Розділ «IV. Побут і культура»

Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, право признавало її повновластною головою родини, на місцї її чоловіка. Опікун давав ся дїтям тільки тодї, як мати їх виходила знову замуж (таким опікуном звичайно був хтось з близших свояків небіжчика, але міг ним бути й вітчим). Такий опікун, як ми вже знаємо, був звязаний в своїх правах розпорядження: мав усю спадщину при кінцї опіки в цїлости віддати, страти поповнити, а собі діставав, за утриманнє сїєї родини, тільки приріст, надвишку: «истый товаръ воротити имъ, а прикупъ єму ceбЂ (зане онъ прекормилъ и печаловалъ ся ими): оже отъ челяди плодъ или отъ скота»[1126]. Становище вдови-матери було инакше; вона не відповідає за евентуальні страти (хиба як би вийшла замуж перед роздїлом спадщини), бо вповнї заступає місце батька, тільки що його «ряду», очевидно, не може перемінити. Навіть як би дїти противили ся і не хотїли її корити ся, право бере її права в оборону: «як би дїти не хотїли, аби вона сидїла на дворі (в значінню: правила домом), а вона захоче сидїти, то треба у всїм вчинити її волю, а дїтям волї не давати»[1127]. Від неї, очевидно, залежало рішеннє (коли се не вказано було батьківськім рядом), коли роздїлити синів. По роздїлї або зіставало ся вдові визначене її чоловіком (і окрім того мабуть, що вона принесла в посаг), або — коли не було визначене, видїляла ся з спадкової маси її «часть». Сею своєю частию вона могла потім як хотїла розпорядити — себто могла дати кому схотїла з дїтей, навіть доньцї, але завсїди тільки дїтям. Поза тою вдовиною частиною на спадщину чоловіка жінка права не мала[1128].

Таке становище вдови в родинї, як представляє його Руська Правда, потверджуєть ся иньшими джерелами, і не може бути сумнїву, що маємо тут до дїла з типовим представленнєм фактичних відносин. Практику, що вдова діставала від чоловіка якусь свою частину з спадщини, ілюструє княжа практика; нпр. Володимир Василькович передає по собі князївство Мстиславу Даниловичу, а своїй княгинї дає «городъ свой Кобрынь, и съ людьми, и з данею: како при мнЂ даяли, тако и по мнЂ ать дають княгинЂ моєй», і кілька сїл. Така княгинина часть визначала ся часом при самім шлюбі, як Рюрик дає своїй невістцї Верхуславі город Брягин[1129]. Образ поважної вдови, що переймає функції свого чоловіка, поки виросте син, і держить ся на висотї свого обовязку, дає нам та ж історія Ольги: з малим сином, що не вміє ще кинути списа, ходить вона в похід на Деревлян, подорожує по землях з ним разом, або й сама їздить, «уставляющи уставы и урокы», і «годує сина своєго до мужества його й возрасту його»[1130].

Такий же тип поважної, «матерої удови» з боярських чи иньших кругів залюбки малюють і билини київського й новгородського цикля. Характеристичний образок удови з дружинного круга дає нам житиє Теодосия. Се була жінка «тїлом кріпка й сильна, як мущина», з таким грубим голосом, що хто чув її, не видячи, думав, що то говорить мущина; не тільки господарство, але й свого сина, що лишив ся сиротою по батьку тринадцяти лїт, тримала вона дуже коротко, й часто била за те, що він не слухав ся. Коли він утїк від неї з прочанами, вона кинула ся наздогін і ледви нагнавши їх далеко від міста, з гнїву вхопила сина за чуб, кинула на землю й била його ногами, а потім вилаявши добре прочан, забрала Теодосия до дому й замкнула його в кайдани, аби не втїк. Подібні історії повторяли ся й частїйше, коли вже Теодосий мав більше як двадцять лїт[1131].

Сей епізод служить нам заразом прецїкавою ілюстрацією відносин батьків до дїтей; що правда, Нестор представляє тут тиранство матери як муку, витерплену молодим Теодосиєм з любови до Христа, але в самім факті подібних «упімнень» дитинї він, очевидно, не бачить нїчого незвичайного. Вони, як я вже казав, вповнї відповідали тим педаґоґічним наукам, зачерпненим з старого завіту, які приносила його сучасникам візантийська книжність. В збірниках XIV–XV в. досить розповсюднене «слово къ родителямъ», що належить по всякій правдоподібности ще перед-татарським часам і зводячи до купи такі старозавітні науки, умовляє батьків «наказати дЂти своя не сдовомъ точію, но и ранами»[1132]. Але в житю подібна метода виховання, мабуть, була явищем рідшим, нїж звичайним.

Наведена вище постанова Ярославової устави про лихі наслїдки батьківського примусу над дїтьми при ожененню або замужестві дає зрозуміти, що тодї сей акт в житю дїтей коли не звичайно, то дуже часто залежав від волї й вибору батьків. Се саме кажуть нам і иньші джерела; оповідаючи про княжі шлюби лїтописи наші уживають такі нпр. вирази, що князь-батько «поя» за сина свого таку і таку княжну, або «повелЂ» синови свому оженити ся з тою і тою, і він так і зробив. Се поясняєть ся до певної міри тим, що батьки женили й видавали заміж своїх дїтей зовсїм молодими, нпр. у так інтересно описанім шлюбі Ростислава Рюриковича з Верхуславою, донькою Всеволода суздальського, жених мав 15 лїт, а його наречена тільки вісїм (плака ся по ней отець и мати, занеже бЂ мила има и млада, сущи осми лЂтъ[1133]. Але часом «повелївав» батько оженити ся й синови досить дорослому, як Юрий свому сину Мстиславу: «повелЂ Дюрги Мьстиславу сыну своєму (що сидїв у Новгородї на столї) женити ся Петровною Михалковича, и ожени ся»[1134]. Так само розпоряджали ся шлюбом дїтей без їх волї й опікуни; Володимир Василькович, умираючи, наказує свому наступнику Мстиславу, аби не кривдив його жінки й доньки і аби не віддавав доньки неволею заміж: «не отдать єЂ неволею ни за когоже, но кдЂ будеть княгинЂ (а все таки не самій дївчинї!) моєй любо, тутоть ю дати»[1135].

Залежність від батьків кінчила ся для доньок з замужеством — вони по тім принціпіально не належали більше до батькової родини, так що й до спадщини батьківської, як ми бачили вже, не мали права. Але се був тільки пережиток, в дїйсности звязок з батьковою родиною не переривав ся, як можна бачити хоч би з того, що мати-удова могла зіставити свою частину доньцї, коли всї сини були до неї не добрі, або що мати могла годувати ся на старости у доньки, або нарештї — можемо переконати ся з спадщинного права, признаного донькам бояр. З княжих відносин бачимо, що посвояченнє через жінку часом уставляло дуже близькі відносини між обома родинами; Ізяслав Мстиславич нпр. каже, що старшого зятя (Всеволода) він уважав наче своїм батьком[1136].

Сини виходили з близшої залежности від батька (чи матери-удови) коли їх роздїляли, се ж ставало ся, правдоподібно, тодї, коли призволяв на се батько: якихось правно усталених речинцїв для сього не знаємо, та ледви чи й були вони. Близший подїл майна між синами означав ся батьківським «рядом»; при подїлї майна без батьківського тестаменту сини дїлили його, очевидно, нарівно[1137], але самий двір нероздїльно діставав ся найменьшому синови[1138] — постанова загальнословянська, що в звичайовім праві заховала ся й досї.

Що руське звичайове право давало далеко більшу свободу в розводї й повторенню супружеств нїж канонїчне, я вже казав. Але воно допускало широко й конкубінат і просто нешлюбні відносини, і невважаючи на боротьбу церкви з сими практиками, сї явища широко були росповсюднені й у XI–XIII вв. Як широко практиковані були нешлюбні відносини, так що й само духовенство не уважало можливим брати ся за дуже острі способи, — показує відповідь Нифонта на запитаннє Кирика, що чинити з «отроками холостими», що каючи ся не повздержують ся потім: епископ каже не боронити їм анї причастия, анї участи в церковних церемонїях; очевидно, само духовенство зовсїм легко брало сю некоректність[1139].

На широке розповсюдненнє на Руси конкубінату з рабинями їх «господ» — про що дуже драстично оповідає в Х в. ібн-Фадлан, вказує Руська Правда XII в. своєю постановою, що по смерти господина його раба-підложниця і дїти її від нього мають бути пущені на свободу[1140]. Цїкаво, що Ярославова устава, дуже багато даючи місця всяким протившлюбним переступам, анї згадує про такий конкубінат як провину: очевидно, не було що й думати потягати людей до відвічальности за таке звичайне явище.

Супроти широкого розповсюднення конкубінату навіть старання духовенства потягнути ріжницю між шлюбною жінкою — «водимою» і нешлюбними- «меншцями», не удавали ся з початку. Бачимо нпр., що син Сьвятополка київського від наложницї — Ярослав має всякі права, як і иньші княжі дїти. Ярослав Осмомисл дає по собі головний стіл не шлюбному сину Володимиру, а Олегу «Настасїчу», і коли бояри переміняють сей тестамент, то певно не з канонїчних причин, а в інтересах своєї боярської полїтики.

Зрештою тому що в середнїх і низших верствах суспільности християнський шлюб взагалї розповсюднював ся тільки поволї, і «прості люде», як казав Яков Чорноризець, довго уважали церковний шлюб річию бояр і князїв тільки, а ще й м. Максим (1283–1305) мусїв своїм вірним пригадувати, аби вінчали ся з своїми жінками[1141], то навіть потягнути ріжницю між шлюбною й нешлюбною жінкою не завсїди було можна, і приходило ся, як робить Ярославова устава, виходити з права першинства[1142].

Многоженство також трапляло ся, хоч може й не часто, але, очевидно, й не зовсїм рідко — про нього говорить і Правило м. Іоана: «иже бес студа и бес срама 2 женЂ имЂють»[1143] і фундаційна грамота смоленської катедри (ожъ водить кто д†женЂ) і т. зв. Ярославова устава.

Що до жінок, то з їх сторони порушеннє супружої вірности мабуть трапляло ся рідше: зіставляючи на боцї традиційну славу вірности словянських жінок[1144], суджу з того, що наші історичні й лїтературні памятки не згадують таких фактів; тому думаю, що вони бували досить рідко; що таки бували, вказують ріжні казуси, які наводять між епископськими справами устава Володимирова й Ярославова.

У звязку з істнованнєм неунормованних сексуальних відносин стояло, очевидно, досить широке уживаннє «срамословія»: уже Повість ставить в вину Заднїпрянцям, що вони не повздержували свого срамословія навіть перед батьками й жінками[1145]: само по собі срамословіє, очевидно, не дивувало автора. В науках моралїстів ми потім нераз стрічаємо ся із сею вадою[1146]. Безперечно, що се-ж срамословіє в піснях, обрядах і просто розмовах було одною з головних причин, чому сї моралїсти тяжко нападали на народнї ігрища, забави й взагалї на «глумлениє» (розривки, забави). Слово о митарствах нападає на «буєсловіє и срамословіє и безстудная словеса, и плясаніє єже въ пиру и на свадьбахъ и въ навечерницахъ и на игрищахъ»; правило м. Іоана, повздержуючи духовних від участи в пирах, робить се з причини «хуленія, нечистословія і блудного глумленія[1147].

Головні вади суспільности в представленню староруських моралїстів

Сексуальна «нечистота» була одною з кардинальних вад староруської суспільности в представленню християнських моралїстів. Друга широко розповсюднена вада, на котру теж сильно нападало духовенство, було пянство. Про традиційний нахил Руси до «веселія пити» я вже казав[1148]. Як з одного боку музика і сьпів, так з другого боку піяченнє було невідмінним атрибутом сьвята, забави, товариського зібрання. Се дуже докладно ілюструє правило м. Іоана: пир для нього синонїм пянства[1149]; позволяючи духовним особам бувати на обідах і пирах, він каже виходити з них, коли починаєть ся «іграніє, плесаніє і гуденіє», і взагалї цурати ся «начинанія і игранія і бесовского пЂнія і блудного глумленія» пирів[1150]. Дозволеною порцією моралїсти уважали три чаші — «по заповЂди святыхъ отецъ, єже узакониша православнымъ по три чаши». Дуже інтересне слово «св. Василія, како подобаєтъ въздержати ся отъ пьянства»[1151] четверту чашу уже признає «отъ непріязни», але до семої чаші не уважає ще піяченнє чимось страшним, тільки не без гумору іронїзує над компанїєю. По четвертій чаші, компанїя, каже воно, перестає зовсїм їсти, починає «бесЂды благы бесЂдовати»: «люблять поучувати ся, допитують ся від премудрих фільозофів, фільозофи ж ладять язик на відповіди; закидають удку слова в глубину божественного розуму, кидають мережу св. писанія в море словесних риб, загострюють гадку щоб нерозумних принести в жертву правдивого розуміння; великі пани стають дуже розважними і розпростирають на всїх свою любов, милосердє на бідних, на своїх домашнїх піклованнє, хочуть помагати всїм немічним і бідним; люблять честь, змагають ся до більших усьпіхів; взагалї кождий веде себе відповідно до свого зайнятя: отцї духовні нпр. учать своїх духовних дїтей спасенію, звуть на покаяннє, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму; і прості люде теж говорять кожде про своє». Аж сема чаша «богопрогнївительна, Духа сьвятого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна», бо по нїй починаєть ся сварка, бійка, «блудъ и студь», «игры бЂсовскыя и пЂсни и плясанія».

Взагалї широке розповсюдненнє нападок на піянство в нашім старім письменстві, і ориґінальнім і перекладанім, чи то в спеціальних науках проти пянства, чи то в загальнїйших моральних поученнях, де пянство і роспуста служать головними предметами пересторог і докорів, — служить виразним доказом, як ся вада широко росповсюднена[1152].

З спеціальних інвектив окрім згаданого вже апокріфічного «слова св. Василія» особливої уваги варте дуже популярне «слово святыхъ отецъ о піанст※ і апокрифічне слово Кирила Философа, инакше «повість о хмелю», широко росповсюднена і дуже правдоподібно — зложена в давнїй Руси: в зручно, широко і сильно намальованім образї показує вона лихий вплив піянства на всї верстви суспільности й заразом — його широке розповсюдненнє:

«Так каже хмель до всїх людей, — до сьвященичого чину, до князїв, бояр, до слуг, купцїв, богатих і бідних, чоловіків і жінок: я сильний, сильнїйший всїх плодів земних, від кореня сильного, від племени великого й многородного. Маю я ноги слабкі, черево не жадне, руки ж мої держать усю землю; голову маю високомудру, а розумом нї з ким не зрівняю ся. Хто зо мною пристає, зроблю з нього роспустника, до молитви не пильного, в ночі не сонливого, на молитву не встанливого; город або село його зроблю пустим, самого бідаком, а дїтей його невільниками.

«Так каже хмель: пристане зі мною цар або князь, — зроблю його зпочатку гордим і пишним, потім дурним і нерозсудним, лютим і немилосердним до людей; почне він пити всю ніч з молодими дорадниками, а спати почне до півдня, людям управи не давати; бояре його пічнуть брати від сиріт хабари, судити суд неправедно, сироти ж і убогі вдовицї почнуть плакати ся на непорядки, і всї почнуть його зневажати.