Ми бачили вище, що цей план — оперти українську державність на шляхті — дозрів і розвинувся головно в зв'язку з планами прилучення західних земель до Козацької України. При оформленню відносин до Москви в 1654 р. були теж плани зробити з шляхти привілегійовану верству Козацької України, перший між її станами, відродивши її станові привілегії польських часів, — але з цих планів нічого не вийшло: шляхетські елементи були занадто розпорошені й слабі супроти козацької стихії і фактично розпливалися серед козацької старшини не рішаючися згромадитися разом в одній верстві, і заявити свої претензії (пор. заяви Богдановича і Тетері в Москві — на випадок організації шляхетської верстви). В Західній Україні не можна було приступити до організації козацької верстви — хоча б у формах практикованих на Білорусі, і тут українська державність мусила спертися на шляхті; пинська хартія була пробою такого базування української державності — найбільш яскравою й конкретною, яку ми маємо. В обставинах тодішньої безкозацької західно-української дійсності така конструкція української держави в цих західних провінціях могла здаватися природною. Але тяжкою іронією було, що якраз західні провінції були вирвані з складу в. кн. Руського при останнім редактуванню Гадяцького акту. Єдине ці західноукраїнські провінції могли оправдати таку дуалістичну козацько-шляхетську конструкцію цієї нової політичної концепції — а цих західніх провінцій в складі її не знайшлось. В обставинах же східноукраїнських воєводств така концепсія козацько-шляхетського дуалізму не могла виглядати чимсь іншим як на політиканську витівку — замах на козацьку гегемонію, позбавлену грунту і засуджену тим самим на неминучий провал. З хвилею коли ця концепція мусила б бути винесена на розгляд ширших козацьких кругів, вона неминучо повинна була викликати їх гостре незадоволення і бути поставлена в вину старшинському осередкові, як злісний замах на ролю і значення козаччини, як інтриганська спроба розщіпити козацтво, посіяти ворожнечу між його низами й верхами — нобілітованими чи втягненими орбітою цих надій на нобілітацію. Повинна бути поставлена в вину авторам угоди і накликати на них гнів і кару. Так воно й сталося дійсно.
Такий наш суд про гадяцьку угоду. Вона була немилосердно покалічена при своїй появі на світ, так що була цілком нежиттєздатна. Обрахована на Україну і Білорусь в цілості вона могла б іще мати своє оправдання; фактично обмежена тільки східною Україною вона тратила його цілком. В тій покаліченій формі яку вона одержала в останніх торгах під Гадячем, ідеальну форму цієї концепції яка могла стояти перед очима її творців як Немирич ледво можемо вгадувати — за помічю пізніших петицій, програмної промови самого Немирича на соймі і т. под. В тім вигляді як вона з'явилась на світ, вона не обіцювала нічого доброго, і ми побачимо далі, як ті що тримались і проводили її, цією дорогою мостили собі стежки до повороту до коронних провінцій, — а не до нового державного українського будівництва на підвалинах зазначених гадяцьким актом. Тому так детально розроблені в нім пункти про амністію, кадуки і т. д. Учасники думали найбільше про те, щоб під покровом цих постанов вимкнутися з козацької України, вернутися до своїх маєтків волинських, подільських і т. д., або дістати нові королівські надання за такий патріотичний акт і дожити віку коронними панами і достойниками. Мостив цю стежку Тетеря, мостив і Виговський, мостило багато інших.
Тим не менше — не тільки серед істориків України але і Польщі, гадяцький акт мав своїх прихильників. Їx очевидно з однієї сторони брала за серце ця показна фразеологія «вільних і рівних», «з'єднання народів», з другого боку — ці широкі концесії українській освіті, релігійній толеранції і под., і жаль обіймав їх що всі ці прегарні речі були засуджені на пропаще через конфлікт з демократичним домаганнями мас. За взірець польських поглядів нехай послужить ця характеристика краківського професора Антона Валевського в його «Історії визволеної Річипосполитої» 1870 р.: «Цей славний трактат завсіди буде пам'яткою слави Річипосполитої. Бо він був актом історичної справедливості супроти руського [758] народу, реставрацією польської згідливості, що привела до унії з Прусією, Литвою, Курляндією і т. д. Руська народність, овіяна під протекторатом Польщі духом просвіщеного Заходу, дозрівала і набувала свідомості свого значення і домагалась його признання актами; польська великодушність, спутана пристрастями, але ще не згасла — дала то Русі. Тільки сліпий запал міг припустити, що поруч раптового зросту Москви Польща зможе обійтися без щирої помочі руської народності; ті що мислили бажали зробити з неї забороло против Москви — фортецю обсаджену кількома (а тепер уже кільканадцятьма мільйонами) войовничого руського народу, що побідними битвами здобув собі право на самостійність. Його відродження могло бути заразом і відродженням сил Польщі, зобов'язаної до вдячності Виговському, Бєньовському, а перед усім королеві — за довершення такого великого діла» [759].
Костомаров писав в 1860-х рр.: «Гурток значних людей, що підіймалися над масою своєю освітою і розумним поняттям громадського ладу, зложив проект організації козацької України в формі республіки федеративно зв'язаної з Польською Короною і в. кн. Литовським. Зложено славну гадяцьку умову. Читаючи її ви знайдете в її статтях так багато доброго, що виявляє ясний розум і широкий світогляд авторів, що жаль бере, чому воно не здійснилося? Чому нарід одних із цих доброчинців своїх прогнав, інших і побив? Як це він не зрозумів моральної вартості незалежності, громадської свободи й освіти, що їм обіцяла ця умова?... Але приглянувшися до справи ближше побачите, що нарід не зовсім неправий, і в своїй темноті маса бачила ясніше, ніж той освічений гурток її провідників» [760].
З молодших істориків доволі виразно висловив свій погляд Орест Левицький, виявляючи тодішні думки київського історичного гуртка учеників Антоновича:
«Не можучи входити в детальний розбір, скажемо тільки, що Гадяцькі статті своєю широтою, глубоким і многостороннім нормуванням («регламентаціей») всіх сторін громадського життя — включно до торгівлі, промислу, просвіти, науки і т. д., підіймаються високо над вузькою одностороннє-військовою конституцією, наданою Україні статтями Б. Хмельницького і з більшими чи меншими змінами повторюваною всіми договорними статтями наступних гетьманів».
«До речі завважимо, що найголовніша і заразом — найрозумніша частина Гадяцьких статтей належала европейсько-освіченій людині — Юрію Немиричові. Сам гетьман Виговський нездужав піднятись настільки, щоб стати на рівені персонального безкористя в такій важній справі, як вироблення і переведення проекта (нового) політичного й соціального життя свого краю і бути співробітником Немирича. Бєньовський доносив своєму урядові, що Виговський дбає головно за те, «щоб він і його дім були певні королівської ласки, навіть не згадуючи про козаків, і таким чином усуваються єретичні гадки, породжені головою Немирича без відома Виговського» (Розуміється пункти Гадяцького договору про повну автономність України)» — Очерк с. 57.
Сам Антонович висловлювався здержливіш: підчеркувати позитивні сторони гадяцького трактату не було з-руки, але де міг, він доволі ясно висував їх. («З боку Польщі робилися для України великі уступки з національного погляду. Україна об'являлась державою в справах внутрішніх вільною і незалежною, з'єднаною з Польщею під назвою в. кн. Руського, на правах в. кн. Литовського. Усі уряди мусили заняти тільки місцеві люди — русини. Великі уступки робить Польща і в просвітній сфері: добилися згоди на те, щоб скрізь по Україні вільно було закладувати друкарні, друкувати книжки без усякої цензури. Крім того мали заснуватися на Україні два університети» — але «нарід не міг прийняти ідеалу» Виговського і тов. [761].
Різчий тон в оцінці взяв Вовк-Карачевський, розвиваючи тезу суперечності шляхетських тенденцій угоди з інтересами народу, висунену вже Костомаровим. «Здавалось — договір дуже і дуже корисний, чого й бажати! нічого начебто не забуто, все застережено, а побачимо, що не тільки його не здійснено, а він загубив свого автора, видно — чогось йому бракувало, щось забули — а забули саме найголовніше — нарід; договір був дуже корисний для старшини, з цього погляду він був бездоганний, але про нарід ні слова, ані слова про урегулювання відносин, ні слова про полекшення становища народу» (с. 38). Ще різче осудив гадяцький акт Стадник. «Зі становища правнодержавного як і суспільного України можемо зачислити цей факт угоди, як її в кінці ухвалено, до одних із темніших пунктів у розвою політичної думки на Україні» [762].
Ряд влучних завважень про негативні сторони Гадяцької угоди зробив нарешті В. Липинський. На його погляд, «з великих державних планів Хмельницького, підчеркнених так виразно ще в Корсунськім трактаті Виговського з Швецією, тут лишилась сама тільки ідея: «в. кн. Руське», але нещасливий принцип угоди опутав ту велику ідею цілим рядом застережень і додатків, опутав і обезвладнив. Це в. кн. Руське мало обіймати не цілу Руську землю, а тільки три воєводства; мало становити не самостійний державний організм, а тільки автономну частину Річпосполитої, з спільним соймом і сенатом. Уряд гетьмана угода понижала до становища першого сенатора тих трьох воєводств — тільки звільненого від обов'язку резидування при королі. Зрікся гетьман і з такої важної прерогативи, як приймання заграничних посольств... Як бачимо план і наміри Б. Хм. підпали основним змінам. Надалі цементом будови в. кн. Руського мав бути не устрій козацький — глибоко закорінене в народніх масах військо Зап., а устрій шляхетський сформований на польський взірець і під впливом польських державних інтересів. Козаччина в Гадяцькім трактаті сходила на міліцію, гетьман і шляхта українська тільки для ока — аби козацька чернь не хвилювалась, просили 60 тис. реєстру, а в окремій декларації згоджувалися на 30» і т. д. [763].
Тепер ще два слова про закінчення комісії. В анонімнім дневничку записано, що комісія виїхала з козацького табору 18 вересня, «разом з військом, бувши за 2 милі від Камінного (Kamionki) — московського міста, де понад тисячу гармат і сила ручної стрільби, як нам казали».
10 (20) вересня вони були в Лохвиці — одночасно з Кікіним. Кікін записав, що з комісарами їхав в посольстві до короля Тетеря й Іван Ковалівський; того ж дня вони поїхали далі [764]. 18 (28) бачив Іван Сербин під Білою Церквою підписка гетьманської канцелярії Герасима Каплонського, що їхав з послами. Він розповів Сербинові, що лист гетьмана до короля, посланий з послами, писав як раз він, Герасим; в нім, мовляв, гетьман пише, що готов помиритися з поляками на тім щоб козацька Україна («покамЂста Черкасы завоевали») була під володінням гетьмана і ті поляки які хотіли б вернутися до своїх маєтностей, щоб піддавалися під присуд війська — «были б козаками»; коли ж король і поляки не пристануть на такі умови, він гетьман, буде з ними воювати [765].
З пізнішого листу Євлашевського побачимо далі, що козацькі посли в дорозі відстали і тим пояснюється, що коли вони були ще тільки під Білою Церквою, того самого дня 28 вересня маємо листа Бєньовського і Євлашевського з Межирича — вони спішать повідомити виленських комісарів про заключений договір з козаками, аби ті могли використати цей факт в переговорах з Москвою: «16-го скінчили ми трактати з п. гетьманом і військом Зап., під Гадячем, в кількох милях від московської границі, серед великих військ козацьких і татарських. Після того як ці пакти стверджено підписами і присягою і гарматами проголошено, військо козацьке і татарське пішло під Білгород, і така надія, що й. ц. в-во буде мати досить! [766]. Шеремет спалив Київ і урвав козакам кількасот, тому що були не готові, далі лишається в Києві з кільканадцятьма тисячами. Полки з цієї сторони Дніпра збиралися під Богуславом, до них прилучено і частину Орди. Козаків з Москвою нема зовсім, навіть і Барабаша вхопили козаки і при нас віддали п. Гетьманові зап., і з ними разом чимало москалів, зловлених разом з тим Барабашем» [767].
2 жовтня пише Євлашевський з Олики до виленського біскупа, описує тутешні тріумфи з приводу «пожаданого спокою», просить наказати такі ж церковні паради в своїй епархії і додає кілька цікавих подробиць про переведення договору; і він і комісари були в великій небезпеці, через великі інтриги Кікіна, «і вже заносилось на те — коли ми не могли акцептувати умов видуманих Немиричем, що нам мали голови постинати, а з Москвою згоду скласти і зараз двома шляхами з ордою впасти до Польщі і Литви; пильно коло того ходив і шведський секретар Данило. Але коли ми вже уложили листа до короля й. м., прощаючися з ним і вітчиною, чекали свого кінця, — все обернулось на добре: посла московського відіслано до в'язниці — впав у яму котру нам копав, а ми повертаємо з тріумфом і пожаданою згодою!» [768].
Потім маємо ще його листа до короля з Люблина 13 жовтня, де він коротко повторяє — на випадок коли б не дійшли його попередні листи з Паволочі і Вільська, як заключено і заприсяжено згоду, «і дня 18 вересня оголошено поспольство арматою» [769], а далі пояснює причини свого запізнення в дорозі — «Мусили ми в Луцьку чекати козацьких послів, котрі тільки 7 жовтня на ніч приїхали до Луцька; тож того ж дня списавшися з п. волинським, що був в Полоннім, так ми між собою умовились, що я іду передом, на кілька миль — для спосібнішої вигоди в дорозі послам, вони за мною, а п. волинський за ними. А що до Сокаля приїхав п. гетьман коронний (Потоцький), і я в Володимирі дістав від нього листа, котрим він пильно домагався побачення, але мені трудно було вертатись, — то я справив то до п. волинського, що був в дорозі в Лохачах, і повідомив його, що п. гетьман в Сокалі. А бачитися з ним дуже було потрібно — не тільки щоб був поінформований, але і в справі війська, що він рушив був до Горині — аби його затримати або попросту завернути. Бо хоч п. Виговський потрібує від в. кор. м. і Рчп. війська - але огнистого — має його з собою повести п. Тетеря, що іде з нами» [770].
В королівській квартирі першу вість про підписання договору одержано 8 жовтня, від гонця, присланого Виговським; він оповідав, що москалів вигнано звідусіль, і козаки хочуть з ними воювати. Була велика радість, в сподіванню козацької помочі («матимемо тепер пішого війська, скільки схочемо»). Робили штучні огні і різні забави .
28 жовтня приймали на аудіенції Тетерю. Він проголосив «гарну і розумну промову» — мовляв, вважає себе щасливим, що його вибрано на те аби запевнити короля в їх підданстві («так він висловився»), — троє послів їдуть за ним, щоб зложити присягу іменем всього козацтва на вірність і послух королеві і Короні. Після короля був прийнятий також королевою. Зробив дуже гарне вражіння — «поставний, гарних манєр, убраний був в сукню зеленого оксамиту з золотими гудзиками» [771].
Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 59. Приємного читання.
TextBook