Розділ «І. Окупація українських земель Литвою й Польщею»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні

Ся подїя викликала в Польщі сильне роздраженнє против угорського правительства, репрезентованого тодї матїрю Людовика Єлисаветою, тим більше, що ходила поголоска, мовляв Сендомиряне упереджували Єлисавету про сей напад, а вона їх упевняла, надїями на Людовикове військо. Різня між Поляками й Уграми, що стала ся слїдом під Краковом, ще більше розярила польську суспільність. Становище угорського правительства ставало небезпечним. Людовик хоч би для самого заспокоєння суспільности бачив себе змушеним до походу на литовських князїв, і заповів похід свій особистий «з цїлою своєю силою». При тім використуючи загальне подражненнє на Литву, він дістав на сю мету досить значні контрібуції від польського духовенства, й лїтом 1377 р. дїйсно рушив на Волинь[130].

Та хоч Людовик обіцяв, як сказано, іти в сей похід «з цїлою силою», а й оден з сучасників каже, що таки він і пішов з «несчисленою силою» (cum infinita armatorum multitudine), але в тих оповіданнях про похід, які ми маємо, він імпозантного вражіння зовсїм не робить, і можливо, що та звістка про несчисленну силу Людовика побільшена. Здаєть ся зрештою, що Людовик робив сей похід більше для заспокоєння польської суспільности — аби бачили, що він тою справою серіозно зайняв ся. Таке вражіннє робила на нас уже його участь в війнах з литовськими князями в 1350-х рр., а пізнїйша боротьба за Волинь могла хиба знеохотити його до сеї справи ще більше, показавши, як тяжко, навіть по всяких успіхах, задержати волинські землї в своїх руках.

Похід був звернений передовсїм на Юрия Наримунтовича, бо його уважали головним інїціатором нападу 1376 р.[131] Людовик з угорським військом приступив під Белз, тим часом як польські полки з земель Краківської, Сендомирської й Сєрадзької обложили Холм. Здаєть ся, був висланий віддїл війська і на Любартову волость. Холм удало ся взяти, й тодї польські полки прилучили ся до Людовика, що стояв усе ще під Белзом: Юрий Наримунтович, видко, добре приготував ся до сеї війни, й облога потягнула ся на довгі часи. Сучасний пруський хронїст Герман з Вартберґе каже, що облога тягла ся сїм тижнїв, і в тім нема побільшення: ми маємо дві грамоти Людовика, видані в таборі під Белзом (ante castrum Belz terre Russie): одна датована 26 липнем, друга — 9 вереснем. Сучасники додають, що Юрий міг би боронити ся й довше, але й він і залога, не дістаючи помочи нї звідки, вкінцї знеохотили ся й постановили піддатись. Такий брак помочи вповнї зрозумілий: Любарт був, здаєть ся, атакований осібним віддїлом війська, а Кейстут з иньшими князями були зайняті нападом пруських рицарів на Жмудь, що став ся якраз підчас облоги Белза, можливо що й за порозуміннєм з Людовиком. При тім же взагалї відносини в в. кн. Литовськім були непевні, наслїдком смерти голови держави, в. кн. Ольгерда, що вмер весною того року.

Нарештї, як виходить зі слів Яна, Кейстут взяв на себе посередницво між волинськими князями й Людовиком. Юрий піддав Людовику Белз, а той обсадив замок своєю залогою. Холмсько-белзьку землю цїлу відібрано від Юрия й прилучено до Галичини, під управу Володислава Опольського, а Юрий замість того дістав від Людовика Любачів в державу й річну пенсію 100 гривен з доходів Бохенської жупи. Любарт зістав ся при своїх землях, тільки західня частина Луцької землї — Кремінець, Олесько, Лопатин, як і в 1366 р., відійшли до Галичини (так виходить з оповідання про подїї 1382 р.). Окрім того він мусїв присягти на згоду й послушність королеви, дати homagium et iuramentum fidelitatis, як висловляєть ся оден з сучасників, і додає, що Людовик для запевнення згоди взяв синів Любарта у закладнї[132].

На тім скінчив ся сей похід. Результат при такім великім розмаху не особливий. Толкувати се можна або тим, що Людовик не чув у себе сил для повного приборкання литовських князїв, або тим, що він, памятаючи давнїйші війни, не хотїв дражнити їх занадто великими жаданнями, аби слїдом не стратити забраного, — або ще й тим, що він взагалї мало цїкавив ся волинськими землями, маючи иньші цїкавійші пляни і справи. Вкінцї могли мати місце і всї ті причини разом.

По війнї 1377 р. на кілька лїт уривають ся відомости про боротьбу за руські землї. Можливо, що литовські князї дїйсно залишили її. Тяжко приходило ся тодї їм. З смертю Ольгерда урвала ся довголїтня солїдарність Гедиминової династиї; між Ольгердовим наступником Ягайлом і старим Кейстутом зарисувала ся ворожнеча, що привела вкінцї до крівавих подїй 1382 р.: усобицї й підступного убийства Кейстута. Заразом на півночи приходило ся витримувати тяжку боротьбу з рицарями. Любарт стояв одинокий, та й сам він був не той — приходили остатнї лїта його житя, й не диво, коли справдї підупала його енерґія. Коли правдива звістка, що його синів забрано в закладнї при остатнїй угодї, то от і ще оден ретязок на старого (хоч про тих закладнїв пізнїйше не чуємо, й коли й були вони взяті, то мусїли бути пущені ще перед смертю Людовика). В сьвітлї сих обставин знаходить собі відповідне об'ясненнє грамота Любарта з осени 1379 р. де він, запевняючи місту Львову його права на склад товарів, що йдуть через Волинь в поганські землї, зве при тім короля Людовика своїм зверхником (unzer Herre der König)[133].

Як бачимо, сей трактат, як і умова Любарта з Казимиром 1366 р., мав на метї утриманнє давнїйших торговельних шляхів і складів.

Закінченнє оружної боротьби

Рік 1382 принїс важні полїтичні зміни, що відбили ся й на спірних українсько-руських землях.

В вереснї того року умер Людовик, полишивши справу своєї спадщини в великій непевности. Використовуючи сї обставини, старий Любарт постарав ся вернути собі сусїдні руські замки. Ян з Чарнкова, одиноке наше джерело що до сеї подїї, вичисляє такі замки: «Кремінець, Олесько, Перемишль, Городло, Лопатин, Снятин й иньші»[134]. З них Перемишль (Przemisl) і Снятин (Snatin) не можуть означати сих міст: коли б сї міста здобув Любарт, то мав би мабуть і Львів і Галич, а їх Ян не збув би сумаричним означеннєм «иньших» замків. Перемишль мабуть означає Перемиль (він був відібраний від Любарта в р. 1366 і тав само міг бути відібраний і в р. 1377); Снятин значить також мабуть якийсь поблизький волинський замок.

Взагалї Любартові здобутки 1382 р. мабуть не сягали дальше безпосередно сусїднїх з його волостями округів. По всякій правдоподібности, ба й певности, навіть землї Белзька й Холмська в головних своїх частях зістали ся далї під угорськими залогами. Тому й пізнїйше, підчас дипльоматичних спорів з Польщею, в. кн. Литовське не претендувало на сї землї, так як не претендувало й на Галичину, і взагалї його претензії не йшли далї пограничних замків (може як раз всїх тих вернених Любартом в 1382 р.): Олеська, Лопатина, Ратна, Ветель[135].

Ян каже, що ті здобуті Любартом замки були передані йому угорськими воєводами «по зрадницьки», за гроші, які вони дістали від нього (pecuniis receptis), і що королева Єлисавета, розгнївавшись за се, арештувала намістника Руси. Скільки є правди в сїм оповіданню про зраду й запроданнє замків, трудно сказати. Щоб кількох воєвод разом запродали свої замки, се психольоґічний момент не дуже простий, і дуже можливо, що маємо тут лише відгомін докорів, які ходили в Польщі про сих угорських воєвод, а в дїйсности ті воєводи могли бути просто настрашені Любартом, як настрашив ся був володимирський комендант — Поляк в 1370 р.

Коло того ж часу більше меньше (мабуть кілька тижнів скорше) мазовецькі князї — Кейстутів зять Януш з братом Земовитом, як оповідає Ян з Чарнкова, використовуючи литовську усобицю, впали в Берестейсько-Дорогичинську землю Кейстута, попустошили околицї Берестя, а Дорогичин і Мельник взяли, то значить — забрали землю Дорогичинську. Але вже весною на другий рік «литовські князї», розумій — Ягайло з своїми братами, пішли відберати Дорогичин. Мазовецька залога відважно боронила ся, але Русини, що були в замку, запалили замок і втїкли до литовського війска. Мазовецька залога одначе й по тім піддати ся не схотїла й била ся, доки не забрали останків її у неволю, а иньші наложили головою. Так Дорогичинська земля вернула ся знову під литовську зверхність[136].

Тим на разї закінчила ся оружна боротба за галицько-володимирську спадщину. Спір перейшов на дипльоматичну дорогу, й дальшу історію його оглянемо в дальшім роздїлї. Тепер же кинемо оком на ту стадію боротьби, котру з можливою докладністю, яку лише позволяли джерела, старали ся ми описати, з огляду на величезне значіннє, яке мав сей момент в історії нашого народу.


Участь русинів в боротьбі


Коли переходиш історію сеї сороклїтньої війни, одна обставина передовсїм ударяє в очі: де були Русини підчас сеї боротьби, що мала таке далекосягле значіннє в історії українських земель, звернувши їх історію зовсїм на новий шлях? Перечитуючи звістки про сї війни, по однім боцї стрічаємо Поляків і Угрів, по другім звичайно фіґурує Литва, часом з Татарами, і зрідка лише згадують ся Русини, так як би війна вела ся зовсїм без Русинів, або з припадковою й другорядною їх участю. Як належить се толкувати — чи пасивністю Руси до сеї боротьби, що рішала їх дальшу долю, чи тільки недокладністю наших джерел?

І одно і друге, скажемо на се. Русь не була такою пасивною, як виглядало б з буквального змісту джерел, але, здаєть ся, її участь не була й так енерґічна, як могли б надїяти ся ми, міряючи ex post значіннє сеї війни її результатами, з котрих деякі вповнї показали себе тільки десятки або й сотки лїт пізнїйше.

Не підлягає сумнїву передо всїм, що литовські князї в боротьбі за галицько-волинські землї роспоряджали головно, майже виключно руськими, і то перед усїм таки місцевими силами. З литовської сторони сю боротьбу вели майже виключно місцеві князї: Любарт, Юрий Наримунтович і Кейстут — як володар Берестейсько-дорогичинської землї. Постороннї князї як Ольгерд, Явнута й ин. виступають рідко, й реальна участь їх у війнї зовсїм незначна. Отже Lithuani — се тільки полїтична, властиво — дінастична фірма, в дїйсности ж боротьбу ведуть Русини під проводом своїх нових князїв з литовської династиї. Польсько-литовська боротьба за руські землї властиво була українсько-польською боротьбою, боротьбою українських земель, що під проводом литовських князїв хотїли оборонити ся від польського завойовання. Тому й накликаючи пап до помочи, Казимир все говорить про боротьбу з Литвою й Русию, з «невірними й схизматиками» (невірні означають тут Литву й Татар, схизматики — Русь).

Та і в самих тих скупих оповіданнях про війни від часу до часу стрічають ся звістки, що кидають промінчик сьвітла на дїйсні відносини. Так серед угорських оповідань про походи Людовика «на Литву», як звуть ся сї походи в угорських урядових грамотах, деякі не видержують сеї термінольоґії й говорять про «невірних Русинів», що воювали вкупі з Литвою[137]. В описи подорожі Людовика з під Белза на Угорщину проскакує кілька інтересних подробиць: при поворотї довідуєть ся король, що за ним женуть «сїм тисяч Татар і дві тисячі Русинів»; на другу ніч король ледво не згинув в хатї, підпаленій якимсь «Русином». В одній грамотї Казимира згадані галицькі бояре Васько і Яцко Бутвичі, властителї Сулимова, в Львівській землї (в теп. Жовківськім), що втїкши до «Литви», разом з нею (десь мабуть в 1350-х рр.) нападали на Галичину, і за се та маєтність у них була сконфіскована[138]. В оповіданню Яна про війну за Дорогичин 1382-3 р., де противниками Поляків виступають тільки Litwani, нагло читаємо подробицю, що підчас облоги Дорогичина сими Литвинами «якісь Русини, бувши в замку, підпалили замок і перескочивши через мури замкові, утїкли до литовського війська», рішивши тим війну, і т. и.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 8. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи