РОЗДІЛ ХІ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ – ВІДОМА ТА НЕВІДОМА

Козацькі звичаї були надзвичайно суворими, особливо щодо кримінальних злочинців. Смертю в Січі каралися: вбивство козака козаком, злодійство між ними, зазіхання на загально січове і курінне майно, розбійництво в межах вольностей, а також за зраду, боягузтво та програш у бою з вини старшин. Крім того, тяжкими злочинами вважалися: блуд (скакання в гречку, або "чужолозтво"), мужолозтво й скотолозтво, порушення дисципліни та субординації, особливо в поході. Головною метою покарання було завдати жаху іншим козакам. Широко практикувалося публічне виставлення на зганьблення. Привертає увагу така особливість запорозького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть - за злочини проти особистості. Тюрем на Запоріжжі не було. Тільки в окремих випадках, коли побоювалися, що злочинець втече, його приковували до гармати і залишали без охорони. Ті, хто своєчасно не виплатив борг, теж приковувалися до гармати і перебували в такому положенні до виплати боргів і помилування. Злочинця, який раніше користувався загальною повагою, за вимогою козаків мали звільнити від покарання або замінити більш легким. Засудженого до смертної кари могла врятувати дівчина, яка б висловила бажання вийти за нього заміж, але подібне мало статися на базарі або в паланці, в Січ жінок не допускали.

На Січі були передбачені жорстокі покарання: шибениця, кіл, побиття палицями. Причому за запорозькими звичаями виконання смертних вироків доручалося самим злочинцям, тобто злочинець мав карати злочинця. А якщо засуджений був один, то вирок відкладали, доки не буде другого злочинця.

Помітний негативний вплив на криміногенну ситуацію справляло вживання алкоголю. У літературі чимало згадок про пияцтво, яке нібито в Січі вважалося нормою. "Запорожців зображали як живі по

судини, переповнені горілкою, а в мороз напували горілкою і коня". Г.Л.Боплану здавалося, що на світі нема народу, здатного зрівнятися з запорожцями у пияцтві. М.Максимович згадує козака Карпа Півторакожуха, якого, нібито, поховали у горілчаній бочці.

Без сумніву, горілка була на Запоріжжі предметом не другорядним. Надто ж у мирний час. Перед походом бенкетували цілий день, а на ранок товариство випивало прощальну чарку. А в бойовій обстановці запорозький закон вимагав тверезості. В поході за пияцтво могли скарати на смерть, на морі п'яного викидали за борт.

За виразом М.Гоголя, на Січі збирались і ті, у кого "уже лежала около шеи веревка". І якби в Січі не вживали відповідних заходів виховного, дисциплінуючого і карного характеру, злочинність могла б розвинутися до нестерпних масштабів.

На Запоріжжі діяла влада козаків і для козаків без розвинутих бюрократичних форм управління, але з досить жорстокою регламентацією побуту в інтересах товариства як цілого. Але ж наївно вважати козаків лише непорочними героями. Запорожці належали своєму часу. Досить згадати про події у тогочасній, здавалося б, освіченій Європі - Варфоломіївську ніч, тортури інквізиції, страхітливу тридцятирічну війну 1618-1648 рр., жахи колонізації Америки, щоб розуміти звичаї епохи. У війнах того часу вороги змагалися в лютому немилосерді. І запорожці не були винятком. У походах молодецтво і відвага супроводжувалися взяттям здобичі. Худоба, зброя, цінне майно ворогів привласнювалось, а що не можна було забрати з собою - спалювалося. Врешті-решт, зло це діялося на взаємній основі. Матеріальні репресії заради вигоди і наживи були звичайним явищем у тогочасних війнах. Не варто забувати про економічні засади такої поведінки. Для козака воєнна справа - це ремесло, матеріальна умова його існування. Традиція ця довго і міцно трималась у козацькій свідомості.

Не обминуло запорожців і найганебніше зло їхньої епохи - работоргівля. Звичай брати людей у полон, який почався у XVI ст., зберігався, як переказують історики, аж поки існувала Запорозька Січ. Полонених продавали, вимінювали на полонених запорожців, повертали за викуп. С.Соловйов наводить докази поведінки запорожців під час походу до Білорусії на початку XVII ст. - "хуже татар". Д.Яворницький повідомляє, як 1675 р. з

Білгородщини на Січ повернулися з великою здобиччю - на кожного козака по одному ясирові. П.Куліш нагадує про факти торгівлі невільниками.

Називаючи ці факти, варто відразу зауважити, що масштаби невільництва на Запоріжжі ніколи не йшли ні в яке порівняння з турецькою і татарською работоргівлею чи з величезним бізнесом на рабах в Америці. Зв'язок запорожців із рабством мав епізодичний характер, він не став масовим. І все ж цих сумних слів із запорозької пісні не викинеш. В той самий час запорожці, ризикуючи життям, ходили в Крим і Стамбул, визволяючи полонених християн без усякої вигоди для себе. Прикладом може служити похід на Кафу П.Сагайдачного, під час якого було звільнено тисячі невільників, похід на Крим кошового отамана Івана Сірка, який врятував з неволі 7 тисяч християн і з боями вивів їх на козацьку територію.

Козаки не знали самі і не просили пощади. Пристрасті, мотиви козацької поведінки мають історичний вимір. У цьому і варто шукати пояснення неоднозначної оцінки козацтва його сучасниками і пізнішими дослідниками.

Отож, даремні намагання дияволізувати запорожців, як і захоплено ідеалізувати їх. Справжні запорожці були істинними синами свого часу, носіями і його високих поривань, і його трагічних реалій.

Порядки на Запоріжжі уособлювали свободу особи і терор агресивної більшості, аскетизм і розгул, благородство і надмірну жорстокість, активність свавільного натовпу і розніжені лінощі, безтурботність і обережність. Таким чином, у козацтва виробилася суперечлива система влади й підлеглості. Демократизм у Січі межував з охлократією (владою натовпу). Будучи вічною опозицією існуючій державності, козацтво ігнорувало важливість міцної ієрархічної структури, їхні вожді з цієї причини нерідко перетворювалися на заручників, яких видавали переможцям, або знищували за помилкові рішення. Г.Л.Боплан відзначав, що за 17 років його спостережень жодного кошового отамана не минула така трагічна доля.

"Кігтиста низова республіка* — називав Запорізьку Січ Генрік Сенкевич. "Християнською козацькою республікою" назвав її М.Костомаров. І справді, Січі були притаманні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками; була виборна система органів управління, функціонувало власне козацьке право, існувала своя територія, яка звалася "землею Війська Запорозького".

При цьому Запорізька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між повноцінною

державою і ізольованою в малозаселеному місці общиною, що виникла на ґрунті духовної і професійної спільноти. Але це був досить життєздатний політичний організм, який мав державотворчий потенціал.

Козацька символіка. Українське козацтво мало свої символи - відзнаки або клейноди (від нім. - коштовність). Вперше клейноди були надані польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Серед них була хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнод зараховували й перначі, литаври, значки, палиці та ін. Ознакою влади кошового отамана (гетьмана) була булава. Булава - палиця з деревини, довжиною 50-70 см зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Булава розкішно оздоблювалася. Козацькі полковники мали перначі (шестопер) - ребристі булави, які носили за поясом. Символом влади судді була печатка зі срібла із зображенням козака з шаблею та самопалом на лівому плечі. Навколо напис: "Печать славного Війська Запорозького Низового". Найбільшою святинею козацтва вважалася хоругва (коругва, прапор). Хоругва була здебільшого кармазинового чи малинового кольору з вишитим зображенням гербів, святих, хрестів тощо. Символом влади військового писаря був срібний каламар (чорнильниця). Литаври - великі мідні котли, обтягнуті шкірою, служили для подання різного роду сигналів (скликання на раду, подання тривоги тощо). Важливим атрибутом влади був бунчук - древко довжиною 2-2,5 м, верхівку якої прикрашала кулька, від якої донизу звисала пасма кінського волосся і червоні мотузки.

Усі козацькі клейноди, за виключення паличок від литавр, які постійно були в довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, у скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового.

3. ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ТА БОРОТЬБА КОЗАКІВ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ

У численних походах і боях українське козацтво створило самобутнє військове мистецтво, виявило високий вишкіл як на суходолі, так і на воді. Козаки були озброєні рушницями або мушкетами, пістолями, шаблями, списами, застосовували луки, добре стріляли з гармат. Крім того, у козаків були келепи (бойові молотки), якірці та рогульки, що застосовувалися проти ворожої кінноти. Зброю та бойові припаси (порох, кулі) козаки виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї та належної амуніції, кожен повинен був мати сокиру, косу, лопату тощо, щоб насипати вали та будувати укріплення.