Розділ «IV. Побут і культура»

Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень: окрім такої безпосередньої вказівки, як в тім рішенню про Дорогобужцїв, на се вказує казуістична форма иньших постанов: нпр. справа 18 злодїїв, що крали разом[1035], справа злодїя убитого так, що ноги його лежали за воротами[1036]; тут цїло заховали ся казуістичні подробицї, вигладжені, певно, в богатьох иньших постановах[1037]. Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди. Другим були княжі постанови — таких постанов і такс можемо нарахувати в Коротшій і Ширшій Правдї кільканадцять більш меньш певно, хоч не про кожду можна сказати, чи то не було якесь спеціальне роспорядженнє, ґенералїзоване редактором, як ґенералїзували ся казуси.

Що до рецепції чужого права, то перші дослїдники руського права, помічаючи богато подібностей між правом Правди й варварським ґерманським і спеціально — північним (скандинавським), припускали широку рецепцію з скандинавського права. Ся теорія одначе упала, бо показало ся, що сї подібности властиво редукують ся до подібностей в побутї й правних поглядах народів на подібнім рівенї культурного й суспільного розвою; тому сучасні дослїдники або зовсїм не признають скандинавської рецепції, або нотують кілька подібностей, які могли з'явити ся самостійно, а могли бути й перенесеними скандинавськими дружинниками[1038]. Але таке перенесеннє взагалї дуже мало правдоподібне з історичного погляду: в Х і в першій половинї XI в. скандинавські виходнї в руській службі дїйсно могли попадати часом на уряди провінціональних управителїв — посадників, але щоб вони при тім самі правили суд (і дорогою своїх рішень переносили в практику норми скандинавського права) — се дуже мало подібне до правди, бо суд вимагав доброго знання мови і звичайового права: на судї такі посадники-Варяги могли грати хиба пасивну ролю супроти знавцїв місцевого права. До того в розвою права, культури, суспільно-полїтичного устрою скандинавські народи йшли по заду руських племен, тож скандинавське право дуже мало могло придати ся для заповнення прогалин руського звичайового права, для задоволення нових потреб, які висував поступ житя й культури. Тож можливість рецепції скандинавського права зістаєть ся дуже гіпотетичною — особливо якоїсь значнїйшої.

В инакших обставинах стояла рецепція візантийського права. Се було право суспільности старійшої, далеко вище розвиненої, що при тім була взірцем у сих часах для Руси, право саме високо розвинене, здавна культивоване й кодіфіковане, що приходило в готових, писаних формулах і власне могло дати відповідь на нові питання в еволюції суспільности. При тім се право мало й своїх пропаґаторів дуже авторитетних і впливових — духовенство, що мало причини підносити Візантийське право, як право християнської суспільности, супроти права руського, переданого поганською минувшістю. Таким чином коли скандинавське право мало дуже слабі, Візантийське — мало дуже сильні шанси для впливу на руське право. Воно мало свою спеціальну сферу — церковний суд, котрому, як уже бачили ми, підлягали декотрі верстви людности в усякого рода справах, але безперечно мусїло впливати згодом і на сьвітське праводавство й практику — особливо в сферах близьких до церковного суду, як право фамілїйне, по части спадщинне.

Одначе — й се власне цїкаво — невважаючи на такі сильні шанси, вплив і візантийського права на руське був дуже повільний і в сумі — не дуже значний. Се поясняєть ся великою ріжницею в культурі Візантиї й Руси й істнованнєм инакших, глубоко закорінених і досить вироблених правних поглядів на Руси. Се особливо видко на системі кар. Як побачимо низше, Русь майже не знала судових кар на тїлї, противно в Візантиї вони були широко розвинені; через церковні сфери вони переходили на Русь, але нїяк не могли закорінити ся. В церковних судах вони практикували ся: митр. Іоан в своїх поученнях каже чарівників «яро казнити на възбраненьє злу», очевидно — карами на тїлї, але не убивати і не калїчити — очевидно, і се практикували в церковнім судї, і се дїйсно видко з процесу еп. новгородського Луки, де його холопу за неправдиве обвинуваченнє, очевидно — за рішеннєм митрополита, обтяли руки; ростовському еп. Федору, як ми бачили, по засуду духовного суду витяли очі. Під впливом духовенства кара смерти за убийство була запроваджена і в княжих судах за Володимира і потім знову (як побачимо) за Ярослава. Але вона не могла удержати ся тут супроти давної практики пімсти і грошевих оплат. Що більше — грошеві оплати (композиції) і в церковних судах взяли з часом рішучу перевагу над карами по тїлу, як бачимо з т. зв. Ярославової устави. Як бачимо, боротьба візантийського права з питоменним не завсїди була щаслива.

В Руській Правдї, окрім кари по тїлу, Візантийське джерело з певною правдоподібністю вказано ось для яких постанов: ограниченнє права забити злодїя на місцї вчинку тільки тим разом, як би злодій не давав ся[1039]- се виводять з постанови Пятокнижия, що увійшло в Візантийське право; «поток і розграбленнє» Р. Правди уважають за relegatio publicatis bonis візантийського (римського) права. Є близькі анальоґії з візантийським правом в постановах Р. Правди про опіку; візантийський вплив добачають і в спадщиннім праві Правди, але воно не було ще докладнїйше проаналїзоване з сього боку, а з другого боку фамілїйне право Р. Правди визначаєть ся й дуже виразними ориґінальними (словянськими) прикметами, так що з тими здогадами про візантийські впливи треба бути обережним[1040].

Тепер виберемо з самого права де-що, як сказано-те головно, що характеризує тодїшнїй культурний стан Руси (повну систему права подавати в проґраму сеї працї, розумієть ся, не входить).

Почнемо з того, що руське право не знало сучасного подїлу на право карне і цивільне: і в тім і в другім воно знало однаково «обиду» (шкоду, кривду) — термін Правди, що заступає сучасне «переступ, каригідний вчинок», і «шкоду», без ріжницї, чи се буде справа карна, чи цивільна шкода по теперішньому[1041].

Публичний характер переступу безперечно вже признаєть ся в Правдї Ярославичів і в Ширшій, себто від середини XI в.: се виявляєть ся в тім, що окрім відшкодовання «за обиду» сторонї, платить ся князеви «вира» — за убийство і «продажа» — грошева кара за иньші вчинки, а окрім того істнують иньші кари по рішенню суду, як кара смерти, «поток і розграбленє». Найдавнїйша Правда не говорить нїчого про виру і продажу, говорить тільки про плату «за голову» і «за обиду», і се могло-б вказувати, що вона ще не знала плати князю; з другого боку ще за Володимира оповідаєть ся що він перемінив кару смерти на виру, і се робить з сеї справи дуже тяжку загадку, бо-ж прийняти, що Коротка Правда містить постанови з перед-Володимирових часів, дуже тяжко, а з другого боку треба-б припустити, що редактор Найдавнїйшої Правди систематично замовчав про плату князеви[1042]. У всякім разї про публичні кари злочинцїв ми знаємо вже від Х в. — маємо оповіданнє ібн-Даста про караннє розбійників смертию або засланнєм[1043] і лїтописне оповіданнє про Володимирову реформу, а вира безперечно істнувала вже за Ярослава, як бачимо з його такси вирнику.

Субєктом і обєктом карного вчинку право признавало тільки свобідного; «холопів княжих, боярських або чернечих князь продажею не карає, бо вони не свобідні[1044], за них мав відповідати їх «господин». Одначе в деяких точках право відступало від сього погляду на холопа — маємо суд над холопом, що ударив свобідного, і над убийцею холопа; се дальший поступ в нїм.

В оцїнцї вчинку, як і в усїх варварських правах, переважав матеріальний погляд — себто вчинок оцїнював ся по свому результату (шкодї); але й тут одначе, почавши від Найдавнїйшої Правди, бачимо початки суб'єктивної оцїнки — з погляду намислу («злої волї») і сьвідомости каригідного вчинку. Так уже в Найдавнїйшій Правдї караєть ся замисл удару, що не прийшов до кінця: «коли хто витягне меч, але не вдарить, то платить гривну» (доконаний удар мечем караєть ся відповідно до шкоди карою від 3 до 40 грив.). Особливо ж виразно субєктивна оцїнка вчинку показуєть ся в Ширшій Правдї. Тут розріжняєть ся убийство «на пиру» — себто на підпитку, або «въ свадЂ» — в суперечцї, під впливом афекту, від убийства сьвідомого- «на разбои, без всякыя свады», що караєть ся далеко тяжше — не викупом, а «потоком і розграбленнєм»[1045]. В постановах про перехованнє утїкача-холопа або поміч йому виразно уважаєть ся на сьвідомість: чи стало ся се по «закличи на торгу» про втїкача чи нї, чи знав провинник, що холоп сей утїкач, чи нї; і в останнїм разї він не караєть ся зовсїм[1046]. В крадїжи («татьбі») розріжняєть ся крадїж «на полї» і крадїж з хлїва або комори (клЂть), і за останню кара далеко вища (60 кун за крадїж з поля, 3 гривни і 30 кун за крадїж з хлїва). Ще далеко більша кара кладеть ся за злісне знищеннє чужої власности: «а кто пакощами конь зарЂжетъ или скотину, то продажи 12 гривенъ»[1047]. Тут отже бачимо дуже виразно оцїнку степеновання злої волї, завзятя: напруженнє «злої волї» припускаєть ся більше при крадїжи з замкненого місця, нїж з свобідного, а ще більше — при умиснім знищенню чужої власности, а з тим зростає й кара.

Право вимушеної оборони добачають в постанові Коротшої Правди, що злодїя можна забити на місцї вчинку; иньша статя (мабуть взята з візантийського джерела) докладнїйше ограничує се право: злодїя можна вбити тільки в ночи, або коли він противив ся; коли-ж вбито його звязаного й додержаного до сьвіта, або за границею двору, де він пробував красти, то убийця підлягає карі за убийство[1048].

Рецидива і ріжницї в степени участи спільника Р. Правда не знає; одна з її постанов виразно уставляє рівну кару для всїх злодїїв-спільників крадїжи[1049].

В системі кар Руської Правди головне місце займають пімста і грошева кара. Пімста, розумієть ся, інститут споконвічний, старший від усяких правних нормовань. Її полишає в силї й Руська Правда, і сею кардинальною постановою розпочинають ся всї її редакції: «коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сини за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич», каже Найдавнїйша Правда[1050], вичисляючи для прикладу тих местників. Теж саме читаємо і в Правдї XII в.: «коли хто забє чоловіка, то може мстити брат за брата, або батько, або син, або братанич, або сестринич»[1051]. Право поступило лише о стільки, що підпорядковує пімсту суду: суд або випереджав пімсту, по розсуду даючи або заперечуючи право мстити ся над обвинуваченим, або наступав по пімстї й орікав, чи мав право местник мстити чи нї: в першім разї суд лишав местника безкарним, в другім — накладав на нього кару як за каригідний вчинок. Остання форма — оцїнок права пімсти по сповненій пімстї, мусїла трапляти ся найчастїйше[1052]; пімсту після суду ілюструє оповіданнє лїтописи про волхвів: Янь Вишатич судить волхвів і засудивши, віддає їх местникам: «мьстить своихъ»[1053]. Способу пімсти право не означає й не обмежує: очевидно, кождий зривав серце як міг: за удар яким небудь предметом (не мечем), право позволяло удар мечем в афектї; местники за убитих волхвами свояків в наведенім оповіданню бють волхвів, а потім вішають їх на дереві.

Дуже розповсюднений погляд, що Ярославичі заборонили пімсту, запровадивши натомість викуп; так толкуєть ся параґраф Ширшої Правди: «по смерти Ярослава сини його Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод, і їх мужі: Коснячко, Перенїг, Никифор, зібравши ся знесли «убієніє за голову», — аби викупали ся грошима». Але в дїйсности тут, очевидно, йде мова не про пімсту, бо инакше по що було задержувати в сїй редакції постанову про пімсту (в попереднїм параґрафі)? Та й з наведеного вище епізоду про волхвів видко, що пімста дозволяла ся судом і після сеї постанови Ярославичів (епізод належить до 70-х рр., по другім вигнанню Ізяслава[1054]). Далеко правдоподібнїйше, що тут іде мова про кару смерти за убийство, відновлену Ярославом і знесену його синами[1055].

Коли местника не знайшло ся, або він, чи сам покривджений не в станї був пімстити ся, або нарештї вони добровільно зрікали ся свого права пімсти, тодї провинник «викупає»[1056] свій переступ грошима. Такий викуп служить карою також у всїх учинках проти прав власности, бо пімста дозволяєть ся тільки в учинках, що дотикають здоровля, або чести — як удар якимось предметом, не мечем. І ся практика, розумієть ся, виробила ся теж самим житєм, перше від усякої кодифікації — її знаходимо у найріжнїйших народів, і вона тільки була нормована правом. Розмірно новим явищем було викуплюваннє провини не тільки супроти покривдженого, але й супроти суспільности (власти). Як я вже вище зазначив, зістаєть ся не зовсїм ясним, чи істнував сей викуп провини супроти власти давнїйше, але від Ярослава ми знаємо на певно, що провинник викупав свою провину і перед покривдженим, і перед властию осібними викупами. Викуп вини за убийство чоловіка, розумієть ся — свобідного тільки, даний родинї покривдженого, називав ся «головничьство» («за голову» в Найдавнїйшій Правдї); його великість, певно, теж уставлена була практикою з давна — 40 гривен. Стільки ж само платив провинник за свою провину і власти, а се звало ся «вира». Пізнїйше — по смерти Ярослава уставлена була подвійна вира 80 грив. за огнищанина (княжого мужа); про головництво за княжого мужа не сказано, чи було й воно подвійне, чи просте; останнє правдоподібнїйше.

Така-ж сама кара — 40 гривен платила ся давнїйше за тяжке скалїченнє: відрубаннє руки або ноги[1057], але в Правдї Ярославичів вона вже зменьшена: за таке скалїченнє в нїй платить ся «полувирье» (20 грив.) князеви, а покривдженому за калїцтво — «за вЂкъ»10 грив.[1058]

Кара за всякі иньші переступи проти здоровля і вчинки проти чести, що платила ся князеви, мала технїчну назву «продажі», а та що платила ся самому покривдженому звала ся платою «за обиду» (так же само називали ся і всї кари та відшкодовання при вчинках проти майна), Найдавнїйша Правда говорить лише про кари «за обиду» і з них згадує тільки два роди: 3 і 12 гр.; при тім вчинки, що ображали честь, платили ся вище, нїж відповідне скалїченнє тїла: так за відрубаний палець платило ся покривдженому 3 грив., а за урваний ус або бороду, за удар батогом, або иньшою річию (але не мечем) платило ся 12 грив.[1059] Пізнїйша Правда задержала сї цифри 3 і 12 грив. для «продажі» — хоч і тут звела її подекуди на низшу степень, так за лекший удар мечем каже платити 3 гр. замість 12; за те сильно зменьшила відшкодованнє: нпр. за лекшу рану гривна замість дванадцяти, за відтятий палець гривна замість трох[1060]. Таким чином система продаж розвивала ся тут до певної міри на рахунок давнїйших оплат «за обиду».

Завдяки зниженню кар за калїцтво більша тяжкість кари за обиду чести зазначила ся в Правдї XII в. ще виразнїйше, нїж в Найдавнїйшій, бо за сю обиду не зменьшено кари: за урваний ус, удар батогом платило ся продажі 12 гр.; до сього прилучило ся ще вибитє зуба, що, очевидно, уважало ся також обидою чести[1061].

Продажею ж карало ся, по Правдї Ярославичів і Правдї XII в., убийство в двох випадках: по перше — убийство чужого холола, «без вини» його; по друге — убийство злодїя на місцї учинку, але не вимушене потребою оборони: після того як він дав уже себе звязати, або був додержаний до сьвіту[1062]. Се одно з пізнїйших ограничень права пімсти.

Убийство жінки її чоловіком, коли вона була винна, карало ся полувирою — 20 грив.[1063] — так треба, по всякій правдоподібности, розуміти сей суперечний параґраф.