Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими званнями, привели до колосального злету національного самоусвідомлення.
Цьому значно посприяв розвиток освіти. За всієї антиукраїнської спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897—1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 т.зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. У результаті помітно підвищився рівень грамотності населення.
Розширювалася мережа середніх навчальних закладів. На 1915 р. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 12,5 тис. учнів, і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і навчалися ремесла бл. 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу, 70 % якого не вміли читати і писати.
Аналогічною була ситуація у вищій школі, де кількість студентів на поч. XX ст. зросла більш яку два рази — до бл. 12,7 тис. осіб. Проте па всій території України не було жодного вищого навчального закладу (ВНЗ) з українською мовою викладання, а в царській Росії - - навіть жодної української школи на державному утриманні.
Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Вже за часів Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти, здійснювалася інтенсивна робота з українізації школи. Загалом упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т.зв. вищих початкових шкіл. Крім того, в 1918 р. діяло понад 39 тис. нижчих початкових шкіл. Вперше українська мова на правах офіційної входила в середню й вишу школу.
У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито державні українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському. У діючих вищих навчальних закладах відкривалися українознавчі кафедри. Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою.
Ще інтенсивніше українізацію школи здійснювала Директорія. Однак через швидку зміну політичної ситуації досягти реальних результатів не вдалося.
Важким було становище освіти на західноукраїнських землях. Влада імперії Габсбургів насаджувала школи з німецькою і польською мовами викладання. Майже недоступною для дітей трудівників залишалася середня і вища школа. Лише в результаті тривалої боротьби галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною домоглися відчутних успіхів. У Галичині функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою вчилося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл із 40 тис. учнів. Діяли україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.
Значну увагу становленню національної школи приділяла Західноукраїнська Народна Республіка. Державні школи стали україномовними; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. Проте поразка ЗУНР не дала можливості повною мірою реалізувати ці ідеї.
Подальшого розвитку в Україні досягли наука! техніка. Значні успіхи мали вчені України в розвитку природничих наук. У галузі математики плідно працювали вчені Д. Граве, В. Стеклов, С. Бернштейн, Д. Синцов. Для розвитку фізики багато зробили професори Д. Рожанський та М. Смолуховський, хімії — С. Реформатський, І. Осипов, Б. Радзішевський, С. Толочно, В. Кемула.
Українські вчені зробили вагомий внесок у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л. Симиренка та М. Кащенка, Важко переоцінити внесок епідеміологів і мікробіологів М. Гамалії, Д. Заболотного, патологоанатома і бактеріолога В. Високовича та ін. у подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо.
На поч. XX. ст. Україна посіла провідне місце в розвитку повітроплавання. Так, члени Одеського аероклубу С. Уточкін і С. Єфремов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на літаку. Одним із піонерів авіації, основоположником важкої авіації, автором одного з перших у світі проектів гелікоптера був видатний авіаконструктор І. Сікорський. Військовий льотчик П. Нестеров у 1913 р. у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема "мертву петлю".
У центрі постійної і пильної уваги українського громадянства перебували суспільні науки, покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. працювали історики О. Єфименко, Д. Багалій, В. Барвінський, неперевершений дослідник запорозького козацтва Д. Яворницький. Ученим зі світовим іменем став М. Грушевський. Серед його майже 2 тис. наукових праць найбільшою є 11 - томна "Історія У країни - Руси". Видатним представником української історіографії був І. Франко.
Плідною була робота українських вчених і в інших гуманітарних науках. І. Франко, В. Гнатюк, О. Роздольський та ін. розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. Низку важливих праць з мовознавства та літератури написали
A. Кримський, В. Дубровський, Б. Грінченко, В. Перетц. Дослідником скарбів рідної культури став І. Огієнко.
Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства, які діяли в Україні. Великим досягненням стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української академії наук. її першим президентом став видатний український вчений В. Вернадський.
Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах ці події відобразили М. Коцюбинський, І. Франко, О. Кобилянська, А. Тесленко, Г. Хоткевич, С. Васильченко,
B. Винниченко, В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина та ін. Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Б. Лепкий. Яскравими барвами сяяли поезії Лесі Українки, О. Олеся, Г. Чупринки, П. Тичини, М. Рильського, М. Семенка, Гео Шкурупія, інших віртуозів пера.
Незважаючи на тяжкі умови, на поч. XX ст. продовжував діяти український театр. Важливим здобутком передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М. Садовський у Києві. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П. Саксаганського — І, Карпенка-Карого були 1900—1903 рр., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та М. Заньковецька. У Західній Україні діяв театр "Руської бесіди".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України: відповіді на екзаменаційні білети» автора Лазарович М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Культура України початку XX ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.
