Розділ I. АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Персомовна поезія, що живилася культурними традиціями Ірану, дала світові епічний шедевр "Шахнаме" Фірдоусі, прекрасні цикли поем Нізамі, Джамі, створила великі зразки малого жанру.

* Бейт дворядкова строфа в поезії народів Близького й Середнього Сходу, як правило, містить закінчену думку.

Першим серед представників цієї класичної лірики слід згадати Абу Абдулло Рудакі (бл. 860—941 рр.), названого "Адамом перських поетів". Із його великої поетичної спадщини небагато творів дійшло до нас, та саме Рудакі вважається родоначальником класичної лірики персів, котрий надав основних рис її стилю, окреслив коло найважливіших жанрів і почав розробляти животрепетні теми. Заклик Рудакі допомагати бідним і знедоленим, а не гнобити й принижувати їх, став вагомим внеском у формування гуманістичного світогляду.

Абулькасим Фірдоусі {934—1030 рр,) залишив по собі безсмертну епопею "Шахнаме" ("Книга царів"), В ній він оспівував іранських царів — міфічних та історичних. У центрі поеми — син свого народу Рустам. Фірдоусі розглядає людину як ланку, котра поєднує земне і небесне, два світи. Людина — це остання ланка в процесі творення, і все найкраще втілюється в ній.

Омар Хайям (бл. 1048 — бл. 1123 рр.) — один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям — автор кількох сотень рубаї. Рубаї — маленька поема з філософським підтекстом, що лише в чотирьох радках дає прекрасний синтез сміливої думки й високого почуття.

Загадка життя і смерті, сенс земного існування, щастя людське — ось ті проблеми, до яких з гуманістичних позицій звертається у своїх мініатюрах-шедеврах Хайям. Як ліричний герой він постає шукачем правди, життєлюбним скептиком і раціоналістом, від котрого не приховати моральних чи інтелектуальних вад і для якого не існує загальноприйнятих догм і авторитетів.

Джалаледдін Румі (1207—1273 рр.) і його творчість пов'язані з новою традицією, що виникла в халіфаті Аббасидів* у IX столітті, — суфізмом (від араб, суф — груба вовняна тканина, звідси волосяниця як атрибут аскета). Суфізм — містична течія ісламу, яка проповідувала аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання Бога. Доктрина суфіїв ґрунтувалася на ідеях зороастризму, пантеїзму, неоплатонізму й містиці кабали. Від зороастризму суфізм успадкував ідею протиставлення добра і зла як космічних сил, що своєю боротьбою визначають зміст історичного процесу. Від неоплатонізму була запо-

* Аббасиди — династія арабських халіфів у 750—1258 роках. Походить від Аббаса, дядька Мухаммада.

зичена ідея еманації божества. З іудаїзму через його містичну течію — кабалу — в суфізм уходить віра в можливість за допомогою особливих ритуалів втручатися в пантеїстично потрактований божественно-космічний процес.

Суфії розглядали світ як породжений Абсолютом завдяки еманації. Метою життя людини ставало повне розчинення в божестві. У своїх віршах Румі зумів надати містичній любові до Бога — цьому найважливішому постулатові суфізму — рис універсального духовного стимулу, "джерела життя". Поет яскраво виявив себе у віршованих притчах, де традиційні, нерідко фольклорні сюжети, осмислені ним з неприхованою симпатією до пригноблених і бідних, містять сатиричне викриття тиранії, лицемірства, користолюбства.

В тому ж таки XIII столітті жив славетний громадянин іранського міста Шираза Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхіддін, відомий усьому світові під іменем Сааді (1210—1292 рр.). Легенда твердить, що Сааді тридцять років учився, тридцять років мандрував світом і тридцять років писав свої твори. Вже зрілим мужем він почав писати "Гулістан" ("Сад троянд") і "Бустан" ("Сад плодів") — основні свої поетичні твори. Червоною ниткою проходить через них думка про щасливе майбутнє людства. Сааді вірить у людину, в її найкращі риси — прагнення добра й правди, радості й краси. Для поета очевидна відповідь на запитання "для чого дається життя?", "в чому полягає його сенс?" — у любові до людей, яка реалізується не в словах, а в добрих справах.

Цей ідеал життя важко було відстоювати в умовах монгольської навали, духовної диктатури релігійних фанатиків. Та Сааді вистачило для цього і мужності, і мудрості, і натхнення. Його поезії відомі всьому світові, їхні рядки стали крилатими. Не залишають нас байдужими й сьогодні мудрі слова: "З усіх дарів світу залишається тільки добре ім'я, і нещасливий той, хто не залишить

навіть цього".

Вершиною перської ліричної поезії XIV століття по праву вважаються рядки ще одного вихідця із Шираза Шамседдіна Хафіза (1325-1389 рр.). Талант Хафіза так високо оцінив народ, що хафізом стали називати природженого поета, співця любові й духовної свободи. Хафіз розвинув до довершених форм жанр невеликого вірша — газелі*, під пером поета кожен її бейт набував чіткої афористичності й чарівної мелодики. Хоча головним було те, що в рамках уже традиційного жанру Хафіз неповторно написав про любов не містичну, відповідно до канонів суфізму, а про реальне земне людське кохання, яке перемагає світ зла, темряви, несправедливості.

Гератську поетичну школу гідно представив Абдуррахман Джамі (1414—1492 рр.) — філософ, тісно пов'язаний з доктриною суфіїв. Він завершує поетичну традицію, започатковану Рудакі й Фірдоусі. У своєму фундаментальному циклі поем "Сім престолів" Джамі знайомить читача з власними ідеалами справедливого устрою людського життя, розповідає про вічні пошуки щастя й злагоди у світі, де панує дисгармонія. Багато газелей і рубаї поета стали народними піснями.

Кругляк з твоєї вулиці, де я упав у прах,

Мені дорожчий всіх престолів в двох світах.

Ти вийди, косу розпусти, і амброю для мене стане пил,

Де я лежу, зневірений, з мольбою на устах.

Життя — це нитка, їй призначено поєднувать людей,