Початки литовської окупації
В попереднїх томах ми оглянули історію самостійного державного житя українських земель, — його початки, розвій і занепад. Ми бачили, що вже в серединї і в другій половинї XIII в. в східнїх українських землях се державне житє приходить до повного упадку, й сї землї підпадають під безпосередню власть татарської Орди, або в дуже тїсну залежність від неї. Західня Україна жила державним житєм довше, — по неї простягають руки сусїднї держави в XIV в. Початок тому дали, здаєть ся, самі волинські бояре, навязавши зносини з литовським княжичом Дмитром-Любартом, а в усякім разї безпосереднїм поводом до того послужила насильна смерть остатнього галицько-волинського князя Юрия-Болеслава. Претендентами на галицько-волинські землї виступають Литва, Польща, Угорщина. При тім Литва, стараючи ся задержати в своїх руках галицько-волинську спадщину, заразом заходить ся коло забирання й східнїх українських земель. Боротьба сих претендентів між собою, та з татарською Ордою, що пробувала здержати сю окупацію українських земель, затягаєть ся на довго, але нарештї кінчить ся тим, що Польща рядом війн, династичних трактатів і унїй зберає в своїх руках претензії й здобутки всїх сих сторін та не вважаючи на трудности від Татар і опозицію самої людности, з кінцем XVI і в першій половинї XVII в. доходить, хоч на дуже короткий час, до фактичного володїння всїх українсько-руських земель.
Історія боротьби всїх сих сусїдів за українські землї і участи в сїй боротьбі самого українського народа становить зміст середнього періода нашої історії — що до полїтичного боку. Се історія закріпощення української землї й українського народа сусїднїми державами, котрих здобутки вкінцї зібрала, майже вповнї, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного погляду виповнює сей період еволюція українського житя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в полїтичних обставинах, особливо під посереднїм (за часи литовської зверхности) і безпосереднїм (під польським панованнєм) впливом Польщі — польського правительства й польської суспільности. Зібравши українські землї під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, полїтичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або полїтичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесови зі сторони української суспільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часам характер періода упадка не тільки полїтичних а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підносити ся тільки під кінець XVI в., під впливами релїґійно-національної реакції і звязаного з ним культурного українського руху, а пів столїтя пізнїйше знаходить свою опору в козаччинї, що під той час з чисто клясової, приватної полїтики переходить до репрезентації загально-національних інтересів.
Полїтичним відносинам сих часів присьвячений сей том, суспільній і культурній еволюції — два дальші томи. Початки оружної народньої реакції против накинених українському народови суспільно-полїтичних обставин відкривають дальший, новий період нашої історії.
Сформованнє литовської держави
Як я вже сказав, початок боротьбі за галицько-волинські землї дали, по всякій правдоподібности, зносини тамошнього боярства з литовською династиєю. Самий сей факт одначе не стояв зовсїм відокремлено: він входить як складник в історію окупації литовськими князями земель давньої Руської держави, що розпочала ся вже в XIII в. і була наслїдком сформовання нового державного тїла на литовській території.
Литовська ґрупа племен[1], зайнявши глухий кут в басейнах Нїмана й Двини, взагалї припізнила ся в своїм розвою в порівнянню з иньшими індоевропейськими народами, і спеціально спізнила ся дуже в полїтичній еволюції. До XIII в. ми у литовських племен не знаходимо слїдів якоїсь міцнїйшої й ширшої полїтичної орґанїзації, і се було причиною пасивної ролї литовських племен супроти тих полїтичних орґанїзацій, які розвивали ся наоколо них. Та від них Литва не терпіла, здаєть ся, значнїйших страт, аж доки не виступили в сусїдстві їх нові кольонїї — нїмецькі. Так нпр. ті звістки, які ми маємо про війни руських князїв з литовськими племенами в Х-XII в., в переважній масї належать, очевидно, до пограничних воєн, а їх причиною дуже часто могли бути напади самих Литвинів, з ріжних племен, взагалї воєвничих і до таких розбійничих нападів охочих. Зрештою звістки про сї війни так побіжні й припадкові, що докладнїйше понятє про русько-литовські відносини сих часів трудно виробити[2]. Зовсїм без територіальних страт, безперечно, не обходило ся для литовських племен: так нпр. довідуємо ся припадком, що при кінцї XII в. нижнє побереже західньої Двини — територія литовських Лотишів, була в руках руських князїв, очевидно — з полоцької династиї[3]. Про залежність декотрих литовських племен від Руси говорить в загальних виразах уже найдавнїша лїтопись (кінець XI в.), а й пізнїйше ми маємо згадки про таку залежність, хоч і не можемо оцїнити, о скільки ся залежність була трівка й значна[4].
Більше меньше те саме дїяло ся й на західнїх границях литовських племен — зі сторони Поморя й Польщі. Але далеко тяжшого й небезпечнїйшого сусїда литовські племена дістають в XIII в. в двох нїмецьких воєнних кольонїях, що спеціальною метою ставлять розширеннє своєї території на некористь литовських сусїдів. Перша з них — т. зв. Ливонське хрестоносне брацтво, виростає з купецької факторії й місії, заснованої в другій половинї XII в. на устю Двини, і сформувавшись в рицарське брацтво в 1202 р., в першій четвертинї XIII в. підбиває собі сусїднїх Лотишів. Друга нїмецька кольонїя виростає з віддїла Тевтонського (палестинського) рицарського брацтва, спровадженого кн. Конрадом мазовецьким в 1230 р. для боротьби з Прусами. Перед тим з тою метою засновав він був рицарське брацтво в землї Добжинській, надавши йому в 1237 і Дорогичин, але се брацтво не розвинуло ся й важнїйшого значіння не мало. Тевтонське ж брацтво, діставши на осїдок від Конрада землю Хелминську (инакше Кульмську, на нижнїй Вислї), розвинуло значні сили й звернувши ся на сусїднїх Прусів, протягом пів столїтя встигло їх собі підбити; тому й зветь ся воно звичайно Пруським. В 1237 р. обидва брацтва злучили ся в одну федерацію. Ливонське показало ся за слабим супроти конкуренції, яку йому робила Данїя, та супроти північних републїк — Новгорода і Пскова, й ратувало себе сим союзом. Союз сей значно зміцнив сили кольонистів. Пруське брацтво, що й потім зістало ся сильнїйшим і активнїйшим, не задоволивши ся Прусією, з другою половиною XIII в. простягає руку на дальші литовські землї — Ятвягів і Жмудь, а заразом, з Ливонцями разом, немилосердно нищить неустанними розбійничими наїздами взагалї литовські землї.
Але теж столїтє, що принесло таку небезпечність для литовських племен, принесло їм також і початки сильнїйшої полїтичної орґанїзації, що уратовала литовські племена, бодай в части, від полїтичної смерти. Шкода тільки, що розвій сеї полїтичної орґанїзації нам дуже мало відомий за браком місцевих давнїйших джерел (головним джерелом служить Галицько-волинська лїтопись).
Уже на вступі XIII в. можемо помітити початки ширшої полїтичної орґанїзації серед литовських племен. Так в подіях 1219–1220 в Галицькій лїтописи записане колєктивне посольство литовських князїв до волинських Романовичів; лїтописець вичисляє сих князїв, і серед них бачимо кількох «старійших» (так, здаєть ся, се треба розуміти — стилїзація не зовсїм ясна), і кількох молодших[5]. Вони виступають територіальними або родовими ґрупами: «жемотськыи» князї, князї «изъ Дяволтвы», Рушковичі, Булевичі. З пояснень лїтописця бачимо, що між ними сильно розвинені династичні звязки. Все се досить пригадує нам полїтичну систему давньої Руси. Але у ріжних литовських племен сей державний процес розвивав ся не однаково: коли нпр. у Ятвягів роздробленність, щоб так сказати — аморфність полїтична протягнулася ся до кінця XIII в. й привела се племя до загибели, то у властивої Литви державний процес розвинув ся незвичайно скоро й сильно.
Одним з проявів внутрішньої ферментації у литовських племен мусить уважити ся незвичайний розвій литовських нападів на сусїднї — руські й польські землї, що дають себе знати особливо з кінцем XII і в XIII в. В них, правдоподібно, проявляв ся, як і за початків Руської держави, розвій воєнних сил і внутрішня боротьба династий і князївств. В 80-х роках XII в. чуємо про сильні напади Литви на полоцькі землї; в 90-х вони мусїли непокоїти сильно Пинське й Волинське князївство (походи Рюрика й Романа на Литву). Галицька лїтопись згадує принагідно в подїях початку XIII в., що тодї «бЂда бЂ в землЂ ВолодимерьстЂй отъ воеванья литовськаго и ятвяжьскаго»[6], і дїйсно при нагодї оповіджено кілька таких нападів. Союз литовських князїв 1219 р. зробив в значній мірі кінець тим литовським нападам на Волинські землї, і потім головно надокучали їм Ятвяги, що в литовську державну орґанїзацію не входили. Се привело до звістної війни 1250-х рр., що закінчила ся подїлом Ятвязької землї між Русию, Польщею й Прусією й фактичним підбитєм Ятвягів. Та про сї волинсько-литовські справи говорив я вже в попереднїм томі, і тут того нема потреби повторяти[7].
Ще більше мусїла терпіти в XIII в. від сих литовських нападів Туровсько-пинська земля, а також і дальші краї — Чернигівські й Київські, та про них ми маємо взагалї мало відомостей. Про литовське воєваннє в Пинщинї знаходимо принагідні згадки в Галицько-волинській лїтописи; про одного Мендовгового воєводу вона також принагідно каже, що «велико убиство творяше землЂ Черниговьской», і дїйсно деякі напади на чернигівські волости згадують ся припадком[8]. Про Київщину можемо судити тільки по анальоґії з Чернигівщиною й полудневою Волинею, що так сильно терпіла від Литви в серединї XIII в. (оповіданнє Пляно-Карпіні). В сих землях з слабшою державною орґанїзацією литовські напади, не стрічаючи такого опору як на Волини, промощували безпосередно дорогу литовській окупації, що й зазначила ся зараз з сформованнєм першої сильнїйшої Литовської держави[9].
Сформованє властивої Литовської держави звязуєть ся з іменем Мендовга й було як не виключно, та в дуже значній мірі утвором Мендовга, хоч і приготовленим попередньою полїтичною еволюцією литовських племен. Уже його батька сучасний ливонський хронїст зве «великим королем» — найстаршим з литовських князїв[10]. Дїйсно, Мендовг, вперше виступаючи з своїм братом (очевидно — старшим) Довспрунком в посольстві литовських князїв 1219 р., мусїв бути ще чоловіком молодим, отже своє становище завдячав своїй династиї: завдяки їй Мендовг в тім посольстві виступає серед «старійших» литовських князїв, хоч займав серед них одно з дальших місць. Пізнїйше, завзятою й довгою боротьбою з иньшими князями, вибиваєть ся він на становище зверхника литовських князїв.
Окупація руських земельСя завзята й крівава боротьба, котрої тільки далекий відгомін долетїв до нас, потягнула ся довго. За зміцненнє своєї власти боров ся Мендовг до смерти, поборюючи змагання князїв до самостійности, а племен — до полїтичної окремішности, та дбаючи про розширеннє своєї власти й перетвореннє її в безпосередню власть над всїми литовськими землями, як се в коротких словах характеризує галицько-волинська лїтопись: «княжачи в Литовській землї почав побивати свою братию й своїх братаничів, а иньших вигнав з землї, почав княжити над цїлою Литовською землею й запишав ся дуже — нїкого не уважав собі рівним»[11].
Результати сеї дїяльности Мендовга дають себе відчувати уже від 1230-40-хх. рр. Уже тодї виступає він на зверх як головний репрезентант Литви[12]; а иньші князї, які ще задержали ся, сходять на другий плян, або виступають в ролї його підручників. З сього ж часу маємо вказівки на розпростореннє власти Мендовга також над сусїднїми дрібними князївствами в т. зв. Чорній Руси — в басейнї Нїмана. Уже в 1239 р. на заклик Данила разом з Мендовгом іде походом на Польщу Ізяслав кн. новгородский — очевидно як його союзник-підручник. На початку 1250-х рр. під зверхністю Мендовга бачимо цїлу нїманську Русь — Городно, Вслоним, Волковийськ, Новгородок і декотрі сусїднї волости — як Здїтов (на Ясолнї), Свислоч (на Березинї). Деякі з давнїйших руських князїв мають ще тут свої волости (як Глїб волковийський, Ізяслав свислочський), але вони стоять уже у всякім разї в сильній залежности від Литви й їм кождої хвилї грозить перспектива перейти в катеґорію безземельних князїв, а їх волостям — в безпосередню залежність від литовських династів. Так Новгородок, що в 1238 р. ще мав свого князя, в 1250-х рр. уже стоїть під безпосередньою властию Мендовга[13]. Глїб волковийський мусїв мати в 1253/4 рр. якусь волость[14], але слїдом роспоряджає Волковийськом Мендовгів син Войшелк. Як безземельний князь, служебник волинського князя, виступає в 1282 р. князь Василько вслонимський, і т. и.[15]
Окупація Литвою білоруських земельМи вже знаємо[16], що з початком 1250-x рр. Данило, використовуючи внутрішню боротьбу на Литві — війну Мендовга з вигнаними ним свояками-князями, розпочав з ним на широку міру боротьбу, аби відірвати чорноруські волости від Литовської держави[17], а заразом — взагалї розбити сей небезпечний для нього своєю силою й сусїдством полїтичний орґанїзм. Але не вважаючи на великі сили, підняті на Мендовга — коалїцію Данила з Мазовшем і Прусією, підбунтованнє Ятвягів і Жмуди, Данилу не удало ся не то що розбити Мендовгову державу, а навіть і захопити чорноруські волости її — все скінчило ся на грабованню їх (походи 1251-2 рр.). Мендовг перебіг Данилови дорогу, уложивши союз з Прусією й вихрестивши ся для лїпшого вражіння на своїх союзників. Охрещеннє принесло йому королївську корону (1253), а хоч за прихильність пруських рицарів мусїв він заплатити рядом надань ріжних земель Прусії, але криза проминула його. А сього він тільки й хотїв.
Щоб забезпечити себе від Романовичів, він по доброму відступає їм частину Чорної Руси (угода 1254 р.). Роман Данилович дістав Новгородок від Мендовга, а від Войшелка — Вслоним і Волковийськ з иньшими волостями (в звязку з сим, очевидно, стояв і шлюб Романа з донькою Глїба волковийського — се мабуть мало улекшити його становище супроти чорноруських князїв, що сидїли під литовською зверхністю). Заразом віддає Мендовг в жертву коалїції Ятвягів: при кінцї 1254 р. Данило, Земовит мазовецький й Прусія уложили угоду і в нїй роздїлили сфери своїх інтересів на Ятвязькій території, а Мендовг зістаєть ся невтральним і пасивним сьвідком знищення сього племени, котре він чи не мав часу, чи не здолав (завдяки його крайнему роздробленню) поставити в близшу залежність від себе. Одначе вже в 1258 р. Мендовг розірвав свої відносини з Данилом і відібрав назад чорноруські волости Романа, так що їх відлученнє від Литви було зовсїм ефемеричне (тай перед тим Роман, сидячи в них, очевидно, стояв у певній залежности від Мендовга, не богато ріжнячи ся від ролї дрібних місцевих підручників Литви)[18].
Нїманською, «Чорною» Русию не обмежали ся тодїшнї полїтичні впливи в. кн. Литовського на території давньої Руської держави. Пиньскі князї в серединї XIII в. також відчували на собі впливи нової держави й займали досить двозначне становище між Литвою й Волинею[19]. Між залежними від Литви князївствами стрічали ми Свислочське, що належало вже до ґрупи князївств минських. Припадком довідуємо ся, що в 30-х рр. якийсь час в руках Литви був і Смоленськ: відти вигнав литовського князя в 1239 р. Ярослав суздальский, а при кінцї 40-х рр. Литва, пробувала наново Смоленськ здобути. Так же припадком дізнаємо ся, що при кінцї 50-х рр. (1258-63) Мендовгів братанич Товтивил княжив в Полоцьку, не знати коли й як туди діставши ся[20].
Се все тільки припадкові звістки, що не дають нам цїлого образа тодїшньої полїтики Мендовга супроти руських земель; видно тільки, що вона визначала ся великою екстензивністю. Галицький лїтописець дає розуміти, що Мендовг навмисно показував дорогу неспокійним литовським князям в руські землї. Ограничуючи їх на Литві, він дїйсно міг бажати собі, аби їх енерґія знайшла собі вихід в руських землях, тим більше — що се вводило сї землї в круг його полїтичного впливу. Лїтописець каже, що він заохочував своїх свояків до походу на Смоленщину, кажучи: «що хто собі там здобуде, того й буде»[21]. Такий же характер, здаєть ся, мав і похід на Чернигівщину, орґанїзований Мендовгом перед смертию.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 1. Приємного читання.