Оповідаючи про дїяльність Кориятовичів на Поділю, русько-литовський лїтописець підчеркує їх дїяльність звернену против Татар: вони перестають давати дань татарським баскакам, боронять Поділє від Татар і мурують замки для сеї оборони; Олександр Кориятович і головою накладає в якімсь конфлїктї з Татарами («Татарове убили»). Хоч що до вірности сього всього не маємо підстави щось закидати, образ одначе виходить одностороннїй: вище я вказав, що ми маємо виразні вказівки про контрібуцію давану Татарам, хоч і не реґулярно, а тільки від часу до часу, за часів Кориятовичів і пізнїйше — ще в початках XV в. Вказав я також, що судячи з сього і з ріжних иньших вказівок, Поділє, як і иньші українсько-руські землї в. кн. Литовського, номінально признавало татарську зверхність над собою аж до кінця XIV в. або ще й дещо пізнїйше. Тож боронити Поділє Кориятовичам приходило ся, правдоподібно, в часи татарської анархії, а також від тих татарських ханів та емірів, що не признавались литовським правительством, чи спеціально — місцевими подільськими князями, та були противні їх татарським союзникам.
Компроміс подільських князів з Польщею
З другого боку від коли литовські князї, загорнувши Поділє, зняли з нього те табу в видї татарської власти, що хоронила його давнїйше від претензій і литовських і польських, не могло воно вже діставати ся нетикальним в польсько-литовській боротьбі за українські землї. Литовські князї Поділя мусїли оглядати ся на Польщу.
Русько-литовський лїтописець підчеркує супроти пізнїйших спорів за Поділє, що Кориятовичі зайняли Поділє «сo князя великого Ольгирдовимъ прозволениемь и с помочію Литовскои земли», але ся «поміч Литовської землї» була занадто проблематична, аби нею можна було заспокоїтись, а ще на такім далекім, на всякі ворожі заходи виставленім пограничу як Поділє. Я підносив уже вище, говорячи про Волинь, що при загальній екстензивности литовської полїтики й потребі повсечасної готовости до боротьби з Нїмцями на північній границї, литовські князї в українських землях не могли числити на поміч литовського правительства й мусїли покладати ся виключно майже на власні сили. А в слабо залюдненім, з усїх боків загроженім Поділю бути полишеним власним силам було особливо тяжко. Тож і не диво, що до певної міри забезпечивши себе зі сторони Татар компромісом — признаннєм татарської зверхности, литовські князї й супроти Польщі ідуть також на компроміс.
Русько-литовський лїтописець мовчить про се. Він оповідає тільки лєґендарний переказ, що Казимир Вел., не маючи синів, закликав до себе «за ґлейтовними листами с великою твердостию» Константина Кориятовича до Кракова й хотїв видати за нього доньку, з тим аби він був по нїм наступником на польськім престолї; але Константин, розглянувши ся на польськім дворі, «не схотїв приступити до їх віри», й погостивши у короля, вернув ся назад, «до своєго государьства».
Кориятовичі в дїйсности їздили до Кракова не так рідко, як представляє собі русько-литовський лїтописець, у котрого ся подоріж Константина обставлена ріжними «твердостями й ґлейтами» — вони знали туди дорогу дуже добре. Олександра Кориятовича бачимо при боцї Казимира в Польщі в р. 1368; по словам Яна з Чарнкова, Олександр був в Кракові і в часї смерти Казимира, коли литовські князї позаберали волинські замки — може їздив на похорон. Потім маємо його грамоту краківським купцям на свобідну торговлю на Поділю, видану в Кракові весною 1375 р. Маємо грамоту й самого Константина, видану в Кракові весною 1385 р., де він повторяє привілєґії надані його братом краківським купцям[220]. До одної з таких подорожей Константина могла бути й привязана лєґенда, що польський король хотїв мати його своїм зятем і наступником. Вона виглядає зрештою як іронїчна алюзія до Ягайлового одруження з Ядвіґою: от мовляв иньших князїв також кликали на польський престіл, але ті люди більше себе поважали й на те не звабили ся, віри своєї не змінили.
Уже сї подорожі Кориятовичів до Польщі, припадково нам звісні, а в дїйсности може ще й далеко частїйші, вказують на зближеннє Кориятовичів до краківського двору, — зближеннє дуже характеристичне супроти боротьби, яку провадили з Польщею литовські князї. Властивий характер сього зближення виявляє звісний уже нам трактат польсько-литовської згоди з 1366 р. Як ми бачили вже, в нїм Юрий і Олександр Кориятовичі виступають по польській сторонї, як союзники й присяжники Казимира, так само як і Юрий Наримунтович белзький; тільки що той до сього васальства був змушений війною, а для Кориятовичів такого мусу не було. Ян з Чарнкова з признаннєм підносить, що Олександр Кориятович був завсїди вірним Казимиру й діставши від нього в управу в 1366 р. Володимир, до смерти Казимира вірно служив йому. Я вище висловив також здогад, що й Юрий Кориятович тому згадуєть ся в трактатї 1366 р., бо разом з братом дістав від Казимира якусь державу в українських землях[221]. Але як би там не було, се довірє, яке Казимир показує Кориятовичам в 1366 р., і їх роля в сїм трактатї, показує що Кориятовичі скоро йно осїли ся в Подільській землї, постарали ся зблизити ся до Польщі, й зайняли нейтральне становище в польсько-литовській боротьбі.
Уважати таке їх становище результатом якихось спеціальних уподобань чи симпатий до Польщі було-б дуже сьміло. Тут був простий, полїтичний рахунок — забезпечити себе від всяких претензій зі сторони Польщі. Се було тим потрібнїйше, що Кориятовичі, не маючи нї звідки помочи, мали на голові не одну Польщу, як ми вже бачили.
Загальні замітки про литовську окупацію України
Стільки про саме Поділє. Додам лише кілька загальнїйших уваг про окупацію українських земель Литвою взагалї.
Оповіданнє русько-литовської лїтописи про литовську окупацію Поділя, виразно зазначаючи брак всякої насильности в сїм актї, дуже цїнне для характеристики литовської окупації в українських землях взагалї.
Я вже вище зазначив дуже слабу інтензивність литовської полїтики в руських землях. По части була вона наслїдком її великої екстензивности, по части — причини її лежали в слабій державній орґанїзації, а ще більше в тім, що сили в. кн. Литовського відтягала й скупляла коло себе боротьба з нїмецькими рицарями, яка разом з тим тягла ся без перерви на північних границях. В. кн. Литовське могло вкладати лише мінїмальну енерґію в окупацію українських і білоруських земель. І коли воно при тій мінїмальній тратї сил і енерґії в середнїх десятолїтях XIV в. так незвичайно розширило свою територію в напрямі України, то се можна толкувати тільки тим, що сї українські землї переходили під литовську зверхність або добровільно, або що найменьше — при пасивности людности. А окрім самої людности тут не було більше нїкому боронити ся. Бо в однїх землях не було зовсїм державної орґанїзації (як на Поділю або в значній частинї давньої Київщини та в Переяславщинї), в иньших (як у Сїверщинї, або в самім Київі) ся державна орґанїзація хоч і була, але незвичайно слабка. Зверхник же сих земель — Татарська орда була в такім розстрою, що не могла поставити перепони литовській окупації.
Тому так непримітно переходило прилученнє українських земель до в. кн. Литовського. Тому-ж, між иньшим, і такі незначні слїди лишило воно в сучасних джерелах, а що важнїйше — не відбило ся глубше в місцевій традиції.
Чим же пояснити ту пасивність або добровільність в переходї українських земель, підчеркнену взагалї новійшими дослїдниками, які займали ся історією сеї окупації[222]? При великій бідности звісток про сю литовську окупацію, де оповіданнє русько-литовської лїтописи про прилученнє Поділя зістаєть ся властиво одиноким виразним сьвідоцтвом, на се питаннє можна відповісти на підставі більше меньше теоретичних виводів і анальоґій.
Насамперед треба з притиском піднести, що литовська зверхність не мала, або дуже мало мала характер етноґрафічно-чужий. В. кн. Литовське й литовська княжа династия в серединї XIV в. литовськими були більше з імени тілько. Уже Гедимин, як ми бачили, звав себе «королем литовським і руським», rex Letwinorum et Rutenorum, або — Letwinorum et multorum Ruthenorum. З його сїмох синів половина напевно були православними: Наримунт-Глїб, Корият-Михайло, Любарт-Дмитро, а здаєть ся й сам Ольгерд, ще в 1342 р. називав перед Псковичами себе християнином: «уже хрещенъ есмь, и христіанинъ есмь, второє крестити ся не хочу»[223], хоч офіціально до смерти зіставав ся поганином. Гедиминові доньки також повиходили за християн.
Але у Гедимина се було тільки телєранцією, признаннєм за руським елєментом відповідного значіння в своїй державі. Сам Гедимин хотїв зістати ся до смерти Литвином і поганином: «нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихрестити ся», казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охрестити ся. Натомість його сини, виростаючи по ріжних руських містах, оженені з Русинками, обертаючи ся між Русинами, не тільки рахували ся з руськими елєментом, але переважно самі чули себе Русинами. Тільки оден Кейстут між ними репрезентував литовський, поганський елємент. Друге-ж поколїннє Гедиминовичів було вже руське майже без виїмків. З дванадцятьох синів Ольгерда тільки декотрі мають іще литовські імена. З них рахують з десять православних. Про самого Ягайла є традиція, що він був охрещений на православну віру з іменем Якова, і се a priori зовсїм правдоподібно, хоч він і не манїфестував ся своїм хрещеннєм[224]. А вже документально звісно, що він свого стриєчного брата Витовта змусив перейти на православну віру після того вже, як той був охрещений на католицьку[225].
Зрущеннє литовської династиї й держави
Але на вірі не кінчило ся. Руська мова пановала на литовськім дворі. Знаємо певно, що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінцї житя, по кількадесяти лїтах польського королювання[226]. Призвичаєннє до руської штуки, до руської культури перенїс він з собою до Кракова й защепив своїй родинї (руські майстри в Кракові й иньших польських містах за Ягайла, «грецькі», властиво руські каплицї на Вавелю)[227].
Але династия була лише показчиком національних відносин в самій державі. Уже при кінцї житя Гедимина більшість в. кн. Литовського складала ся з білоруських земель. При кінцї XIV в. властиві литовські провінциї не творили й пятої части держави: словянська стихия (білоруська й українська) заливала литовську, що давно перестала бути властивою підставою держави. При тім самий литовський елємент дуже значно підпав уже руській культурі Виїмок становила Жмудь, що міцно тримала ся литовської віри і ще в 1382 р. заявила Ягайлу, що признає його своїм князем тільки в такім разї, коли він зістанеть ся вірним поганській релїґії предків своїх[228]. Але через таке своє консервативне становище, Жмудь і стояла осторонь від державного житя. Литовські роди, що правда, займали перші місця в державі (але й то поруч білоруських та українських родів — князївських і декотрих визначнїйших боярських), але в значній части вони були литовськими по імени вже тільки.
«Руська віра» ширила ся між верхнїми верствами Литви. Ширша русько-литовська лїтопись переказує традицію литовських аристократичних кругів, що за Ольгерда «римскоє віри в Литве не было, только руская змешала ся»[229]. Росповсюдненнєм її поясняєть ся й досить мале число охрещених на католицтво за Ягайла на Литві. Значно пізнїйше потвердженнє земської грамоти Витебської землї (1504 р.) забезпечає свободу тим, «которыи будуть — Литвинъ або Ляхъ крещены были у Витебску въ рускую вЂру»[230].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 14. Приємного читання.
TextBook