарких кліматів боязкі, як старі; народи холодних климатов відважні, як юнаки", - писав французький мислитель 18 століття Ш.Монтеск'є. А Г.-В. Гегель: "Незмінність клімату, уся сукупність властивостей і особливостей країни, у якій та або інша нації має своє постійне місцеперебування, сприяє незмінності її характеру... Особливо важливий при цьому зв'язок з морем. Усередині корінної Африки, оточеної високими горами, що впритул підходять до узбережжя, і тим самим наглухо відгородженої від моря - цієї вільної стихії, дух тубільців залишається нерозкритим, не почуває ніякого прагнення до волі, не противити, переносить загальне рабство". Згодом у соціології й етнографії склався цілий напрямок, який так і називався - "географічним". Історичний і соціокультурний аспекти в працях його представників практично ігнорувалися; людей і людське співтовариство вважалися повністю детермінованими зовнішнім середовищем.

Звичайно, клімат, характер ґрунту, рельєфу суттєво вплинули на рід занять ранніх людських суспільств, їхню культуру. Ранній поділ жителів Єгипту на стани - хліборобів і воїнів - учені пояснюють періодичними розливами Нілу: усі чоловіки не могли одночасно залишити поселення, пішовши на війну. Система гребель потребувала постійної уваги, інакше країна могла загинути.

Російський теоретик Бердяєв пише про те, що невелика компактна територія Німеччини породила в німцях бажання все впорядкувати, розставити по місцях на відміну від росіян, у кого неозорі простори Батьківщини виховали відсутність почуття міри й невміння впоратися із власною долею.

Відомо, що в деяких французьких селах діти, сварячись, дражнять один одного "вапняком" або "іржавою землею": навіть сам ґрунт несе в собі емоційну цінність. Таке ставлення до землі зародилося в далекій давнині. Прадавні білоруси клали немовлят на землю - щоб набралося сили. Австралійці вірили, що в землі перебувають ембріони людей. За Біблією, людина створена ьіз землі, що народжує. "Мати - сира земля" - у давньоруських язичних виставах. Ставитися до землі, до території слід із превеликою повагою. Територія - мати, захист, і для того, щоб вона виконувала свої функції належним чином, нею необхідно опікуватися.

"Поверхня землі, - пише соціальний географ Н. Джонстон, - бачиться кожною особистістю винятково через призму своєї культури. Кожний з нас - художник і архітектор свого ландшафту, що творить порядок і організуючий простір, час, причинність згідно з нашим сприйняттям і схильностями". У кожній культурі є свої загальноприйняті стереотипи, і будь-яка культура намагається відтворити середовище відповідне своєму стереотипу. Деякі елементи ландшафту стають національним символом народу: береза в Росії, сакура в японців, кедр в Лівані, а також згадаймо нашу приказку: "Без верби і калини нема України".

Усі ці приклади доводять, що природа відіграла й продовжує відігравати величезну роль для психологічного складу етносу. Але чи визначальну? На ранніх стадіях існування етнічних спільнот так воно багато в чому й було.

Однак, протягом усієї своєї історії людина займалася тим, що в міру сил і можливостей пристосовувала до себе природу, облаштовувала її відповідно до своїх безупинно зростаючих потреб. У цей час життя людей навіть у найменш економічно розвинених країнах набагато більше залежить від рівня техніки, від створених людиною матеріальних і духовних надбань і цінностей, ніж від природи. Можна сказати, що історія людства і є процесом усе меншої залежності від первинного природного середовища й усе більшої залежності від природи "вторинної", тобто культури (і. Кант), створеної протягом століть самими людьми. У цьому сенсі ми живемо не стільки в природі, скільки в цивілізації. І навіть сама природа, як це не парадоксально звучить, сьогодні усе більш стає витвором людини, породженням культури (у широкому розумінні слова), тобто всього, що створене людиною, на відміну від первісних природних умов її проживання.