Розділ «І. Окупація українських земель Литвою й Польщею»

Висловлена була ще иньша гадка, що Дедько признавав над собою власть не польського короля, а угорського, бо сей умовою з Польщею застеріг собі права на Галичину[62]. На потвердженнє сього вказують на грамоту кор. Людовика до Дедька, з лїта 1344, в справі мита з кошицьких купцїв, де Людовик називає Дедька своїм васальом: fideli suo viro magnifico comiti Dechk, capitaneo Ruthenorum, і просить та поручає йому (requirimus diligenter, nihilominus damus in mandatis) полагодити сю справу[63]. Але як опирати ся на умові Кароля з Казимиром, то угорський король являв ся володарем тільки в будучности, а польський король — володарем дїйсним, і Дедько мусїв би Казимира назвати в такім разї dominus noster в своїй грамотї. Взагалї ж нїяких вказівок на те, щоб Галичина була Угорщиною підбита в р. 1340, не маємо, і треба б хиба толкувати навпаки, що Галичина, признавши власть Казимира, заразом попала під зверхність угорського короля, що собі застеріг права до Галичини. Та в грамотї виданій кілька тижнїв пізнїйше (17/VIII) в справі тих же кошицьких купцїв, Людовик виразно зве купцїв з Руси й Польщі заграничними, відріжняє виразно regnum Russiae від regnum Hungariae, і нїчим не натякає на те щоб Русь була під його властию[64].

Очевидно, титулятуру Людовикового листу до Дедька треба пояснити тим, що признаючи за собою традиційні королївські права на Галичину, Людовик з того становища називав Дедька своїм васальом, хоч не мав нїякої реальної власти анї над ним анї над Галичиною. Ся властива незалежність Дедька дає себе відчувати навіть в стилїзації самого листу[65]. Зверхником Дедька був, як сказано вже, Любарт, до котрого як до зверхника Галичини ще в 1347 р. писав византийський цїсар[66], а над тим іще — татарський хан. Тим поясняєть ся, що в польській полїтицї від 1340 р. починають фіґурувати разом, як одна коалїция, Tartari, Rutheni et Litfani[67], хоч перед тим не слїдно напруження між Польською короною й в. кн. Литовським.

Дальші заходи Казимира

Ми бачили, що вже в 1341 р., кілька місяцїв по своїй угодї з Дедьком, Казимир постарав ся звільнити себе — папським розгрішеннєм — від даної Дедькови присяги й розвязати собі руки до дальшої акції в Галичинї.

На жаль, про сї дальші заходи його маємо дуже бідні відомости, так що не завсїди можна відріжнити те, чого не було, від того, чого не знаємо.

З кінця 1343 р. (1 грудня) маємо папську булю, де папа згоджуєть ся на проханнє Казимира — відступити йому дволїтню десятину з польських епархій на боротьбу з Татарами, Русинами й Литвинами, «що часто нападають на його підданих, починили їм богато шкод і кривд і далї старають ся чинити»; папа видав наказ духовенству про виплату тих десятин. На жаль, стилїзація сих буль так загальна й шабльонова, що не можна зміркувати, чи Казимир просив тієї підмоги на роспочату вже війну, чи тільки задуману. В кождім разї потім таки мусїла бути якась війна, судячи з того, що в 1345 р. вороги Казимира доносили папі про угоду його з Литвою, й Казимир виправдувавсь перед папою з того, що він помирив ся «з литовськими схизматиками» (себ то Русинами з під литовської зверхности). Він поясняв, що вчинив се з біди — тому, що супроти війни, яку розпочав з ним чеський король (в 1-ій пол. 1345 р.), не міг заразом бороти ся з звичайними нападами тих схизматиків[68].

На той же 1345 р. припадає иньша, не зовсїм ясна звістка. В грамотї даній в маю сього року (9/V) Казимир позволяє купцям з Нового Санча без оплати цла їздити на Русь через Бєч, Жміґрод і Сянік[69]. Стилїзація документа не дуже виразна, й можна б припускати, що тут Сянік означає тільки напрям дороги, але є деякі иньші обставини, що промовляють за відорваннєм Сянока ще перед прилученнєм иньшої Галичини.

Перед усїм саме відокремленнє Сяніччини в осібну землю. Для сього не було традиції з руських часів, як для иньших «руських земель» Польської корони: Перемишльської, Галицької, Холмської, Белзької й Львівської — себ то давнїйшого князївства Звенигородського. Польське право було заведене в Сяніцькій землї скорше, нїж в иньших землях Галичини; осібного старосту вона також скорше від них дістала. Нарештї з часу між 1345 і 1349 р. ми маємо ряд осадчих привилеїв Казимира для Підгіря в теперішнїм Ясельськім, і деякі з сих місць майже напевно можна зачисляти до давньої Сяніччини.

Можна б припускати що Сяніччина зістала ся за Польщею ще від походу 1340 р.[70], але обставини, в яких Казимир тодї уклав свою угоду з Дедьком — під татарською грозою, не дуже відповідні для такого здогаду: ледво чи тодї Казимир міг Сяніччину від Дедька виторгувати. Отже можна здогадувати ся (дальше здогадів іти тут не можна), що Сяніччину здобув Казимир під час своєї нової (завсїди де що гіпотетичної) війни, — в 1344-5 рр., і задержав укладаючи ту згоду «з Литвою» 1345 р. Про великість сього здобутка можемо судити з пізнїйших границь Сяніцької землї: вона обіймала карпатське Підгірє від польської границї аж до вододїла Ослави й Сяна, поріче верхнього Вислока й околицї на схід від нього, кінчаючи порічем Сяна, а на північ сягала до Сянового колїна (Динів, Дубецько і т. и.). Одним словом се підкарпатський, західнїй клин Галичини[71].

Припускати якісь ще значнійші здобутки Казимира в Галичинї в тім часї, перед 1349 р., трудно. Бачили ми вказівки на те, що в рр. 1345–1349 Любарт володїв цїлою спадщиною по Юрию-Болеславі[72], а всї документи, з яких хотїли вивести доказ, що Казимир уже перед 1349 р. володїв Галичиною, не витримують критики з сього становища[73]. Зрештою виправдання Казимира перед папою за свою угоду з «литовськими схизматиками» зовсїм не звучать тріумфально.

По тім ми не маємо нїяких звісток про відносини Казимира до Галичини, аж до р. 1349, коли став ся якийсь новий, великий і важний своїми наслїдками похід, на жаль — в своїх подробицях нам зовсїм незвісний.

Як бачили ми вже, Ян з Чарнкова каже, що спадщиною по Юрию-Болеславі володїв Любарт, аж 1349 р. Казимир, «напавши з сильним військом, забрав усю землю з усїма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Лучеськ з його округом, і то до волї своєї». Пізнїйшими словами (про литовські напади 1350 р.) Ян дає розуміти, що в 1349 р. Казимир здобув Володимир, Белз, Берестє, et alia minora[74].

Ся звістка знаходить собі потвердженнє в иньших, зрештою ще скупійших звістках. Так Новгородська лїтопись записує під р. 1349: «прииде король краковьскый со многою силою, и взяша лестью землю Волынскую (що се значить взагалї галицько-волинські землї, ми вже знаємо), и много зла крестианом створиша, а церкви святыя претвориша на латыньскоє богумерзъскоє служеніє». Польська лїтопись Мєховского монастиря (в Краківськім) під тим же роком пише: «під кінець сього року опанував Казимир Руську землю»[75]. Нарештї ми маємо й оден документ (5 грудня 1349), де Казимир забезпечає пруським купцям свобідну путь «через нашу землю Руську до міста нашого Володимира» (per terram nostram Rusie transeundi et ad Ladimiriam nostram civitatem veniendi), а в титулї сього документа титулує вже себе «паном Руси» (Dei gratia rex Polonie dominusque terre Russie)[76].

Сю кампанїю Казимира пробували звязати з катастрофою, що спіткала литовських князїв в р. 1348, в битві над Стравою: мовляв Казимир схотїв використати сю катастрофу й ударив на Любарта[77]. Сей здогад одначе мало правдоподібний, хоч би вже тому, що між, сею катастрофою й походом Казимира минуло півтора року — так катастроф не використовують. Інтереснїйша иньша вказівка — що перед сею кампанїєю Казимир мав зносини з Татарами: згадана вже лїтопись Мєховського монастиря записує під тим же 1349 р., що перед походом Казимира, того року, прибули до нього посли від Татар[78]. Дуже правдоподібно можна здогадувати ся, що навчений попереднїм досьвідом, Казимир, задумуючи сей похід, постарав ся зневтралїзувати Татар, і дїйсно, сей раз Татари не відповідають на його похід і забраннє Руси новими нападами: в пізнїйших походах на Польщу чуємо тільки «Литвинів».

Збераючи до купи наші звістки, можемо собі сю кампанїю Казимира представити так: він завчасу завязав зносини з Татарами й забезпечив собі їх невтральність. Потім на осїнь 1349 р. з великим війском напав на руські землї. Похід сей заскочив Любарта неприготованим. Без великого опору — судячи з браку звісток про якісь сильнїйші битви, Казимир опанував головнїйші руські замки, між иньшими Белз, Берестє, Володимир. Любарт задержав тільки Луцьк — не знати, чи за якоюсь угодою, чи по просту відсидїв ся тут. Що похід трівав не довго, видко з того, що 1 вересня ми бачимо Казимира в Кракові — перед походом, а в перших днях грудня з'являєть ся він в Сендомирі — уже по походї[79].

Не зовсїм ясно, чи стояла в якім звязку з сею кампанїєю заява Кейстута й його братів, що вони ладні вихрестити ся на католицьку віру. Про се доносив Казимир папі десь найдальше при кінцї вересня, і папа в відповідь просив Казимира аби своїми впливами постарав ся довести сю справу до кінця[80]. Можливо, що Кейстут з иньшими князями хотїв сею заявою відвернути польський похід, що тодї як раз міг розпочинати ся. Але могла така фальшива поголоска й не стояти в звязку з сим походом.

Та успіх Казимира, осягнений, очевидно, несподїванністю напада, не був певний. Любарт і його брати зовсїм не думали Казимиру тих руських земель дарувати, і слїдом вибрали ся походом самі. На жаль тільки, наші звістки про сю боротьбу ще біднїйші, нїж про Казимирів похід.

Ян, оповівши про успіх Казимира в 1349 р., каже, що наслїдком безбожного вчинка Казимира з Баричкою щастє відступило від нього. Литовські князї кількома наворотами набігали й пустошили «князївство Руське», відібрали назад Володимир, Белз, Берестє й иньші поменьші замки; спустошили й пополонили землї Луковську, Сендомирську й Радомську, а де приходило до битви, все Поляків за божим допустом бито, так що Казимир нарештї мусїв уложити згоду з литовськими князями. Оповіданнє се обіймає подїї кількох пізнїйших років, але не може бути сумнїву, що вже в 1350 р., першими нападами, Любарту й його братам удало ся вернути собі волинські округи. Звісна вже нам лїтопись Мєховського монастиря записує, що 1350 р. «коло сьвята св. Бартоломея (24 серпня) Литвини спустошили Русь, богато позаберали в неволю, богато повбивали». 24 серпня Казимир як раз був у Львові, і се очевидно стояло в звязку з тим литовським походом. Волинь, правдоподібно була вже страчена перед тим, і треба було боронити Галичини[81].

Боротьба була тяжка, й Казидир на всї боки розглядав ся за способами. Важним успіхом для нього було, що Татари зістали ся невтральними: в 1350-1 рр. нїчого не чуємо про них. Аж в 1352 р. з'являють ся вони знову в польських землях.

З Людовиком угорським Казимир відновив весною 1350 р. (4/IV) умову, що мав з його батьком в справі Руси. Людовик за порозуміннєм зі своїм братом Стефаном заявляють, що Руське королївство, на котре вони мають дїдичне право, як і їх попередники, угорські королї, відступають вони до живота Казимиру з тим, що коли у Казимира не буде синів, в такім разї разом з Польщею й Русь перейде до Людовика; а коли б у Казимира був син, то чи сам Людовик чи його наступники можуть кождої хвилї собі відібрати Русь від польських королїв, виплативши 100.000 фльоренів (очевидно — за ті кошти, які Казимир вложив в свої заходи коло Руси)[82]. Ще важнїйше було, що Казимиру удало ся подвигнути Людовика й до активної участи в руських справах, і він в рр. 1351-2 сам ходив на Русь.