Розділ «IV. Побут і культура»

Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340

Що до моральних відносин супругів, то їх в ідеальнім сьвітлї малюють перед нами безсмертні образки Слова о полку Ігоревім:

«Чути голос Ярославни: з рана промовляє вона зозулею: полину я, каже, на Дунай, умочу бобровий рукав у ріцї Каялї, обітру мойому князевн кріваві рани на кріпкім тїлї…

«Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: «Вітре-вітрило, каже, чому так сильно вієш? пощо несеш на своїх легких крилах половецькі стріли на вояків мого милого? Чи не міг ти високо віяти під хмарами, або легко гнати кораблї на синїм морі? пощо розвіяв ти мою радість як ковиль по полю?

«Плаче з рана Ярославна в городї Путивлї на заборолах: «Дніпре славутицю! пробив ти камяні гори, пливучи через Половецьку землю, тихо нїс ти Сьвятославові кораблї на битву з Кобяком — принеси-ж і мого милого минї, аби не слала я до нього слїз над море.

«Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: «Сьвітле, каже, й пресьвітле сонце — всїм ти тепле і миле, по що-ж горяче проміннє сиплеш на вояків мого милого, зігнувши їм луки серед безводного степа жаждою, замкнувши їм тули тугою?»…

Плаче не тільки княгиня: коли рознесла ся вість про нещасливий кінець похода, «заплакали руські жінки, кажучи: «О вже нам своїх милих анї гадкою, анї думкою не вернути, на очі не побачити, а того обіцяного золота й срібла анї в руки взяти»…

Участь жінки в справах церковних і полїтичних

Як противставленнє сеї невтїшної, неперестанної туги жінки за своїм «ладом»[1115], Слово уважає заслугою чоловіка, що він в рицарськім запалї забуває навіть свою любов до жінки: «забув він, каже воно про князя Всеволода, про княжу честь і богацтво, батьківський золотий стіл чернигівський (що мав з часом дістати, як вінець своєї князївської карієри), і свою милу жінку («хоть» — мила, бажана) — милі йому звички й прикмети його гарної Глїбівни». Як бачимо, в риторичнім степенованню мила жінка положена, тут на кінцї, як щось милїйше від чести и богацтва і навіть від найвищого князївського ідеала «великого княжения».

Таких образків не маємо богато, бо Слово лишило ся одинокою памяткою чисто сьвітського характера. Для духовних письменників, переважно — монахів, супружі відносини були темою досить заказаною, а з аскетичного погляду, що тодї панував, супружество й супружа любов — річею малоцїнною, навіть шкідною, як перешкода до вищого ідеалу житя — чернецтва. Ось нпр. який образок дає Нестор в житиї Теодосия, описуючи, як київський боярин Янь старав ся здержати свого сина Варлаама від монашества:

«Він звелїв його жінцї вбрати ся в усякі убори, аби звабити молодика, й догожати йому. Христовий же раб Варлаам зайшов у котрийсь покій (клЂть) і сїв у кутї. Жінка, як наказав її свекор, крутила ся коло нього й нарештї попросила сїсти на ліжку. Він же бачучи таку безстидність (неистовство) жінки, зміркував, що то батько зробив навмисне, аби спокусити його, і молив ся потайки в сердцї своїм милосердному Богу». Просидївши так три днї не рухаючи ся з місця і нїчого не їдячи, він змусив нарештї батька пустити його в монастир, і його пустили дїйсно з великим плачем усїх домашнїх і жінки між ними, що «ішла за ним й плакала, зіставши ся без чоловіка». Молодик же, не журячи ся тим, «як птиця з сильця», кинув ся в свій монастир[1116].

Обридливо, розумієть ся, виглядає таке трактованнє супружих відносин монахом, але ми про се калїцтво, яке між иньшим вносив в сучасні погляди аскетизм, будемо ще говорити, тут я навів сей епізод тільки, щоб пояснити, чому сфера супружих відносин, супружої любови так слабо представлена в нашім давнїм письменстві. Впливу тих аскетичних поглядів на родинні відносини взагалї не треба перецїнювати: вони не могли бути значні й широкі, і здорові підстави родинного житя брали, певно, гору над ними. Для контрасту родинних відносин я наведу ще одно місце з лїтописи — столїтєм молодше від Слова — оповіданнє про останнї часи житя Володимира Васильковича; він змальований його біоґрафом як ідеал людських і християнських чеснот, і се надає особливу вартість і сьому образку:

«Почав говорити своїй княгинї: хочу я післати по брата мого Мстислава, аби з ним зробити розпорядженнє про землю ж городи, і про тебе, мила моя княгиня Ольго, і про сю дитину — Ізяславу, котру любив я як рідну доньку: Бог не дав минї родити своїх, за мої гріхи, але вона так якби від моєї княгинї роджена: я взяв її від її матери в пелюшках і вигодував».

Автор сеї біоґрафії, чоловік по всїм прикметам духовний, в кождім разї — вихований в тодїшнїй церковній осьвітї, очевидно — не уважає для сього героя чимсь не гідним такі родинні почутя, противно — очевидно любуєть ся в такій чулости свого героя.

Практик і реалїст Мономах також не бачить нїчого злого нї в привязанню до жінки, нї в впливовій ролї її — тільки остерігає, щоб вона не почала коверзувати чоловіком. Він каже своїм синам: «жінку свою любіть, але не давайте над собою власти»[1117]; очевидно, і се останнє стрічало ся часто в житю.

В вищих верствах — серед князїв і бояр інтереси й дїяльність жінки, певно, виходили дуже часто за круг чисто домашнїх і родинних інтересів, і то не тільки по смерти, а й за житя чоловіка або батька. Що правда, одинока майже сфера такої дїяльности, про котру говорять нам джерела, се сфера церковна, але в житю вона була не одинока, як побачимо, а застановити ся і над нею варто, бо вона безперечно грала важну ролю в таких поза-родинних інтересах і дїяльности жінки.

Перша фіґура, яку нам, хоч і скупо, рисують з сього боку джерела — се Янка (Анна), донька Всеволода Ярославича. Вона постригла ся в черницї, й Всеволод поставив для неї манастир св. Андрія (т. зв. Янчин), де вона була, очевидно, ігуменею й показала свої орґанїзаційні здібности — «совокупивши черноризици многы». Але окрім того вона брала й більшу участь в церковнім житю: коли умер митрополит Іоан, Янка, очевидно — з поручення батька, їздила в Царгород і привезла звідти нового митрополита, правдоподібно — під свої погляди: був се якийсь крайнїй аскет — був скопець, а виглядав як мерлель, так що й люде на нього казали: се мерлець прийшов, зрештою був «не книженъ и умомъ простъ и просторЂкъ»[1118].

Се була, скажім, черниця; але й иньші княгинї, серед сьвітського житя брали дїяльну участь у церковних справах. Приклад маємо в оповіданню про кн. Верхуславу, жінку Ростислава Рюриковича, згадуванім вже вище. З припадкової згадки еп. Симона знаємо, що вона протеґувала печерського монаха Полїкарпа, Симонового приятеля, хотїла його вивести на епископа й про се писала до Симона: «Пише до мене Ростиславова княгиня Верхуслава», каже Симон Полїкарпу, «що хоче поставити тебе епископом або в Новгород на місце Антонїя, або в Смоленськ на місце Лазаря, або в Юриїв на місце Олексїя, — хоч би, каже, прийшло ся менї й тисячу (гривен) срібла на се видати задля тебе й Полїкарпа!»[1119] Як бачимо з сього, княгиня кореспондувала з еп. Симоном, а для того щоб вивести на епископа свого протеґованого, брала ся перевести сю справу у митрополита (йому то треба було за се заплатити).

Розумієть ся, коли княгинї (і бояринї) вміли інтересувати ся так близько церковними справами, певно, ще більше мусїли вони інтересувати ся справами далеко близшими, від котрих залежала їх доля і щастє — справами державного, полїтичного житя. Київська лїтопись, оповідаючи про війну Сьвятослава Всеволодича з Ростиславичами, каже, що він обдумав сю справу, що була тільки частиною дуже широкого пляну, в секретї від бояр, з княгинею лише й своїм улюбленцем Кочкарем[1120]; певно, се було звичайним явищем, що княгиня бувала участницею полїтичних плянів свого чоловіка, або й впливала через нього на полїтичні справи. «Настаска», нешлюбна жінка Ярослава галицького, має своїх «приятелїв», свою партію, яка викликає роз'яреннє серед боярства своїми впливами в полїтицї. Володимира Васильковича виручає під час його хороби жінка — її висилає він переговорювати ся з князями або післанцями, які приїздили до нього: приїхав був Конрад мазовецький порадити ся з Володимиром про свої пляни на Краків, але «Володимир не казав йому прийти до нього, а сказав княгинї своїй: «піди, поговори з ним і відправ — нехай собі їде, а у мене йому нема що робити», княгиня же прийшовши переказала йому слова Кондрата: «пусти зі мною свого Дуная, аби минї було більше чести», і Володимир так зробив[1121]. Але княгиням доводило ся не раз і зовсїм самостійно виступати. Лїтопись, оповідаючи про смерть Сьвятослава Ольговича, каже, що княгиня по нарадї з епископом і визначнїйшими боярами постановила затаїти смерть чоловіка, поки надїде її син, і заприсягла дружину, що не дадуть знати претенденту — Сьвятославу Всеволодичу[1122]. Подібні випадки, коли княгинї приходило ся робити заходи для забезпечення порядку в землї або для ратовання інтересів династиї, трапляли ся певно нераз і під час неприсутности князя — поки він ходив у далеких походах. Приклад союза княгинї з боярською партією против самого князя дає нам теж історія Ярослава галицького: його княгиня Ольга, незадоволена чоловіком, тїкає з декотрими прихильниками в Польщу й зістаєть ся там, поки її партія не перевела свого coup d'êtat, щоб змусити князя до потрібних їм уступок.

Тільки памятаючи про широку участь княгинь у державних і суспільних справах взагалї, відповідно зрозуміємо ту важну й самостійну ролю, яку відогравали часом княгинї-вдови. Клясичний приклад дає уславлена Ольга, местниця за свого чоловіка, провідниця в національній боротьбі Полян з Деревлянами, мудра правителька держави, зручна дипльоматка, — як її представляє лїтописне оповіданнє. Але подібні вдови-полїтичні дїячі виступають і потім: взяти нпр. вдову Романа галицького, що шибала ся з своїми дїтьми, шукаючи для них підмоги від сусїднїх держав, та пробувала правити їх іменем[1123]. Нарештї сама вже управа тих «надїлків», які вдови визначнїйших князїв діставали від чоловіка, вимагала знання річей, що виходили за тїсний обрій родинних і хатнїх справ: часто то були цїлі міські округи — як Вишгород Ольги, Кобрин вдови Володимира Васильковича, або Брагин, призначений Рюриком, для невістки Верхуслави[1124].

Не зіставали ся без участи в справах публичної натури й жінки бояр. Про них, розумієть ся, звістки рідші, але вистане за богато одного епізоду з Галицької лїтописи: поясняючи, чому під час угорського походу 1232 р. піддав ся Уграм Ярослав, лїтописець відкриває нам таку закулїсову сторону тих подїй: теща начального коменданта ярославського замку Давида Вишатича, вдова кормильця Нїздила, була вірна партизантка Судислава, проводиря угорської партії Галичини, і в інтересах своєї партії вмовляла свого зятя, що він не подужає удержати ся в Ярославі проти угорського війська; вона так його настроїла, що він проти всякої очевидности і против гадок своїх товаришів таки піддав Ярослав Уграм[1125]. Сього епізоду вистане для ілюстрації, яку живу участь в полїтичних справах брали жінки, якій живий інтерес до публичних справ бував між ними. З того можемо судити і про впливи жінки в справах більше приватної натури, що дотикали її родини.

Становище вдови

Дуже поважне і самостійне становище вдови в давнїм руськім праві, як я сказав уже, кидає ясне сьвітло на дїйсне, фактичне становище жінки в родинї, покрите de jure повновластию чоловіка за його житя.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи