Лїтом 1352 р. Казимир, позичивши перед тим від краківських міщан тисячу кіп грошей, вибрав ся, здаєть ся, новим походом проти литовських князїв: в серпню стрічаємо ми його в Холмській землї «під Щебрешином містом руським»[90]. Близших відомостей про сей похід нїяких не маємо, але можна здогадувати ся, що він то привів до укладу перемиря з литовськими князями. Перемирна грамота дати не має, мусїла бути уложена в вереснї 1352 або двох пізнїйших років — завсїди тільки в вереснї, як показує її текст[91]. 1352 рік буде найбільше правдоподібним. Окрім Казимира в нїй умовляють ся з литовськими князями ще мазовецькі князї Казимир і Земовит, що мабуть і були участниками того лїтнього похода 1352 р. Згода тою грамотою уставляла ся на два роки від найблизшого сьвята Івана Купала; в тім часї обі сторони мали задержати свої володїння in statu quo і супроти них держати ся повної нейтральности. В справі Кейстутової утечі мав відбути ся з'їзд на весну і розсудити, чи мав Кейстут моральне право утїкти: литовські князї, очевидно, доводили, що Любарта Поляки зловили підступом (по кривдЂ), отже й Кейстут не винен, що утїк від Людовика. Коли-ж би признано його винним, в такім разї Любарт має бути відданий назад у неволю угорському королеви.
Хоч перемирє се в дїйсности не було дотримане, воно інтересне власне тим, що кидає сьвітло на тодїшнї відносини сторін на українській, галицько-волинській території. Перемирна грамота признає за Казимиром землю Люблинську і Львівську, себто Галичину цїлу, се — «Русь што короля слушаєть». За литовськими князями зістають ся землї Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська й Берестейська, себто цїла Волинь в своїм давнїм складї. Тільки Кремінецька волость признаєть ся нейтральною — се натякає на якусь війну за Кремінець: Кремінецьку волость підчас перемиря має держати оден з литовських князїв, Юрий Наримунтович «от князий литовьскыхъ и от короля».
Підчас перемиря не вільно зачіпати противника. В спірних українських землях не можна анї ставити анї відновляти замків. Поляки не можуть брати участи в походї угорського короля, як би він пішов на Русь, так само й литовські князї не можуть брати участи в походах Татар на «Львівську землю». Ся обставина, що сторони ручать лише за себе, а не обовязують ся здержати й своїх союзників від походів на спірні території, кидала досить непевне сьвітло на щирість їх угоди і не обіцювала трівкости самому перемирю.
І так в результатї війни 1350-2 рр. литовським князям удало ся вернути собі всї волинські землї, але Галичину таки затримали Поляки. Се був важний успіх з польської сторони — він був початком уже трівкого прилучення Галичини до Польської корони.
Що правда, се володїннє, особливо в східнїх частях Галичини мусїло бути поки що дуже проблєматичне, й опирало ся мабуть головно на кількох залогах в більших містах, та може ще на нечисленних громадах нїмецьких кольонїстів. Оповіданнє про подорож Людовика через східню частину Галичини, по лїнїї Белз — Мункач, отже через околицї Львова, Городка, пізнїйшого Стрия, в 1352 р., показує, що польське панованнє тут було зовсїм ілюзоричне. Угри чули себе як на ворожій території; про Поляків анї слуху, чуємо тільки Русинів та татарські ватаги[92]. Але при тім усїм литовські князї признавали Галичину Казимиру, і се було, повторяю, важним успіхом його[93].
Розірваннє угоди
Як я вже сказав, перемирє, коли б воно не було уложене, не уставило згоди між Казимиром і литовськими князями й не перервало боротьби за галицько-володимирські землї. Вона тягнеть ся й далї, що найменьше в рр. 1353-56; дальше всякі звістки гинуть, хоч боротьба мабуть ішла таки далї.
Я підносив уже, що сама стилїзація умови, відкриваючи фіртку для союзників обох сторін, не сьвідчить про щиру охоту їх до згоди. Литовські князї, зіставляючи в сїй угодї Галичину за Казимиром, не могли помирити ся з утратою сеї «полуотчини» Романовичів і далї старали ся вернути її собі. Так само Казимир, очевидно, не залишив плянів на Волинь. Маємо начерки буль без року, з місяця цьвітня, де папа на прошеннє Казимира звільняв його з присяг і обовязань по трактам з ріжними «як вірними так і невірними володарями»: він їм повідступав був ріжні князївства й краї, на які Польща мала стародавнї права. З адресів буль, що мали бути розіслані на основі того начерку, бачимо що Казимир розумів трактати з королем чеським (про Шлезк), пруськими рицарями (про поморські землї) і з литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Любартом й иньшими про землю Володимирську, Берестейську, й Холмську[94]. Обмірковуючи всї обставини, не можна датувати сього концепту инакше як р. 1354[95]. Він показував би, що Казимир уже скоро по уложенню перемиря 1352 р. носив ся з гадкою його розірвання, ще перше нїж дала до того якийсь привід литовська сторона. Але папа мабуть забарив ся з своїм розгрішеннєм, збираючи від себе відомости про ті обовязання, від яких хотїв себе звільнити Казимир, і вже перед висланнєм тих буль розгоріла ся на ново війна з литовськими князями.
Війна 1353-6 рр.
З 1353 р. знаємо, що лїтом того року війська Любарта пустошили кількома наворотами Галичину. В маю вони спустошили Львів, в липнї здобули Галич і забрали масу невільників і здобичи. В серпнї напав Любарт на Сендомирську землю й попустошив околицї Завихоста. Правдоподібно, й иньші литовські князї також набігали на польські землї, судячи з звістки, що Казимир того року почав муровати замок в Плоцку з огляду на литовські напади[96]. В осени він пішов походом: маємо його грамоту, видану 23/X. 1353 р. в таборі під Белзом[97]; але експедиція ся, очевидно, не мала успіху. Напади йшли далї. З осени 1354 р. маємо булю, де папа відступає Казимиру половину десятини з церковних доходів «на боротьбу з поганами», а кілька місяцїв пізнїйше, на нові донесення Казимира про брак гроша на боротьбу «з невірними народами Татар і Литвинів, що від довшого часу (pluribus annis elapsis) нападають на польські землї й чинять великі шкоди», — папа відступив Казимирови цїлу десятину на дальші чотири роки. В 1356 р. заносить Казимир папі скаргу, що пруські рицарі не тільки не помогають йому в війнї, яку він вів перед тим і тепер веде з Литвою, а ще й тримають з нею; так само нарікав і на польських епископів, що вони не досить підперають його в сїй боротьбі[98]. З сих листів бачимо виразно, що боротьба з Литвою тягла ся в сих роках далї, хоч і не маємо нїяких подробиць про неї.
Окрім папи, що не тілько помагав Казимиру десятинами, але й позичав йому гроші[99], Казимир старав ся порушити до дїяльнїйшої участи в руській справі угорського короля. З поч. 1355 р. маємо дві грамоти Людовика: з одної довідуємо ся, що Казимир позичив від нього якусь — очевидно значнїйшу суму на руську війну (donec possessionem pacificam obtinere valueritis regni prenotati). В другій грамотї Людовик, в відповідь на прошеннє Казимира, аби взяв участь в задуманім походї на Литву, обіцяє або особисто прибути, або прислати військо більше, нїж він коли небудь посилав[100].
В сих словах можна б бачити натяк, що і в попереднїх роках Людовик посилав якусь поміч Казимиру, тільки не значну. Дїйсно, у сучасного італїйського хронїста Вілянї ми знаходимо оповіданнє про якийсь похід Людовика разом з польським королем на Татар, за Бог, в 1354 р.[101] В оповіданню Вілянї сей похід має зовсїм фабульозний характер: королї ведуть 200.000 кінноти і без бою змушують татарського хана до вихрещення. Але в основі його може дїйсно лежати реальний факт — спільний похід угорсько-польський на Татар в 1354 р.
Чи став ся в р. 1355 якийсь значнїйший похід зі сторони Казимира й Людовика, відповідно до тих обіцянок, зістаєть ся незвісним, і тільки з папської кореспонденції бачимо, що війна тягнула ся дальше.
Вкінцї став ся важний факт, що мусїв рішучо вплинути на ослабленнє литовського натиску. Як довідуємо ся з тої ж папської кореспонденції, в р. 1356 десь, а може й де що скорше Казимиру удало ся знову порозуміти ся з Татарами й відвернути їх від Литви[102]. Про се поспішили ся донести папі, відвдячуючись Казимиру за його недавнї скарги на них, пруські рицарі, десь в самих початках 1357 р. Вони писали, що Казимир обовязав ся платити Татарам значну річну данину за ту частину Руської землї, яку він держить у себе[103], і що він грозить пруським рицарям звернути сей союз з Татарами против них[104]. Ся звістка про обовязання Казимира супроти Татар вповнї відповідає татарським відносинам і тому варта всякого довіря. Для Казимира сей союз з Татарами був дуже цїнним набутком, бо ослабив литовські сили.
Кампанія 1366 р.
Ворожі відносини з Литвою тягнули ся дальше[105]. На се маємо натяк з поч. 1359 р. і зовсїм ясну звістку з 1363 р., коли папа на прошеннє Казимира дає розгрішеннє всїм, хто візьме участь в боротьбі Казимира «против Литвинів, Татар і иньших невірних і схизматиків», на 12 лїт від того року[106]. Але подробиць з сеї боротьби нїяких не маємо.
Аж у 1366 р. Казимир зібрав ся з силами, щоб задати Литві рішучий удар.
Похід, здаєть ся, випередило зближеннє його з пруськими рицарями. Уже перед тим посередничив між ними папа[107], стараючи ся вигладити напруження, які виникли на ґрунтї не тільки полїтичних, а й торговельних відносин[108]. Заходи, очевидно, не лишили ся даремні — про се сьвідчать трактати 1366 р., де відновлена була в інтересах Прусії свобода торговлї, і особиста візита Казимира: в осени 1366 р. він їздив сам до Маріенбурґу[109]. З огляду на се треба думати, що підчас кампанїї 1366 р. на Литву ударили з двох фронтів Поляки й пруські рицарі не припадком, а за обопільним порозуміннєм. Татари також, коли може й не були вже союзниками Казимира, тримали ся в усякім, разї ворожо супроти Литви по недавнїх прилученнях руських земель литовськими князями і конфлїктах Татарської орди з литовськими військами на Поділю. Литва була полишена сама собі й тим поясняєть ся, що по неудачі 1366 р. литовські князї о стільки тратять духа, що пристають на угоду, яка признавала Казимирови його здобутки на Волини.
Одиноким джерелом нашим про похід Казимира 1366 р. зістаєть ся все ще Ян з Чарнкова, а він оповідає тільки от що: «В р. 1366 Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на руські землї. Князь Юрий белзький піддав ся йому, але потім показало ся, що ся покора його була фальшива. Король здобув силоміць Володимирську землю, з усїма її замками, що держав Любарт, і віддав її цїлу Олександру, братаничу Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм король дав князю Юрию»[110].
Се скупе оповіданнє можна доповнити лише небогатьма подробицями, які можемо витягнути з сучасних документів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 6. Приємного читання.
TextBook