Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Завдавалися й інші болючі удари політичній самостійності й авторитетові війська — напр. на пункті заграничних зносин. Старшина старалася обстояти свої фактичні зносини і договори з Кримом і навіть з Москвою, але принципіально, буквою гадяцького акта позбавлялася всяких дипломатичних зносин.

Нема сумніву, що гетьманський осередок і старшина мали інші вимоги і не були індиферентними до цих ампутацій їх державних домагань. В згаданій інструкції козацьким послам на сойм 1659 р. (так зв. «Екзекції гадяцьких пактів») маємо домагання, щоб «до в. княз. Руського були прилучені воєводства Волинське, Руське і Подільське». Про скасовання Чауського полку гетьман у своїй декларації признає, що явно поставити цього пункту не можна, бо білоруська козаччина могла б перекинутися на московський бік.

Може бути питання, наскільки болізно відчував ці ампутації сам Виговський. Ми бачили вище запевнення Бєньовського, що він зовсім не поділяв «єретичних видумок Немирича» і дбав тільки про власну небезпеку. Таку репутацію виписав йому потім і Рудавський: «тепер відомо, що Виговський тим договором хотів тільки здобути королівську ласку, щоб потім утекти з величезними скарбами, зібраними ще Хмельницьким». Але це мало ймовірно; ідея об'єднання українських земель і їх політичної окремішності настільки тісно сплітається з усією діяльністю Виговського в часах Хмельницького і по його смерті, що цьому трудно повірити. Він не легко зносив ті уступки з цих постулатів, котрі видерала від нього Польща користаючи з його трудного становища, і ті живі подробиці записані Перетятковичем з цих моментів (далі їх побачимо), дійсно дихають правдою життя, хоч може й помиляються в деяких подробицях. Виговський мусив належати до тих, що з болем давали виривати з державного плану української політики живі шматки і перевертати його на те лахміття, яким стала в останніх редакціях Гадяцька угода.

В чім же полягали ті спеціальні труднощі Виговського і тов., що змушували їх до таких болючих уступок? Очевидно багато значив провал піднятих против Москви операцій під Києвом. На границі Слобожанщини йшло також не гладко. Не було чим Москву залякати і змусити до політики невмішання в українські справи. Але рішаюче значення мабуть мала Орда — як стільки вже разів перед тим — оповідання Перетятковича про порозуміння осягнене комісарами з Карач-Беєм: це могло справді переломити всі заперечення Виговського і старшини. Карач-бей міг поставити українсько-польську угоду умовою своєї дальшої помочі, інакше погрозити, що полишить козаків і піде до дому.

Але супроти неподатності комісарів в угоді Виговському і тов. пропала охота йти на рішучий розрив з Москвою і здаватись на ласку польську. Ясно було, що й те на що комісари годилися, вони не годилися радо і не давали гарантій, що воно буде прийнято й переведено — так як то й дійсно сталось потім. Від Виговського жадали секретної відмови від того що признавалося в офіціальнім тексті. Це не віщувало нічого доброго на будуче. Тому гетьман кінець кінцем пішов на перемир'я з Москвою і відкинув план походу за московську границю. Може хотів за той час побачити, яке становище займуть в справі угоди двір і сенатори.

Може сподівався дочекатися присилки польського війська. Може думав, що Москва піде на уступки і на замирення з ним. Взяв політику вичікування поміж Польщею, Москвою і Швецією — це ясно. З-за такого понівеченого і непевного щодо своєї будучності «шматка паперу» рішучо не варто було палити за собою мости.

Трудно вгадати, чи учасники цього акту — з української і польської сторони, в повній мірі відчували інші ще, основні небезпечності заложені в нім: конкуренцію козацького і шляхетського елементу, що в нім містилася. Тим часом тут як раз була найслабша сторона акту, який можна було провести в життя тільки фуксом — за помічю неясностей, недоговорень і масковань, або під непереможним натиском обставин. В основі своїй гадяцька унія — унія шляхетська, яка має забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того — відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те чим вона колись була або бажала бути. Коли переяславська угода 1654 р. виходила з фактичної гегемонії козацтва і старалась сформулювати його соціально-політичну ролю і забезпечити її, Гадяцька унія постулірує, домагається такої гегемонії для української шляхти і в аспекті її політичних і соціально-економічних бажань і мрій будує цю нову унію. Питання амнестії, скасовання конфіскат, повернення всього на що могла претендувати ця шляхта, що зв'язалася з козаками (до речі пригадано і шведів, без прямого логічно зв'язку) розроблені в гадяцькім акті з особливою докладністю. Постанови про релігійні права, поставлені в головах акту і також нібито з великою увагою розроблені, в дійсності являються передумовою для політичних претензій православної шляхти. Виходячи з релігійної рівноправності православної і римської людності, для недобитків православної шляхти виторговується привілегійоване становище на українській території Річпосполитої: шляхта хотіла всі шість українських воєводств, комісари згодилися на три, сенат потім зрізав це ще більше, лишивши тільки Київське воєводство в такім виключнім володінню, а Браславське і Чернігівське тільки на половину. Домагаючися виключного права на всякі уряди і держави цієї руської території, ставлячи — доволі прозоро — різні труднощі для повороту до тутешніх маєтків утікачів-католиків, висловлюючи різні побажання (в петиції на сойм 1659 р.) щодо відібрання з їх рук (через компенсації в інших провінціях) урядів і держав. розданих до цього часу, — українські шляхтичі сподівалися в короткім часі, під патронатом козацького війська і нової уніонної хартії, утворити нову економічну базу (в вигляді цих урядів і держав) — котра б дала їм змогу помірятися на два фронти — і з усякими католицькими зайдами і з самим козацтвом.

Голова держави — гетьман переставав бути вибранцем самого війська тільки: його вибиратимуть «стани» в. кн. Руського; які саме, в якім представництві (наскільки б мали бути представлені міста, які пропорціональні взаємовідносини мали б бути між військом та іншими станами), це не було пояснено, і це давало задаток сильних непорозумінь і колізій при реалізації цього пункту, але (принцип чи тенденції були ясні. В руках гетьмана мала бути самостійна сила поруч війська Запорізького - військо наємне, затяжне, утримуване з податків складаних станами, і очевидно в тій чи іншій формі залежне від них; фактично воно могло б складатися з шляхти, бути під командуванням шляхетських офіцерів і т. д. Кермування загальне, кермування справами краю очевидно мало б перейти до цього шляхетського передпарламенту — «конвокації», що мав би підготовляти справи для сойму і т. д.

Принцип нобілітації визначніших представників козацтва мав нібито перекинути міст між цими двома таборами — шляхетським і козацьким і злагодити їх колізії. Значна кількість козаків за рекомендацією гетьмана мала дістати від короля шляхетські права. Старшина могла сподіватися стати причетними шляхетським привілегіям — не мала чого дивитися на них заздрісними очима [757]. Але цілком ясно, що в останнім рахунку це означало тільки скріплення шляхетської верстви супроти козацької маси. Визначні представники старшини мали скріпити її не тільки арифметично, але і в її специфічній вазі (удельный вес), вносячи з собою придбані в війську впливи і майно, не розриваючи з військом, але збільшуючи їх коштом коефіціент значення шляхетської верстви.

Розуміється, поруч того можна говорити також про збільшення цією дорогою впливів війська на шляхетську верству. Але ясно, що в дійсності вага мала лежати на першім результаті — зросту ролі й значення шляхти як верстви і пересякнення її ідеологією козацької старшини, козацьких верхів.

Цими заходами і планами відповідали старшинські верхи на рух черні, демократичних елементів війська, їх гасла боротьби з панськими потягами старшини. Старшина не вирікалась цих потягів і тенденцій; супроти того, що чернь шукала собі помочі і опори в московській адміністрації — заведенню нейтрального, як їй здавалось — воєводського правління, старшина поставила проблему обгрунтування і скріплення своїх класових змагань в рамках польської конституції. З цього становища — в конкретнім зв'язку з боротьбою з черню, що зайняла цей рік 1657/8 треба оцінювати формальне заключення Гадяцького акту, спішність в його складанню і прийманню, і різні уступки пороблені задля скоршої його реалізації, — хоче принцип кооперації старшини з шляхтою, заміни козацького монізму козацько-шляхетським дуалізмом з'явився значно раніш.

Ми бачили вище, що цей план — оперти українську державність на шляхті — дозрів і розвинувся головно в зв'язку з планами прилучення західних земель до Козацької України. При оформленню відносин до Москви в 1654 р. були теж плани зробити з шляхти привілегійовану верству Козацької України, перший між її станами, відродивши її станові привілегії польських часів, — але з цих планів нічого не вийшло: шляхетські елементи були занадто розпорошені й слабі супроти козацької стихії і фактично розпливалися серед козацької старшини не рішаючися згромадитися разом в одній верстві, і заявити свої претензії (пор. заяви Богдановича і Тетері в Москві — на випадок організації шляхетської верстви). В Західній Україні не можна було приступити до організації козацької верстви — хоча б у формах практикованих на Білорусі, і тут українська державність мусила спертися на шляхті; пинська хартія була пробою такого базування української державності — найбільш яскравою й конкретною, яку ми маємо. В обставинах тодішньої безкозацької західно-української дійсності така конструкція української держави в цих західних провінціях могла здаватися природною. Але тяжкою іронією було, що якраз західні провінції були вирвані з складу в. кн. Руського при останнім редактуванню Гадяцького акту. Єдине ці західноукраїнські провінції могли оправдати таку дуалістичну козацько-шляхетську конструкцію цієї нової політичної концепції — а цих західніх провінцій в складі її не знайшлось. В обставинах же східноукраїнських воєводств така концепсія козацько-шляхетського дуалізму не могла виглядати чимсь іншим як на політиканську витівку — замах на козацьку гегемонію, позбавлену грунту і засуджену тим самим на неминучий провал. З хвилею коли ця концепція мусила б бути винесена на розгляд ширших козацьких кругів, вона неминучо повинна була викликати їх гостре незадоволення і бути поставлена в вину старшинському осередкові, як злісний замах на ролю і значення козаччини, як інтриганська спроба розщіпити козацтво, посіяти ворожнечу між його низами й верхами — нобілітованими чи втягненими орбітою цих надій на нобілітацію. Повинна бути поставлена в вину авторам угоди і накликати на них гнів і кару. Так воно й сталося дійсно.

Такий наш суд про гадяцьку угоду. Вона була немилосердно покалічена при своїй появі на світ, так що була цілком нежиттєздатна. Обрахована на Україну і Білорусь в цілості вона могла б іще мати своє оправдання; фактично обмежена тільки східною Україною вона тратила його цілком. В тій покаліченій формі яку вона одержала в останніх торгах під Гадячем, ідеальну форму цієї концепції яка могла стояти перед очима її творців як Немирич ледво можемо вгадувати — за помічю пізніших петицій, програмної промови самого Немирича на соймі і т. под. В тім вигляді як вона з'явилась на світ, вона не обіцювала нічого доброго, і ми побачимо далі, як ті що тримались і проводили її, цією дорогою мостили собі стежки до повороту до коронних провінцій, — а не до нового державного українського будівництва на підвалинах зазначених гадяцьким актом. Тому так детально розроблені в нім пункти про амністію, кадуки і т. д. Учасники думали найбільше про те, щоб під покровом цих постанов вимкнутися з козацької України, вернутися до своїх маєтків волинських, подільських і т. д., або дістати нові королівські надання за такий патріотичний акт і дожити віку коронними панами і достойниками. Мостив цю стежку Тетеря, мостив і Виговський, мостило багато інших.

Тим не менше — не тільки серед істориків України але і Польщі, гадяцький акт мав своїх прихильників. Їx очевидно з однієї сторони брала за серце ця показна фразеологія «вільних і рівних», «з'єднання народів», з другого боку — ці широкі концесії українській освіті, релігійній толеранції і под., і жаль обіймав їх що всі ці прегарні речі були засуджені на пропаще через конфлікт з демократичним домаганнями мас. За взірець польських поглядів нехай послужить ця характеристика краківського професора Антона Валевського в його «Історії визволеної Річипосполитої» 1870 р.: «Цей славний трактат завсіди буде пам'яткою слави Річипосполитої. Бо він був актом історичної справедливості супроти руського [758] народу, реставрацією польської згідливості, що привела до унії з Прусією, Литвою, Курляндією і т. д. Руська народність, овіяна під протекторатом Польщі духом просвіщеного Заходу, дозрівала і набувала свідомості свого значення і домагалась його признання актами; польська великодушність, спутана пристрастями, але ще не згасла — дала то Русі. Тільки сліпий запал міг припустити, що поруч раптового зросту Москви Польща зможе обійтися без щирої помочі руської народності; ті що мислили бажали зробити з неї забороло против Москви — фортецю обсаджену кількома (а тепер уже кільканадцятьма мільйонами) войовничого руського народу, що побідними битвами здобув собі право на самостійність. Його відродження могло бути заразом і відродженням сил Польщі, зобов'язаної до вдячності Виговському, Бєньовському, а перед усім королеві — за довершення такого великого діла» [759].

Костомаров писав в 1860-х рр.: «Гурток значних людей, що підіймалися над масою своєю освітою і розумним поняттям громадського ладу, зложив проект організації козацької України в формі республіки федеративно зв'язаної з Польською Короною і в. кн. Литовським. Зложено славну гадяцьку умову. Читаючи її ви знайдете в її статтях так багато доброго, що виявляє ясний розум і широкий світогляд авторів, що жаль бере, чому воно не здійснилося? Чому нарід одних із цих доброчинців своїх прогнав, інших і побив? Як це він не зрозумів моральної вартості незалежності, громадської свободи й освіти, що їм обіцяла ця умова?... Але приглянувшися до справи ближше побачите, що нарід не зовсім неправий, і в своїй темноті маса бачила ясніше, ніж той освічений гурток її провідників» [760].

З молодших істориків доволі виразно висловив свій погляд Орест Левицький, виявляючи тодішні думки київського історичного гуртка учеників Антоновича:

«Не можучи входити в детальний розбір, скажемо тільки, що Гадяцькі статті своєю широтою, глубоким і многостороннім нормуванням («регламентаціей») всіх сторін громадського життя — включно до торгівлі, промислу, просвіти, науки і т. д., підіймаються високо над вузькою одностороннє-військовою конституцією, наданою Україні статтями Б. Хмельницького і з більшими чи меншими змінами повторюваною всіми договорними статтями наступних гетьманів».

«До речі завважимо, що найголовніша і заразом — найрозумніша частина Гадяцьких статтей належала европейсько-освіченій людині — Юрію Немиричові. Сам гетьман Виговський нездужав піднятись настільки, щоб стати на рівені персонального безкористя в такій важній справі, як вироблення і переведення проекта (нового) політичного й соціального життя свого краю і бути співробітником Немирича. Бєньовський доносив своєму урядові, що Виговський дбає головно за те, «щоб він і його дім були певні королівської ласки, навіть не згадуючи про козаків, і таким чином усуваються єретичні гадки, породжені головою Немирича без відома Виговського» (Розуміється пункти Гадяцького договору про повну автономність України)» — Очерк с. 57.

Сам Антонович висловлювався здержливіш: підчеркувати позитивні сторони гадяцького трактату не було з-руки, але де міг, він доволі ясно висував їх. («З боку Польщі робилися для України великі уступки з національного погляду. Україна об'являлась державою в справах внутрішніх вільною і незалежною, з'єднаною з Польщею під назвою в. кн. Руського, на правах в. кн. Литовського. Усі уряди мусили заняти тільки місцеві люди — русини. Великі уступки робить Польща і в просвітній сфері: добилися згоди на те, щоб скрізь по Україні вільно було закладувати друкарні, друкувати книжки без усякої цензури. Крім того мали заснуватися на Україні два університети» — але «нарід не міг прийняти ідеалу» Виговського і тов. [761].

Різчий тон в оцінці взяв Вовк-Карачевський, розвиваючи тезу суперечності шляхетських тенденцій угоди з інтересами народу, висунену вже Костомаровим. «Здавалось — договір дуже і дуже корисний, чого й бажати! нічого начебто не забуто, все застережено, а побачимо, що не тільки його не здійснено, а він загубив свого автора, видно — чогось йому бракувало, щось забули — а забули саме найголовніше — нарід; договір був дуже корисний для старшини, з цього погляду він був бездоганний, але про нарід ні слова, ані слова про урегулювання відносин, ні слова про полекшення становища народу» (с. 38). Ще різче осудив гадяцький акт Стадник. «Зі становища правнодержавного як і суспільного України можемо зачислити цей факт угоди, як її в кінці ухвалено, до одних із темніших пунктів у розвою політичної думки на Україні» [762].