Розділ «І. Окупація українських земель Литвою й Польщею»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні

В краю не виникло нїякої опозиції новому князеви. Бояре зістали ся дальше фактичними правителями його й держали ся солїдарно. На чолї управи Галичини став Дмитро Дедько[41], звісний нам уже з часів Юрия-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамотї титулує він себе «управителем Руської землї» (provisor seu capitaneus terre Russie)[42] і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложили ся відносини на Волини, про се ми не маємо нїяких близших звісток, але очевидно — і тут мусїли роздїлити управу між собою бояре, зіставивши Любартови більше номінальну ролю. Тільки пізнїйша тяжка боротьба, з участию сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшеннє значіння Любарта в землї, хоч сила боярства зістаєть ся тут, на Волини, великою й пізнїйше.

Народні маси, відогравши ролю, яку їм піддало боярство в своїй боротьбі з Юриєм-Болеславом, вернули ся до давнїйшої пасивности.

Татарська орда, як зверхник Галицько-волинських князїв, також не робила клопотів. Взагалї значіннє сеї зверхности часто перецїнюєть ся в новійшій лїтературі, що йде за давнїми поголосками в сусїднїх з Галичиною й Волинею землях, як вони знайшли свій вираз нпр. у Ів. Вінтертурського: у нього татарські хани безпосередно роспоряджають галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, побирають річну данину і т. и. Такі погляди повторяють ся і у сучасних істориків[43], але в дїйсности участь Татар в полїтичнім житю галицько-волинських земель була дуже мала, й нема нїяких слїдів, аби вони займали ся близше тутешнїми змінами в особах князїв, затвердженнєм нових князїв і т. и. Тому не маємо повода думати, що посадженнє Любарта стало ся з якоюсь більш реальною участию тодїшнього хана Узбека. Але певні форми ввічливости зі сторони Любарта можна вповнї припускати, і нема сумнїву що татарським правительством Любарт був признаний як законний князь галицько-волинський: хан Узбек і його наступники підтримують його против иньших претендентів.

Такими претендентами виступили Угорщина й Польща.

Війна 1340 року

Вище вказав я на факти[44], які приводять нас до здогаду, що ще за житя Юрия-Болеслава, Казимир, роздражнений ворожою полїтикою галицького князя, а заразом осьмілений його конфлїктом з боярами, війшов у порозуміннє з Угорщиною що до спільної полїтики на Руси. Польсько-угорський трактат 1339 р. зробив компроміс історичних претензій Угорщини на галицькі землї з плянами Казимира, і в дусї пізнїйшого трактату 1350 р. правдоподібно було рішено, що угорський король позволить Казимиру здобувати Галичину, буде йому помагати завойовати її, й полишить у його володїнню до його живота. (Заразом угорський королевич признавав ся наступником Казимира в Польщі, коли б Казимир не лишив по собі синів, і в такім разї Галичина разом з Польщею мала перейти до нього). Загостреннє внутрішнїх відносин в Галичинї й перспектива боярського повстання против Юрия могли спонукати Казимира завчасу до приготовань до походу на Галичину і до зазиву, щоб і угорський король піддержав його воєнні заходи. І на першу вість про траґічну смерть Юрия-Болеслава оба королї висилають свої війська в Галичину.

На жаль, в сїм першім епізоді боротьби за Галицько-волинські землї зістаєть ся багато суперечного й неясного. Тим часом вияснити по можности сей епізод, супроти того значіння, яке йому звичайно надаєть ся, дуже важно. Тому спинимо ся на нїм трохи близше.

Про похід угорського короля ми маємо досї тільки припадкову згадку в однім угорськім документї. Се судовий акт, виданий 14 мая 1340 р. надвірним судєю угорського короля, де сей судя за королївським наказом відкладає речінець процеса між двома шляхтичами наслїдком того, що одна з сторін під час того речінця була в походї на Русь (in Rutheniam) «з воєводою Вілєрмом»[45]. З того бачимо, що в першій половинї мая угорське військо було в походї на Галичину.

Що Угорщина дїйсно виступила тодї против Галичини, потверджуєть ся й тим, що Татари, спроваджені Дедьком для оборони від чужих претензій, пограбували потім не тільки Польшу, але й Угорщину. Про результат сього угорського походу на Галичину нїчого не знаємо. Судячи тільки з сеї остатньої обставини — татарської пімсти, мусимо думати, що похід сей не був перерваний: Угри дїйсно були в Галичинї. Над результатами польсько-угорської кампанії взагалї застановимо ся низше.

Похід Казимира на Галичину 1340 року

Про похід Казимира говорять кілька сучасних і пізнїйших джерел. Кілька сучасних хронїстів з дальших західнїх земель згадали про похід Казимира з нагоди викликаного ним сильного татарського набіга на Угорщину й Польщу. Се швайцарський монах Іван з Вінтертуру (Vitoduranus), Іван абат віктрінґського манастиря (в Карінтії), пражський канонїк Франтішок. Їх оповідання короткі й досить подібні, хоч і не залежні від себе: очевидно, вони опирали ся на загальній чутцї, що розширила ся в сусїднїх землях[46]. Згадавши про смерть Юрия-Болеслава наслїдком вчинених ним образ релїґійному почутю Русинів, вони кажуть, що Казимир схотїв пімстити ся за Юрия-Болеслава як за свого шваґра (і Казимир і Болеслав були оженені з доньками Гедимина), спішно напав на Галичину, попустошив її і з великою здобичою вернув ся назад, а Татари пімстили ся за се нападом на землї польські й угорські. Таким чином сї звістки не надають нїякого більшого значіння Казимировому походу: се похід обчислений на здобич, на грабованнє, не більше. І при тім є мова про похід тільки оден.

Инакше говорять джерела польські. Маємо їх кілька, з ріжних часів.

Насамперед маємо реляцію самого Казимира до папи, тільки не в повній її основі, а переказаний зміст її в папськім листї до краківського епископа з 29/VI. 1341 р. Як видко з сього листа Казимир доносив папі, що вражений убийством Болеслава та латинників побитих підчас повстання на Руси, та бажаючи пімстити ся за обиду католицтву, він рушив з військом на Русь, аби звоювати (expugnaturus) собі сей нарід. Він починив там великі спустошення (тут в документї прогалина); але старший (capitaneus) сього народу звернув ся до хана Узбека — бо йому ся земля підвластна, — і привів на Казимира велику силу Татар, а окрім того упросив хана вислати превелике татарське військо на спустошеннє Польщі. Казимир, не маючи помочи від сусїднїх католицьких володарів, до котрих звертав ся, а зваживши всї обставини, особливо, що той старший і нарід заявляли охоту піддати ся роспорядженням і бажанням Казимира, він уложив з тим старшим і тим народом певну угоду, вимовивши собі службу і послушність їх в певних розмірах. Між иньшими точками умови Казимир присяг, що буде мати в своїй опіцї того старшину й народ і заховає їх при їх обрядах, правах і звичаях[47].

Так звучить ся Казимирова реляція в папськім переказї — я старав ся можливо докладно передати її зміст. Перше нїж забрати ся до її аналїзи, ми мусимо відповісти на питаннє — чи можлива взагалї критика сеї реляциї? Подаючи її, Казимир просив від папи діспензи від тієї своєї присяги на захованнє руських «обрядів, прав і звичаїв». В сучасній лїтературі піднесена була гадка, що таке прошеннє діспензи не могло містити в собі нїякої неправди — инакше діспенза була-б не важна, отже ми мусимо вповнї вірити Казимировій реляції[48]. Але таке становище було б дуже наівне: річ очевидна, що такі прошення, як і всякі иньші, стилїзували ся так, аби можливо ослабити евентуальні арґументи contra і піднести арґументи pro. З рештою, як покаже аналїза, в реляції сїй є й виразні помішання або непевности,

Насамперед в своїм представленню Казимир вяже до купи факти і з свого походу, і значно пізнїйші — як зимовий нахід Татар на Польщу, котрого він під час свого походу не міг предвиджувати. По друге — незвичайно ударяє в очі, що стягнувши Татар до помочи й маючи плян навести їх на Польщу, Дедько й иньші Русини заразом укладають таку згоду з Казимиром, де признають себе його підданими, і тільки застерігають захованнє свого обряду, прав і звичаїв. Далї, як би Казимир заприсяг тільки се, то й діспензи б не потрібував, бо як то признають йому всї, він зовсїм не показав у своїй пізнїйшій полїтиці охоти ламати руські «обряди, права й звичаї». Очевидно, він присяг на щось иньше, і тепер його реляція старала ся його ролю представити в лїпшім сьвітлї. Бо прецїнь як би то виглядало сказати, що вибравши ся з заміром підбити собі тих схизматиків — убійників Болеслава, Казимир під татарською грозою опинив ся в такій дурній ситуациї, що мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину? А що Казимир дїйсно попав був у великий перестрах, доводить иньша папська буля, з 1 серпня, видана також у відповідь на реляцію Казимира, вислану, видко, десь в початках липня: Казимир доносив, що в короткім часї надїєть ся великого татарського находу і просить помочи папи та иньших католиків, тож папа поручив епископам голосити в Польщі, Угорщинї й Чехії хрестоносний похід на Татар[49].

Такі непевности виринають при аналїзї Казимирової реляції. Що правда, ми маємо иньше оповіданнє, яке дуже близько сходить ся з Казимировим. Се оповіданнє (принявши, що воно автентичне)[50] іде від Яна з Чарнкова, архідиякона з Ґнєзна, польського підканцлєра в остатнїх лїтах житя Казимира й пізнїйше. Ян также каже, що Казимир, бажаючи пімстити ся за свого шваґра, з великим військом пішов на Русь, і руські бояре, не можучи йому противити ся, піддали ся Казимиру та признали його своїм володарем; але «негодивий пан Датко, воєвода перемишльський», з якимсь Данилом de Ostrow потайки, без відомости иньших руських бояр, удали ся до хана, й той вислав військо, поручаючи йому разом з Русинами попустошити Польщу[51].

Як бачимо, хоч в де чім се оповіданнє ріжнить ся від Казимирового, але в головнім сходить ся зовсїм: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадуєть ся татарський напад на Польщу, але не сказано, аби він щось змінив в результатах Казимирового походу, так що виглядає, нїби не вважаючи на сей напад Галичина й далї зістала ся в польськім підданстві. Коли одначе пригадаємо собі, що оповіданнє се виходить від польського підканцлєра, а той мусїв знати реляцію Казимира папі, то ся подібність знайде своє зовсїм природне розвязаннє: Ян опер ся в головнім на реляції самого Казимира, бо поминути її, як урядового джерела, не мав причини. Але сам він, видко, не подїляв сеї звістки про підданство Руси Казимиру в 1340 р., бо трошки низше[52] каже, що спадщиною Юрія-Болеслава (ducatum Russiae) володїв Любарт аж до р. 1349, коли Казимир позабирав у нього переважну частину тих руських земель[53].

Лишаєть ся ще третє польське сучасне джерело: Малопольська лїтопись, чи властиво кінцева записка одної з її верзій — т. зв. хронїки Траски[54]. Вона рішучо ріжнить ся від усїх иньших оповідань тим, що тим часом як всї иньші говорять лише про оден похід Казимира, вона — і тільки вона, говорить про два походи: Казимир на вість про смерть Болеслава коло великодня (16/IV), з малим військом, іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає з собою «Christianos et mercatores» (читати мабуть треба Christianos mercatores, себто чужоземних купцїв-католиків), з їх родинами, що були сховались у львівськім замку (очевидно — зі страху перед Русинами). Забирає ще велику здобичу — скарб давнїх князїв, між тим кілька золотих хрестів, оден з них з великим куснем Христового хреста, далї дві дорогоцїнні корони, дорогоцїнну тунїку й крісло прикрашене золотом. З сею здобичею вертаєть ся Казимир до дому. Потім тогож року коло св. Івана (24/VI) він іде знову на Русь, уже з великим військом — з 20.000, нищить кілька замків і підбиває собі Русь «на будуще». А хоч Татари в числї 40.000 з таким же або й більшим числом Русинів вибрали ся походом (на Казимира?), але сей похід не удав ся, «й так король вернув ся до дому з побідою й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось з своїх панів»[55].

Се оповіданнє, хоч досить раннє (не пізнїйше 2-ої пол. XIV в.), має вже виразні слїди лєґенди, в родї того княжого скарбу і тих, очевидно — коронаційних клєйнотів, забраних Казимиром (і то у Львові, що зовсїм ще не був княжою столицею), або тих побільшених очевидно чисел військ. Та й самий загальний і неясний спосіб оповідання вказує, що маємо в нїм до дїла з досить далеким переказом, хоч як раз се оповіданнє, оброблене Длуґошом, лягло в основу пізнїйшої історичної традиції. Тому подробицї сього оповідання треба брати з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир в 1340 р. двічи ходив на Русь. Як дата подана тут для першого з тих двох походів досить правдоподібна, бо дуже близько сходить ся з датою угорського похода на Русь, так друга мало правдоподібна з огляду на те, що вже в початках липня Казимир алярмував папу вістями про перспективу татарського находу на Русь, і не до нового похода на Русь було йому.

По сих замітках постараємо ся звести до купи все те, що подають нам джерела до галицьких подїй 1340 р.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Окупація українських земель Литвою й Польщею“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи