Розділ «І. Окупація українських земель Литвою й Польщею»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні

На першу вість про смерть Юрия-Болеслава королї польський і угорський поспішили ся вислати війська в Галичину. Король угорський вислав десь з кінцем цьвітня своє військо під проводом палятина Вілєрма, Казимир коло того самого часу поспішив ся сам в Галичину. Сї походи стали ся так скоро, що не можна припустити порозуміння між Угорщиною й Польщею по смерти Болеслава — не стає на те часу. Отже коли в тій одночастности було порозуміннє (а на нього така одночасність досить виразно натякає), то мусїло воно бути в давнїйших укладах. Про результати Вілєрмового похода нїчого не знаємо, очевидно — визначними вони в кождім разї не були. Що до Казимира, то він несподїваним нападом встиг захопити кілька замків і забрав чимало здобичи. Дуже можливо, що в основі звісток т. зв. Траски про спаленнє Львова й забраннє звідти здобичи (хоч не такої лєґендарної) лежить дїйсний факт. Може якась битва стала ся й під Перемишлем[56]. Дмитро Дедько, що стояв на часї галицької управи, післав «возводити Татар» на Польщу. Ся вість змусила Казимира поспішити ся назад; з рештою його на борзї споряджений похід і не був обчислений на довші операції. З значною добичею вернув ся він до Кракова — з дня 15 мая вже маємо привилей, виданий ним в Кракові[57]. Таким чином його похід тривав коло двох тижнїв; був се властиво набіг, обчислений на несподїванку.

Тим часом почали приходити вісти, що Татари ладять великий похід на Польщу. Сї вісти так занепокоїли Казимира, що він на початках липня вислав листи до папи, просячи помочи, і папа наказав епископам ґнєзненському, краківському й вроцлавському голосити хрестоносний похід на Татар[58]. Але звістки показали ся передчасними: татарська хмара посунула доперва зимою, в груднї, й попустошила Угорщину й Польщу[59]. Чи брали в сїм походї участь також і Русини, зістаєть ся неясним: про них окрім баламутного «Траски» згадують тільки пруські рицарі — тільки як чутку.

Казимир, аби забезпечити себе на дальше від таких нападів, увійшов у переговори з Дедьком. Між ними стала згода, заприсяжена з обох сторін; вони обіцяли не зачіпати себе, може й ще які небудь услуги собі посполу обіцяли — се те, що потім в зміненій формі Казимирової реляції стало присягою Русинів на службу й послушність та присягою Казимира на захованнє руських обрядів, прав і звичаїв. Галичина таким чином від Польщі оборонила ся. Але як забула ся татарська гроза, Казимир вернув ся до своїх плянів на Галичину. Лїтом 1341 р. вислав він до папи звісний уже нам лист, просячи діспензи від зложеної Русинам присяги, і діспензу дістав.

Незалежність Галичини від Польщі й Угорщини в 1341-5 роках

Що Галичина не прийшла під власть Казимира по походї 1340 р. й зіставала ся далї під управою Дедька, признаючи своїм князем Любарта, а зверхником — татарського хана, се, на мій погляд — зовсїм виразно, показує грамота Дедька з тих часів. Грамота ся не має дати, але судячи з змісту, вона видана скоро по згодї з Казимиром, десь в 1341 р.[60], Для характеристики тодїшньої ситуації вона так інтересна, що варто її в цїлости навести. Дедько пише до торунської громади й купцїв, повідомляючи про кінець війни з Казимиром і заохочуючи до відновлення давнїйших торговельних відносин з Галичиною: «Памятаючи сьвяті слова: блаженні кротції, яко тії наслїдять землю, ми, натхнені Сьвятим Духом, побідили спокусителя людського роду й залишили незгоду, посїяну диявольською покусою між нами й Казимиром, королем польським. Тому даємо знати всїм, хто хоче їхати в Руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно прибувати до Львова (Lemburgam), нїчого не боячи ся[61]. Коли ж би хто хотїв прибути на житє, дістане горожанство для себе й для своїх дїтей, на рік свободу від повинностей, як і давнїйше бувало, й иньші права, тільки мусить платити чинш. Шкоди ж починені до смерти пана нашого блаженної памяти руського князя, о скільки починені вони Львовянами, беремо на себе сим листом, як і давнїйшим».

Як бачимо, Дедько трактує тут Казимира як рівнорядну з собою полїтичну силу, й нїчим не натякає, аби та «незгода» з Польщею скінчила ся підданством Казимирови: Юрия-Болеслава Дедько зве dominus noster, Казимира — просто dominus.

Висловлена була ще иньша гадка, що Дедько признавав над собою власть не польського короля, а угорського, бо сей умовою з Польщею застеріг собі права на Галичину[62]. На потвердженнє сього вказують на грамоту кор. Людовика до Дедька, з лїта 1344, в справі мита з кошицьких купцїв, де Людовик називає Дедька своїм васальом: fideli suo viro magnifico comiti Dechk, capitaneo Ruthenorum, і просить та поручає йому (requirimus diligenter, nihilominus damus in mandatis) полагодити сю справу[63]. Але як опирати ся на умові Кароля з Казимиром, то угорський король являв ся володарем тільки в будучности, а польський король — володарем дїйсним, і Дедько мусїв би Казимира назвати в такім разї dominus noster в своїй грамотї. Взагалї ж нїяких вказівок на те, щоб Галичина була Угорщиною підбита в р. 1340, не маємо, і треба б хиба толкувати навпаки, що Галичина, признавши власть Казимира, заразом попала під зверхність угорського короля, що собі застеріг права до Галичини. Та в грамотї виданій кілька тижнїв пізнїйше (17/VIII) в справі тих же кошицьких купцїв, Людовик виразно зве купцїв з Руси й Польщі заграничними, відріжняє виразно regnum Russiae від regnum Hungariae, і нїчим не натякає на те щоб Русь була під його властию[64].

Очевидно, титулятуру Людовикового листу до Дедька треба пояснити тим, що признаючи за собою традиційні королївські права на Галичину, Людовик з того становища називав Дедька своїм васальом, хоч не мав нїякої реальної власти анї над ним анї над Галичиною. Ся властива незалежність Дедька дає себе відчувати навіть в стилїзації самого листу[65]. Зверхником Дедька був, як сказано вже, Любарт, до котрого як до зверхника Галичини ще в 1347 р. писав византийський цїсар[66], а над тим іще — татарський хан. Тим поясняєть ся, що в польській полїтицї від 1340 р. починають фіґурувати разом, як одна коалїция, Tartari, Rutheni et Litfani[67], хоч перед тим не слїдно напруження між Польською короною й в. кн. Литовським.


Дальші заходи Казимира


Ми бачили, що вже в 1341 р., кілька місяцїв по своїй угодї з Дедьком, Казимир постарав ся звільнити себе — папським розгрішеннєм — від даної Дедькови присяги й розвязати собі руки до дальшої акції в Галичинї.

На жаль, про сї дальші заходи його маємо дуже бідні відомости, так що не завсїди можна відріжнити те, чого не було, від того, чого не знаємо.

З кінця 1343 р. (1 грудня) маємо папську булю, де папа згоджуєть ся на проханнє Казимира — відступити йому дволїтню десятину з польських епархій на боротьбу з Татарами, Русинами й Литвинами, «що часто нападають на його підданих, починили їм богато шкод і кривд і далї старають ся чинити»; папа видав наказ духовенству про виплату тих десятин. На жаль, стилїзація сих буль так загальна й шабльонова, що не можна зміркувати, чи Казимир просив тієї підмоги на роспочату вже війну, чи тільки задуману. В кождім разї потім таки мусїла бути якась війна, судячи з того, що в 1345 р. вороги Казимира доносили папі про угоду його з Литвою, й Казимир виправдувавсь перед папою з того, що він помирив ся «з литовськими схизматиками» (себ то Русинами з під литовської зверхности). Він поясняв, що вчинив се з біди — тому, що супроти війни, яку розпочав з ним чеський король (в 1-ій пол. 1345 р.), не міг заразом бороти ся з звичайними нападами тих схизматиків[68].

Відірваннє Сяніччини

На той же 1345 р. припадає иньша, не зовсїм ясна звістка. В грамотї даній в маю сього року (9/V) Казимир позволяє купцям з Нового Санча без оплати цла їздити на Русь через Бєч, Жміґрод і Сянік[69]. Стилїзація документа не дуже виразна, й можна б припускати, що тут Сянік означає тільки напрям дороги, але є деякі иньші обставини, що промовляють за відорваннєм Сянока ще перед прилученнєм иньшої Галичини.

Перед усїм саме відокремленнє Сяніччини в осібну землю. Для сього не було традиції з руських часів, як для иньших «руських земель» Польської корони: Перемишльської, Галицької, Холмської, Белзької й Львівської — себ то давнїйшого князївства Звенигородського. Польське право було заведене в Сяніцькій землї скорше, нїж в иньших землях Галичини; осібного старосту вона також скорше від них дістала. Нарештї з часу між 1345 і 1349 р. ми маємо ряд осадчих привилеїв Казимира для Підгіря в теперішнїм Ясельськім, і деякі з сих місць майже напевно можна зачисляти до давньої Сяніччини.

Можна б припускати що Сяніччина зістала ся за Польщею ще від походу 1340 р.[70], але обставини, в яких Казимир тодї уклав свою угоду з Дедьком — під татарською грозою, не дуже відповідні для такого здогаду: ледво чи тодї Казимир міг Сяніччину від Дедька виторгувати. Отже можна здогадувати ся (дальше здогадів іти тут не можна), що Сяніччину здобув Казимир під час своєї нової (завсїди де що гіпотетичної) війни, — в 1344-5 рр., і задержав укладаючи ту згоду «з Литвою» 1345 р. Про великість сього здобутка можемо судити з пізнїйших границь Сяніцької землї: вона обіймала карпатське Підгірє від польської границї аж до вододїла Ослави й Сяна, поріче верхнього Вислока й околицї на схід від нього, кінчаючи порічем Сяна, а на північ сягала до Сянового колїна (Динів, Дубецько і т. и.). Одним словом се підкарпатський, західнїй клин Галичини[71].

Кампанія 1349 року

Припускати якісь ще значнійші здобутки Казимира в Галичинї в тім часї, перед 1349 р., трудно. Бачили ми вказівки на те, що в рр. 1345–1349 Любарт володїв цїлою спадщиною по Юрию-Болеславі[72], а всї документи, з яких хотїли вивести доказ, що Казимир уже перед 1349 р. володїв Галичиною, не витримують критики з сього становища[73]. Зрештою виправдання Казимира перед папою за свою угоду з «литовськими схизматиками» зовсїм не звучать тріумфально.

По тім ми не маємо нїяких звісток про відносини Казимира до Галичини, аж до р. 1349, коли став ся якийсь новий, великий і важний своїми наслїдками похід, на жаль — в своїх подробицях нам зовсїм незвісний.

Як бачили ми вже, Ян з Чарнкова каже, що спадщиною по Юрию-Болеславі володїв Любарт, аж 1349 р. Казимир, «напавши з сильним військом, забрав усю землю з усїма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Лучеськ з його округом, і то до волї своєї». Пізнїйшими словами (про литовські напади 1350 р.) Ян дає розуміти, що в 1349 р. Казимир здобув Володимир, Белз, Берестє, et alia minora[74].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи