Розділ «V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні


Становище литовських кругів


Подїї з кінця XV і початку XVI в. досить виразно змалювали нам державні змагання польські, литовські й руські. Польща далї змагала до здійснення пляну, поставленого ще Кревською унїєю — перетворення Польщі й Литви в одноцїльну державу, в «одно неподїльне й одностайне тїло, оден нарід, одну націю» (акт 1501 р.). Литовські маґнати, що в своїх руках держали управу вел. князївства, бажали унїї з Польщею, але тільки в значінню тїсного полїтичного союзу обох держав, з задержаннєм полїтичної самостійности вел. князївства непорушно. Нарештї українські та білоруські маґнати в. князївства, цураючи ся зближення з Польщею, до певної міри тягнули до вел. кн. Московського. Иньші верстви й народнї маси українські та білоруські свого голосу в полїтичнім житю поки що не підносили.

Нахил руських маґнатів в. кн. Литовського до Москви був наслїдком їх суперництва за власть і впливи в вел. князївстві з маґнатством литовським. Супроти нахилу до Польщі маґнатів литовських, українські та білоруські князї й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релїґією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємницею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним устроєм — князївської аристократії переважно, хоч і під деспотичною формою. Але ті самі подїї, що виказали сей нахил, виказали й полїтичну слабкість сього руського маґнатства — пасивний характер сеї іреденти, її частковість, недостачу солїдарности, енерґії й здатности до боротьби, та брак впливів в широких верствах українських та білоруських. Показало ся, що сей руський князївсько-панський елємент може заважити в полїтичній ситуації своєю інертною, безвладною силою, але як з активним чинником з ним нема що рахувати ся.

Конкуренція з руським елєментом попихала литовське маґнатство далї до тїсного союзу з Польщею, і так замикав ся той небезпечний круг, з котрого не здужало вилабудити ся вел. князївство. Зближеннє з Польщею запевняло литовському елєментови привілєґіоване становище в в. князївстві. Туди ж гнала литовських маґнатів і державна потреба. Загроженє становище вел. князївства супроти Москви й Кримської орди, його слабосильність, так несподївано й страшно задокументована подїями кінця XV і перших років XVI в., в очах литовських полїтиків робила тїсний союз з Польщею доконче потрібним. Се й задокументували вони актом 1499 р. і вибором Жиґимонта на великого князя. Але з другого боку їх литовсько-державний патріотизм спротивляв ся гадцї про повну інкорпорацію вел. князївства Польщі, і ще більше в тім же напрямі впливали їх узші, клясові інтереси. Окремішність вел. князївства запевняла литовським маґнатам їх становище фактичних правителїв сеї держави, вироблене практикою XV в. Вона ж забезпечала їх від конкуренції польської шляхти при іменованнях на уряди, роздаванню маєтностей і держав в вел. князївстві. Безперечно — змаганнє до литовських урядів, до ґрунтів в. князївства було, поруч державних мотивів, сильним мотором, що гнав польську шляхту до інкорпорації Литви, й на сїй точцї інтереси польської шляхти й литовського маґнатства спирали ся в рішучій противности. Се аж надто виразно показують вічні протести литовської шляхти против напливу Поляків на литовські уряди й маєтности, протягом цїлого XVI в. І через се литовські маґнати тим більше мусїли цїнити свою державну окремність.

При такій рішучій суперечности клясових інтересів литовських і польських верховодів, вигляди на переведеннє якоїсь тїснїйшої унїї, по мисли польських полїтиків, були дуже малі, хоч державна потреба, ratio reipublicae, протягом XVI в. не сходила з овида польсько-литовської полїтики, в видї хронїчної, дуже тяжкої війни з Москвою, такої ж хронїчної грози з Криму, й т. и. Але в гру входили ще иньші чинники, що перехиляли шанси в сторону польської полїтики.

Насамперед з розвоєм литовського парляментаризму здобуває собі голос в полїтичних справах новий елємент — рядова шляхта. Діставши ся в першій половинї XVI в. до постійної й правильної участи в соймах, вона поволї визволяєть ся з під впливу панів-рад — маґнатів литовських і руських, та починає трактувати державні справи з становища інтересів своєї верстви. З становища сих інтересів вона прихильно оцїнювала влученнє вел. князївства до Польщі. Що до державних потреб, то з інкорпорації шляхта обіцювала собі полекшеннє оборони в. князївства й дуже прикрих воєнних тягарів, з нею сполучених. Але окрім того інкорпорація приносила з собою кінець переваги маґнатства над рядовою шляхтою та розширеннє шляхецьких прав до обсягу прав польського шляхтича. Се був мотив незвичайно важний, просто житєвий для шляхти. І от під впливом сих мотивів рядова шляхта литовсько-руська в 1560-х рр. підносить рішучий голос за переведеннєм тїснїйшої унїї.

Другим чинником була особа в. князя і короля. Ми знаємо вже силу його особистих впливів серед панів в. князївства. Супроти того його особисте становище в справі унїї мало дуже важне значіннє. Жиґимонт Старий в сїй справі показував рівнодушність — майже неприхильність до тїснїйшої унїї. В сїм бачили вплив його жінки Бони, а її неприхильність до унїї толкували фінансовими мотивами: страхом, що з інкорпорацією Литви прийшло ся б їй поносити великі видатки з своїх просторих литовських маєтностей на державні потреби. Але в очах самого Жиґимонта полїтична окремішність в. князївства Литовського мала велике значіннє, а то з династичного становища: усьвячена віками дїдичність його роду на вел. князївстві ґарантувала його потомкам польську корону, не вважаючи на вільну елєкцію в Польщі, бо польські стани не допустили б розлуки в. князївства від Польщі. Завдяки тому без всяких спорів дістав ся на польський престіл з в. князївського стола Жиґимонтів батько й брат, сею дорогою пішов, при забезпеченню польської корони для свого сина сам Жиґимонт, і се значіннє осібного в. князівського стола для інтересів його роду він мусїв добре тямити.

Так чи сяк, досить того, що тїснїйшої сполуки в. князївства з Короною Жиґимонт Старий собі не брав до серця. Так само індіферентно ставить ся до сього в початках і його син Жиґимонт-Авґуст. Тільки в 1560-х рр. — чи то під впливом трудних полїтичних обставин в. князївства, чи стративши надїю на мужеське потомство й тому вже не цїнячи осібности в. князївства з династичного становища — схиляєть ся він в справі унїї рішучо до полїтики своїх польських дорадників та усильно заходить ся коло переведення унїї.

Впливами сих чинників поясняєть ся, чому справа унїї, після повної, можна сказати, застої за тридцять пять лїтнє пановання в вел. князївстві Жиґимонта Старого й перші десятолїття пановання його сина, переходить в таке приспішене, горячкове tempo в 1560-х рр., поки не знаходить собі наглого й досить несподїваного розвязання — чи скорше розрублення, як заплутаний вузел, на славнім Люблинськім соймі 1569 р.


Безвигідність унії


В момент, коли на королївськім польськім столї засїдав вел. князь литовський Жиґимонт, відносини в. князївства до Польщі стояли дуже неясно. Октройований Олександром акт унїї 1501 р. не був прийнятий станами вел. князївства, а своїм вибором Жиґимонта на вел. князя без участи польських панів вони переступили постанови не тільки його, але й акту унїї 1499 р. — так як би признавали й його уневажненим пізнїйшими вчинками польської полїтики. Що правда, литовські стани виправдували се перед польськими станами виїмковими обставинами, отже не відважали ся надати свому поступованню принціпіального значіння; але для сучасників було ясно, що був то тільки викрут. Так само стало ся і з участю литовських панів в виборі польського короля: їх посли, вислані для участи в виборі короля і для спільних постанов в потребах обох держав, прибули за пізно. Підозрівано не без правдоподібности, що спізнили ся вони умисно[841]. Таким чином відносини Литви й Польщі прийшли знову в неясність.

Акту 1501 р. Литва мала всяке право не признавати: самі стани польські, знаючи, як він був уложений, не відважали ся на нїм наставати; тільки піввіка пізнїйше, поколїннє нове, тих обставин не сьвідоме, почало sans facons до нього відкликувати ся. Але іґнорованнє акту 1499 р. литовськими панами було значним нетактом з їх боку. Супроти польських змагань їм як раз треба як найпильнїйше триматись постанов акту 1499 р., уложеного відповідно до литовських бажань, та всюди його підчеркувати. Та литовським панам хотїло ся фрондувати. Задоволені вповнї тим, що з вибором Жиґимонта на польського короля уставив ся фактичний звязок Литви й Польщі, не проминали вони нагоди зазначити полїтичну окремішність вел. князївства та зовсїм не журили ся сформулованнєм сих відносин і взагалї справою унїї.

Такий стан річей дуже непокоїв Поляків. Як ми бачили, ще перед вибором Жиґимонта на польського короля сенатори польські клали йому на серце, аби він постарав ся своїми впливами заховати унїю в. князївства з Польщею, «вчинену вашими предками з важних причин і потверджену актами»[842]. По всякій правдоподібности ся справа мусїла бути порушувана й на коронаційнім соймі, під сьвіжим вражіннєм литовської манїфестациї, але ми не маємо про се відомостей. За те в постановах Пьотрковського сойму з початку 1510 р. на першім місцї читаємо приреченнє короля, що він постараєть ся привести «до унїї вел. князївство Литовське, Прусію й иньші землї в границях Корони», і в сїй справі зложить сойм з відпоручників Польщі й Литви[843].

Справа унїї в роках 1505–1512

Коронні стани мусїли з тим добре наставати на короля, коли витягнули від нього таке приреченнє: Жиґимонт, аж надто обережний і неохочий до колїзій, видячи неприхильний настрій литовських станів до унїї, не мав нїякої охоти дражнити їх сею справою. Та позбувши польські стани сею обіцянкою, він і не думав заходити ся коло унїї, й того приобіцяного спільного сойму не скликав. Даремно звертали ся також польські пани в сїй справі до панів литовських. В своїм меморіалї 1512 р. вони пригадували литовським панам, що через тих сенаторів, які їздили з Жиґимонтом до вел. князївства, вони не раз намовляли литовських панів, аби зібрали ся на спільну нараду й перевели унїю, але даремно[844]. З нагоди нарад над орґанїзацією оборони против Татар спільними силами обох держав, з спільною платою «упоминків» кримському хану, що вели ся в 1511 р. на соймах в Польщі і на зїздї панів в. кн. Литовського в Берестю, сенатори польські через своїх відпоручників порушили ще раз потребу відновлення унїї. Але литовські пани знову збули їх відповідею, що вони зібрані в малім числї і в неприсутности иньших панів-рад не можуть сеї справи трактувати, отже її треба відложити на загальний, «вальний сойм» в. князївства[845].

Польські пани рішили сього допильнувати. Коли в. князь скликав потім до Вильна вальний сойм на сїчень 1512 р. для орґанїзації оборони, вони вислали туди своїх відпоручників. В грамотї, посланій з ними, вони взивали литовських панів, аби з справою оборони звязали також справу унїї, бо тільки вона може запевнити успішну спільну роботу коло оборони. Вони пригадували, які страти вже понесло в. князївство через те, що справа унїї була занедбана, й радили, не проволїкаючи, з сього ж сойма вислати кількох відпоручників для унїонних переговорів, в присутности короля, «щоб те від давна уложене брацтво, стверджене давнїми й новими актами, було наново поправлене тими панами і обопільно держане відповідно, аби при тім брацтві така була орґанїзована оборона, що могла б обидві держави забезпечити від нещасть». Цїкаво одначе, що король, по тих недавнїх обіцянках, з свого боку — в своїм листї до литовських панів, вказуючи на ті питання, що мають бути предметом обрад сойму, анї словечком не згадав про унїю. Обережний Жиґимонт як бачимо, не хотїв пхати пальцї межи двери — в литовсько-польські спори[846].

Дїйсно, литовські пани не хотїли нїчого чути про унїю, й виленський сойм 1512 р. поминув справу унїї зовсїм. Замість росправляти про унїю, литовські стани через своїх відпоручників прислали Полякам тільки начерк орґанїзації спільної оборони; в додатку ще й відпоручники їх спізнили ся, своїм звичаєм, і не поспіли на коронаційний сойм, на котрий їх чекали, так що справа була убита основно і всесторонно. В своїм проєктї, переданім сенаторам польським, литовські пани проєктували таке: коли ворог нападе на одну державу, стани другої мають їй всїми силами помагати; на потреби спільної оборони обидві держави мають ставити рівні контінґенти — 2 до 4 тисячі; упоминки й контрібуциї союзникам і ворогам мають вони платити на рівно, й т. и. Польські сенатори були дуже сим невдоволені й відповіли, що про орґанїзацію оборони трактувати не будуть, бо то річ короля, а в справі унїї все таки ще раз просять вислати литовських відпоручників до Польщі на новий сойм, до Кракова[847]. На се прошеннє литовські пани, здаєть ся, вже зовсїм нїчого не відповіли — принаймнї нема тому слїду нїякого. Тому і польські пани трактуючи з литовськими панами в липнї того року про дальше поступованнє супроти Татар, по погромі їх спільними литовськими й польськими силами під Вишневцем, вже не зачіпали унїї[848].

Та грізна московська війна, що розпочала ся з кінцем 1513 р., облога Смоленська, брак всякого приготовання до відпору у Литви, все се змусило литовських панів з початком 1513 р. звернути ся до польських панів з прошеннєм, аби пустили до них короля, що вже довгий час пробував в Польщі, і аби вчинили їм «братську поміч». Се дало польським сенаторам пожадану нагоду заговорити знову про унїю. Вони підносили, що унїя потрібна для успішної оборони, і «рицарство Польської корони дуже на то уважає, що та добра й славна річ не приходить до кінця між Короною й вел. князївством», та висловляли надію, що литовські пани тепер уже справою унїї займуть ся[849].

Так повторяли ся обставини з часів московської війни за в. кн. Олександра, коли польські сенатори казали литовським, щоб без унїї не рахували на якусь поміч з Польщі. Але литовські пани показували й тепер не меньше завзятє на сїй точцї, як і за Олександрових часів, і не хотїли куповати польської помочи цїною унїї. Зрештою давнїйший досьвід навчив їх, що нїяких реальних благодатей їм нема чого чекати від унїї: нїякої позитивної помочи з Польщі вона їм не приносила. Тому в відповіди на той польський меморіал литовські пани, пригадуючи, як стани в. кн. Литовського бували помічні Коронї «своими перьсунами», просять вчинити їм «помоцъ безумешканую безъ жадноє вымовы», а справу унїї в таких воєнних обставинах не вважають можливим трактувати. «Але коли будет того час а покой, ихъ милость (литовські пани), порозумене земши с княжати и паняты и з землями, которыи суть привлащоны ку в. князству Литовскому, хочють з вашою милостью тыхъ записовъ и слушного зраженя вчинити и потвердити, какъ бы было на обе стороне ровно безъ пониженя чти обоихъ паньствъ, какъ коруны Полскоє, такъ великого князьства Литовского»[850].

По такій рішучій відповіди литовських панів польські сенатори мусїли зміркувати, що годї їм далї чогось добиватись. Вони відповіли сухо й холодно, що замір литовських панів — в спокійнїйшім часі упорядкувати справу унїї, вони похваляють і сподївають ся, що тїснїйше сполученнє обох держав зробить пострах на їх ворогів. В надїї, що унїя буде дїйсно переведена, вони дають до роспорядження короля свобідні наємні сили, які є в Польщі, а на випадок як би король був у крайнїй потребі, богато сенаторів і шляхти заявили готовість служити йому «своими парсунами». Литовським панам вони обіцюють показувати всяку жичливість по своїй братнїй любови (оmnem benevolentiam pro suo affectu fraterno)[851]. Инакше сказавши Поляки відповіли знову таки, що коли що зроблять, то тільки для особи короля, а литовські пани, поки унїї не переведуть, від них реальної помочи нехай не надїють ся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи