Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Полїтична система Давньої Руси

Переглянувши історію полїтичного житя українсько-руських земель та характернїйші, більш індівідуальні прикмети внутрішнїх відносин кождої з окрема, оглянемо тепер полїтичний і суспільний устрій та культурне житє сих земель за часів державної самостійности, в їх загальнїйших прикметах. Сей огляд наш буде безпосереднїм продовженнєм, а де в чім — доповненнєм огляду культури і побуту українсько-руських земель з часів утворення Руської держави, поданого передше[484].

В оглядах внутрішнїх відносин поодиноких українсько-руських земель я, як сказав, підносив спеціальні, індівідуальні прикмети відносин і житя кождої землї. В дальшім оглядї противно збератиму найбільш загальне, спільне, що може служити для характеризовання українсько-руських земель взагалї. Такого спільного, загального було в них безперечно дуже богато — хоч подекуди ми можемо тільки з більшою або з меньшою правдоподібністю догадувати ся про сю загальність з пізнїйших подібностей, що виходили з сих часів. Прецїнь суспільне й культурне житє сих часів розвивало ся в них на тій самій більш меньш етноґрафічній і культурній основі, під тими самими, з дебільшого, культурними впливами; полїтичний і суспільний устрій укладав ся під впливами одної династиї, одного полїтичного центра, одної дружинної верстви, одного права. Тому про всїх, часом і дуже значних, місцевих спеціальностях, з повним правом можемо говорити про «устрій і культуру українсько-руських земель» сього часу. При тім, розумієть ся, будуть нотувати ся й характеристичні спеціальні явища поодиноких земель, що можуть служити для доповнення суспільно-полїтичного й культурного образу українсько-руських земель. З більшою обережністю й застереженнями, але все-ж можемо, й повинні ми в недостачі користати зі вказівок і анальоґій иньших славянських, не-українських земель, що входили в склад давньої Руської держави, — бо й тут роспросторював ся той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етноґрафічній або культурній основі, отже з деякими більшими модіфікаціями. На чужім ґрунтї — на фінській півночи, новій словянській займанщинї, такі модіфікації мусїли бути особливо значними, тому анальоґій сих земель можемо уживати лише з дуже великими застереженнями.

В своїм часї бачили ми[485], як ріжнородна була управа земель в часах сформовання Руської держави: в однїх землях сидїли члени київської династиї, в других київські бояре в ролї намісників, в третїх теж бояре, але в ролї більш меньш самостійних володарів, в четвертих князї місцевого роду, в пятих — могли зіставати ся непорушними дрібні громади з своїми старійшими та «лїпшими людьми». Ся ріжнородна маса була приведена до певної однородности заходами Володимира, докінченими його потомками. По всїх важнїйших центрах Руської держави розсїли ся члени київської династиї, витиснувши всяких иньших володарів. Руська держава перетворюєть ся в систему хоч не рівнорядних, але рівноправних князївств, занятих членами одного роду. З тим утворюєть ся переконаннє, що тільки члени сього роду — династиї св. Володимира мають княжити в землях Руської держави, в своїй отчинї, що се їх виїмкове право, монополїя, і друге переконаннє — що кождий князь сеї династиї має право на якусь частину, на якусь волость в сїй отчинї.

Дїйсно, протягом двох столїть, аж до повного упадку руського державного житя на Поднїпровю, невважаючи на сильне розмноженнє князївської династиї ми майже не стрічаємо безземельних князїв, хиба виїмково. З другого боку, князї руської династиї взагалї не шукають волостей поза границями Володимирової держави. Розширеннє границь дорогою кольонїзації або окупації чужих ґрунтів, в напрямах вказаних попередньою еволюцією, особливо в фінських землях — тут не йде в рахунок, а по за тим навіть і виїмків майже не можна вказати[486].

Разом з тим утворила ся неперехідна безодня між князївською верствою, покликаною до князювання в землях Руської держави, і всякою иньшою підданською, нпр. між князями й боярством — хоч би й найвищим. З другого боку — виникала ідея рівности князїв і їх не-служебности. Характеристично висловили сей погляд київські Ростиславичі в своїм звістнім конфлїктї з Андрієм: «ми досї уважали тебе мов би батьком з любови; коли ж ти з такими річами (роспорядженнями) прислав єси до нас, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби собі, що хочеш, а ми складаємо ся на божу волю»[487]. Таким чином князї відріжняють послушність з власної волї, з моральних мотивів, від служебної залежности. Князь не може бути нїчиїм слугою, бодай в теорії; катеґорія служебних князїв витворюєть ся вже в часах упадку руського державного житя, в 2-ій пол. XIII в., хоч на практицї меньші, дрібні князї й перед тим стоять часом в дуже тїсній залежности від «старших». З другого боку боярин хоч би й найславнїйший все зістаєть ся лише «підручним», слугою князя. Коли декотрі з галицьких бояр хотїли за часів галицьких замішань переломити сю границю й засїсти на княжім столї, се викликало великий скандал і обуреннє серед князїв: боярина Володислава, що був «вокняжив ся й сїв на столї» в Галичу, дуже скоро скинено й увязнено, «бо не гаразд боярину княжити в Галичу»[488], «а й дїтям своїм і роду свому він пошкодив, по словам лїтописи, своїм князюваннєм, бо всї князї через те не хотїли його дїтей»[489].

Рівноправні в теорії, князї одначе не були рівнорядними. Значне степенованнє між них вносило з одного боку — родинне старшинство, з другого — старшинство і взагалї неоднакове значіннє й вартість їх столів-волостей. Ідея родового старшинства і взагалї родових відносин дуже широко й радо уживала ся князями для характеризовання сього степеновання й взагалї своїх відносин; тим акцентував ся чисто моральний (в теорії бодай) характер залежности князїв меньших від старших і їх рівноправність при тім степенованню. Князї мали представляти членів родини, де можуть бути старші й меньші, сильнїйші й слабші, але нема місця для панів і слуг, володарів і підручних. Тому кождого старшого князя залюбки звуть вони батьком, а себе все — «братиєю». Патріархальні відносини батька і сина мали покривати й осоложувати відносини залежности, що укладали ся самим житєм, або й вимагали ся сьвідомо старшими князями в інтересах державного ладу. Ми бачили, як Ярослав каже свому старшому сину Ізяславу бути «в отца мЂсто» для молодших братів і свояків; Ізяслав Мстиславич, поясняючи свою покірність Всеволоду Ольговичу, каже, що він мав його за батька, яко старшого зятя[490]; Ярослав галицький, обіцюючи послушність Ізяславу Мстиславичу, називає його своїм батьком; рязанські князї «имяхуть отиємъ собЂ» Ростислава Мстиславича, і т. и.[491]

Але сї патріархальні родові відносини були властиво вже в XI–XIII в. фікцією, і в дїйсности та родова термінольоґія покривала собою степенованнє полїтичної сили — відносини більших і меньших столів, або полїтичних впливів і могутности. Родове старшинство в княжих рахунках давало права на більші столи, але хто сих своїх прав не потрапив відповідно підперти й зреалїзувати, для того вони зіставали ся «марним звуком», бо хоч би по родовим рахункам такий князь був «старЂй в племени», нїчого з того старшинства не виходило, і сей «старійшина» мусїв собі мовчки сидїти між «моложьшими князями».

Нпр. Судислав по смерти Ярослава був «старЂйшим в Володимери племени», але се не перешкодило його братаничам тримати його у вязницї, поки не постриг ся в чернцї. Старші лїнїї поміж Ярославичами — Володимиричі й Ізяславичі в другім-третїм поколїнню зійшли на третїй плян, бо не вміли задержати ся на відповіднім рівени сили й значіння, і репрезентат старшої лїнїї Володимиричів галицький Ярослав, як що йно бачили сьмо, називав своїм батьком та обіцяв їздити з усїма своїми полками «коло стремени» Ізяслава Мстиславича, репрезентанта молодшої лїнїї Всеволодовичів. Сам Ізяслав так казав про свого стрия Юрия його сину: «з поміж усїх нас найстарший твій батько, але з нами не вміє жити»[492], і, як ми бачили в своїм місцї, він таки перебив у сього стрия київський стіл. Його син Мстислав зайняв київський стіл і перед своїм рідним стриєм Володимиром, і перед нерідним — Юриєвичом Андрієм, а в «волї його'' були й Ольговичі[493], хоч вони були старшою лїнїєю. За те, коли той Андрій Юриєвич вибив ся на першу полїтичну силу, Ростиславичі, Мстиславові брати в перших, уже його «нарекли собЂ отцемъ»[494], а й його молодшого брата Всеволода, одного з «молодших стриїв», уважали старшиною — «положили на немь старЂшиньство во ВолодимирЂ племени»[495], бо він був сильнїйший.

Одним словом, родове старшинство, як кожде моральне право, саме собою, не підперте більш реальними прероґативами, було марницею, а властиве старшинство, становище «отця» і «старійшого» давала позиция на старійшім столї. Тим пояснюєть ся, що нпр. сказаніє про Калкську битву, перечисляючи «старЂйшины в Руской земли», називає насамперед Мстислава київського, далї Мстислава чернигівського і Мстислава галицького, хоч чернигівський Мстислав був стриєм тим двом иньшим, отже з родового погляду рівнею їм зовсїм не був.

Уже наведені тут факти показують, що на патріархальну термінольоґію наших лїтописей не можна спускати ся без застережень. Тому т. зв. родова теорія князївських відносин, хоч має в собі богато справедливого, вимагає чимало поправок і доповнень.

Ся теорія представляє, що родове старшинство лежало в основі княжих відносин: за старшим братом на стіл ішов другий, далї третїй, а по найменьшім братї наступав найстарший братанич — найстарший син старшого брата. По смерти кождого київського князя переміняв місце не тільки його безпосереднїй спадкоємець, але й цїла родина пересувала ся — кождий переходив на одну ступінь вище, з низшого стола на безпосередно вищий, наближаючи ся до найстаршого — київського стола. Супроти збочінь від сього порядка в дїйсних княжих відносинах поправкою до сеї теорії мала служити теорія ізгойства: дїти князя, що вмерав передчасно, тратили права на ті вищі ступнї князївської єрархиї, яких не займав їх батько, — отже взагалї упускали місце в тім княжім колесї, і се мало бути причиною, чому деякі княжі лїнїї тратили своє старшинство, занепадали[496].

Таке колесо, чи «лЂствичноє восхожденіє», як описано вище, могло б істнувати в дїйсности тільки там, де б була вповнї вироблена й переведена на практицї ідея родового старшинства, і де б сї родові права реалїзували ся свобідно. На Руси воно мало місце тільки виїмково: лише в Чернигівській землї, де члени родини енерґічно боронили своїх родових прав і з певними виїмками й замішаннями, але все ж таки обертали се колесо, бачили ми до певної міри сей порядок[497]; під впливом тутешнїх порядків і утворила ся згадана теорія, та й свій термін «лЂствичного восхожденія» взяла вона звідси. Але се, кажу, було виїмкове явище, а по иньших землях відносини родового старшинства, хоч безперечно мали своє значіннє й брали ся в рахунок, невтралїзували ся иньшими впливами й фактами й нїколи не кермували так абсолютно переходом і спадщиною столів, як представляєть ся в сїй теорії. А вже на скрізь хибна була проба — зробити з ізгойства якийсь правний інститут, коли воно було тільки надужитєм своїх сил і переваги зі сторони сильнїйших князїв.

Слабі сторони родової теорії, властиво — її задалеко посунена абсолютність, були занадто ясні й викликали ряд нових теорій[498]. Як то часто буває, сї теорії задалеко йшли в своїй полєміцї супроти родової, викидаючи зовсїм принціп родового старшинства з княжих відносин, але мали ту позитивну сторону, що поставили ряд поправок, одна по другій вказавши на ті чинники, що невтралїзували принціп родового старшинства в відносинах князїв; такими чинниками треба признати особливо отчинність у спадщинї, впливи землї-громади, умови князїв між собою і з громадою.

Що ідея родового старшинства займала перше місце між тими чинниками, які нормували відносини князїв між собою, не підлягає сумнїву. Як найбільш примітивна і проста ідея, вона сама собою найлекше могла лягти в основу княжих відносин, що не мали нїяких иньших вироблених норм, а навіть і прецедентів, бо подїл Руської держави між членами рода й унормованнє відносин між князями-свояками, що уложили ся в потомстві Володимира Сьв., були справами зовсїм новими. Але окрім того ідея родових, патріархальних відносин між князями сьвідомо акцентувала ся й самими князями й руською суспільністю, коли зарисувала ся перспектива розкладу Руської держави в XI в., і нї в чім иньшім анї князї анї суспільність не могли знайти якогось способу, якоїсь ідеї, що могла-б задержати в цїлости чи бодай в якійсь одности сю державну систему.

Ми бачили, як у Ярославовім тестаментї висуваєть ся мотив, що князї — рідні брати, тому між ними повинні бути братські відносини любови й «послушания». В повістях про Бориса і Глїба виставляєть ся перед князями ідеал братської любови й покірности молодших братів старшому. Ідея братської згоди й лагідности акцентуєть ся з особливим натиском у звістнім слові на перенесеннє мощей Бориса і Глїба. Мотив братства князїв підносить ся скрізь, де йно заходить справа про спільні інтереси або заносило ся на роздїл між князями: нпр. в сказанию Василя про волинську війну, в оповіданнях про походи на Половцїв на початку XII в. і в другій половинї того-ж столїтя.

Сею ідеєю братства князїв, одности рода, приодягнено ідею неподїльности земель Руської держави, як спільного майна княжого роду, котрого сей рід мусить у власних інтересах пильнувати. «Се чужі забрали вашу отчину, варто-б вам її постарати ся вернути», казав митрополит київським князям, коли Угри зайняли були Галичину за Володимира Ярославича[499]. Нею-ж мотивовано, чи теж приодягано спільні акції князїв. Так братський характер надаєть ся вмішанню князїв у справу ослїплення Василька і суду над Давидом 1100 р., дарма що сама справа зовсїм не мала братського характеру. Так же мотивує Мономах у 1096 р. потребу полагодження справи ізгоїв: «добра хочю братья и РусьскЂй земли». Характер братської акції, як сказано, надаєть ся Мономаховим походам на Половцїв і пізнїйшим — Ростислава і Мстислава. Подібно як Мономах потребу полагодженя відносин між князями мотивував своєю любовию до братиї, так пізнїйший лїтописець, боронячи льояльности Мстислава Ізяславича в князївських відносинах, каже, що він «истиньною любовью обуєм ся с братьєю хожаше»[500]. Таким чином до братства, родової спільности, як до чогось реальнїйшого, апельовано там, де властиво йшла мова про спільність інтересів, «добро Руської землї», з другого боку там — де вимагало ся властиво етіки, справедливости в відносинах.

Ідея «Руської землї» при тім виступає теж дуже часто[501]. Вона, безперечно, жила, і з свого боку невтралїзувала розклад княжого роду на дрібнїйші роди, але, видко, на імперативну силу сеї ідеї не дуже покладали ся в суспільности, і в поміч її, для покріплення, відкликували ся все до княжого братства, до спільности роду[502].

Підсичуваний з полїтично-публїцистичних мотивів, а й сам по собі живучий, родовий принцип, як я сказав, безперечно займав перше місце між чинниками, що нормували відносини князїв між собою. Але він невтралїзував ся й ослабляв ся, стрічаючи ся з рядом иньших принціпів, иньших чинників, про які я згадав уже.