Розділ «IV. Побут і культура»

«Так каже хмель: коли пристане зі мною епископ, або ігумен, або піп, або диякон, або чернець — буде він нї божий анї людський, всьому сьвіту в прикрість, і гідність свою стратить.

«Так каже хмель: коли пристане зі мною боярин великий, зроблю його злобним і немилосердним і хапчивим, і царь або князь, побачивши то, скине його з уряду, і він вкінцї буде плакати ся над своїм упадком.

«Так каже хмель: коли пристане зі мною купець, зроблю його убогим і бідним, в вічних клопотах, буде він ходити в старій одежі і в подертих чоботях, пічне позичати від добрих людей золото й срібло, заставляти жінку й дїти, не винаймуть йому подвіря анї позичати йому не схотять нїчого, бачучи його піяцтво, убожество й непорядність» і т. и.[1153]

Третя вада тодїшньої суспільности в представленню християнської лїтератури, на котру теж, хоч може й меньше, ударяла християнська проповідь — се суворість і немилосердність в відносинах. Моралїсти нападали спеціально на надужитя правительства і його аґентів, на немилосердність до челяди, і особливо на немилосердну лихву — я поставив сї предмети в порядку степеновання тої енерґії, з котрою на них духовенство нападало.

Дуже інтересну серію поучень против надужить князїв і їх урядників містять декотрі Кормчі. Маємо тут «Слово Сирахово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судять», «Слово о гордости» («Величаєши ся ли силою и властію, то кая єсть сила, повЂж ми, или власть? яже человЂкы поставленъ єси царемъ, буди внугруду царь сам себЂ»…), «Слово о судіях и о властелехъ ємлющих мзду и не въ правду судящих», «Слово святого Василія о судіях и о властелех». Се остатнє датує сьв. письмо: «за те, що ви, бувши служителями божого царства, не судили по правдї, анї заховали закона божого, анї сповнили його повелїнь, страшна і скора прийде на вас кара» і т. и., але далеко інтереснїйші його ориґінальні інвективи: «Коли бо тивун без правди осуджує і «продає» (бере кари), а за ті гроші купує собі їжу, питє й одежу, а вам на ті гроші купують обіди і роблять ся пири, то се, як а казав, так як би стадо Христово віддалисьте татям і розбійникам». «Писано бо: недобрий догляд від лисицї курам, не добре льву пасти вівцї, оден вовк всю чреду смутить, оден тать всю країну псує — так і при царі неправдним всї слуги під ним беззаконні»[1154].

Сї збірки поучень, що хоч підписані іменами ріжних отцїв, своїм змістом зраджують руську редакцію, очевидно, не припадково опинили ся в Кормчій: вони мусїли служити матеріалом для науки князям і їх урядникам, так само як і зібрані в Кормчих правні памятки. З такоюж цїлею на вступі Руської Правди в декотрих кодексах уміщено витяг із згаданого «Слова св. Василія о судях и о властелях»[1155].

В декотрих Кормчих уміщене також дуже інтересне оповіданнє, звістне і в иньших збірниках, і також, очевидно, звернене до князїв на науку: Розмова тверського епископа Семена з полоцьким кн. Константином, «гдЂ быти тиуну и князю на ономъ свЂтЂ»[1156]:

«Князь Константин Безрукий, хотячи на пиру докорити свому тивуну, спитав епископа перед всїма: владико, де буде тивун на тім сьвітї? Епископ відповів: там же, де й князь. Князю прикро се було чути й він сказав: як то? тивун неправедно судить, хабари бере, люди «продає», мучить, все зле дїє, а я що роблю? І сказав епископ: коли князь буде добрий, богобойний, жалує людей, правду любить, то він і тивуном або волостелем виберає мужа доброго, богобойного, повного страха божого, розумного, праведного, що все робить по закону божому і розумієть ся на судї — тодї і князь в раю і тивун в раю. Коли ж князь не має страха божого, християн не жалує, сиріт не милує, вдовицями не журить ся, то він і тивуном або волостелем поставляє чоловіка лихого, що Бога не боїть ся, закона божого не знає, суда не розумів, — на те тільки аби князеви добував гроші, а людей най не жалує, напустив його як голодного пса на стерво; се так якби пустити скаженого чоловіка на людей, давши йому меч — так робить і князь, даючи спроможність лихому чоловіку нищити людей — такий князь іде в ад, і тивун з ним в ад».

В декотрих кодексах до сього оповідання долучаєть ся й безпосередня моральна наука для князїв: «Но глаголю вамъ, царемъ и княземъ и намЂстникомъ: утЂшайте скорбящихъ, избавляйте многихъ отъ руки сильныхъ, сіи бо (убогі) отъ богатыхъ обидими суть и притекають къ вамъ яко защитникомъ благымь, но вы, цари, князи и намЂстники, подобни єсте тучи дождевнЂй, иже истечетъ надъ моремъ во время ведра, а не надъ землею жаждущею воды! вы тЂмъ болЂ даєте и помагаєте, у нихже много злата и сребра, а не тЂмъ иже не имуть ни пЂнязя: бЂдныхъ порабощаєте, а богатымъ даєте»[1157].

Основну гадку наведеного оповідання розвиває «Наказаніє княземъ иже дають волость и судъ небогобойнымъ и лукавымъ мужемъ», що з другого боку близько підходить до згаданого вище «Слова св. Василія»: тому в усїх трох поученнях в ріжних версіях ми стрічаємо ріжні запозичення — спільні фрази і цїлі уступи. Вичисляючи тексти, що вказують на обовязок власти — пильнувати правди, Наказаніє звертаєть ся до неї з таким закидом: «Писано так: князь — се правда сьвіту сього. А ви поставляєте властелями і тивунами людей небогобойних, пискатих (язычны), злохитрих, що не розуміють судити, не пильнують правди, судять пяні, спішать ся скорше судити, а Бог велїв не рішати справи в однім дни — грабителїв і хабарників (мздоимцы), що заносять ся гордістю і величаннєм. А коли правий, засужений ними, припадає до князя, то князь не слухає його — як той «судилъ на єго душу». Автор пригадує при тім Пілата, що також хотїв умити руки, зложивши вину на кого иньшого, але не увільнив ся тим від вини[1158].

Цїкаво одначе, що сї всї інвективи належать до анонїмної лїтератури; з авторів можна вказати тільки коротку апострофу до «скверних і немилостивих судів» у Серапіона[1159].

Далеко частїйше стрічають ся в моралїстичній лїтературі апострофи против надужить в відносинах «господина» до челяди, але вони переважно короткі і вплетені в иньші загальнїйші науки. В них поручаєть ся поводити ся з челядию як з своїми власними дїтьми, учити їх побожности й моральности, не обтяжати їх роботою, давати все потрібне для прожитя (кормлю и порты)[1160].

Наука новопоставленому сьвященику забороняє приймати датки до церкви між иньшим від немилосердних властителїв, лихварів і нелюдських до своїх рабів панів (томя челядь свого гладъмь и ранами), подібно як від розбійників, злодїїв, роспустників і т. и. Слово о митарствах (з іменем Кирила Туровського) зачисляє між тяжкі гріхи немилосердність до бідних і до своїх рабів, коли хто не дав їм досить їсти й одїжи, обтяжає роботою або безпотрібно бє, кривдами доводячи їх до самоубийства — «в воду вмещущих ся и отъ своихъ рукъ исправивших ся отъ насилія»[1161]. Ся звістка про самоубийства рабів дуже важна для характеристики житя!

Одно з поучень поручає старих рабів пускати на свободу. Друге сильно виступає против тих, що вимагають від рабів великого викупу (изгойство): «Найгірший гріх, коли хто бере ізгойство з тих, що викупають ся з неволї! Не будуть вони мати ласки від Бога, бо не мали ласки до подібного їм, сотвореного божою рукою чоловіка, не задоволили ся справедливою цїною. Вони гублять не тільки свої душі, але й сьвідків, що поперають їх і помагають їх злобі, і судиїв, котрих прихиляють до себе великими хабарами й дарунками. Хто продає челядина, нехай візьме за нього стільки, скільки сам дав, инакше виходить, що він заробляє (наклады ємля) і «прасолить»[1162] на живих душах, з котрими має стати на страшнім судї. Коли хто викупаєть ся на свободу, нехай дасть за себе стільки, скільки за нього заплачено; а коли трапить ся, що він ставши свобідним, почне викупати дїтей[1163], і на них також схочуть брати ізгойство, то се значить продавати неповинну кров — за сю кров Біг пімстить ся на них на страшнім судї, лїпше-б їм було не родити ся, ж іти на несказанні муки!»[1164]

Що правда, не треба знову дуже ідеалїзувати сеї церковної науки милосердя: се милосердє було досить релятивне. Так досить популярне слово Іоана Златоустого «како имЂти челядъ», поручаючи панам «наказувати» свою челядь, каже їх карати за непослушність, тільки «не черезъ силу, а по розсмотрЂнію, якоже мудрость божія[1165] глаголеть: до 6 или до 9 ранъ, аще ли зла вина, велика вельми, то 30 (вар. 20) ранъ, а лише не велимъ» — «так покаравши його і душу його спасеш і увільниш його від битя стороннїх людей»[1166].

В нападах своїх на лихву духовенство звичайно не відріжняло властивої лихви, себто занадто високого проценту, від проценту взагалї: всякий взагалї процент християнські моралїсти уважали противуприродним і неморальним[1167]. Тому і в нашім письменстві рідше стрічаємо розріжненнє «немилостивого рЂза» від рЂзоимства взагалї, а частїйше маємо загальні інвективи на се остатнє. Таких загальних виступів против «різоімства й лихоімства» повна наша перекладана й ориґінальна лїтература. Ми бачили вище, що наука сьвященику забороняє приймати від «різоімця» дар до церкви як від розбійника або злодїя; канонїчні наші писання, за грецьким Номоканоном, уважають різоімство перешкодою до сьвящення на церковну службу; наука про сповідь ставить різоімство між найтяжші гріхи: поручаючи всяке неправедне майно звертати, аби привернути собі ласку божу, вона каже крадене віддавати десятирицею, а «різоімне» — сторицею! В дуже сильних виразах виступає против лихви м. Никифор: «коли ти постиш ся, а береш великий процент, нїчого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постиш ся, а сам їси мнясо — не мнясо овече або иньшої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем — «лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго рЂза»[1168].

Се слово Никифора інтересне тим, що робить уступки фактичним відносинам і виступає, як бачимо, против «тяжкого рЂза»: заохочуючи даровати довжникам довги, він каже: «аще ли то немощно, поне великій рЂзъ остави, иже яхоже змЂя изъЂдаютъ окаянніи убогія». Подібно і Нифонт новгородський каже сьвященика відставляти за лихву, а сьвітських людей упоминати аби не брали проценту (наимъ рекши лихвы), «а коли не можуть від того відстати, то казати їм: будьте милосердні, беріть малий процент, «аще по 5 кунъ далъ єси, а 3 кунь возми или 4» (сї останнї слова я розумію, як сказано вже, так: «нпр. як позичив єси по 20 % то візьми 12 або 16 тільки»). Подібно висловляєть ся й анонїмне «Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи»: «аще не можете остати, то дайте легко — по 3 куны на гривну или по седми рЂзань (14 %)». Але як я сказав, такі гадки в нашій старій моралїстицї дуже рідкі.

Як бачимо, перегляд тем староруської моралїстики дає нам інтересні образи староруського житя. Зберемо ще кілька характернїйших конкретних сцен і образків сього житя. На жаль, джерела наші ними не богаті, і треба задоволяти ся тим, що єсть.

Звичайне буденне житє князя малює перед нами Мономах; з певними змінами се буде образок житя боярина, взагалї «лучшого чоловіка», солїдного і трудящого. Встає він рано — «аби сонце не застало в ліжку» — так робив Мономахів батько і всї «добрии мужи совершеннии». День починає він від церкви — вистоїть заутреню; при широкім росповсюдненню домових церков уже на початку XII в., се мабуть, робили взагалї «лїпші люде». Сонце стрічав Мономах уже по службі Божій і приступав до щоденної роботи: «думав з дружиною» або правив суд. Наглядав і домашнього порядку — «в дому своїм не лїнуйте ся, каже він синам, а всього доглядайте, не здавайте ся на тивуна анї на отрока, аби люде, приходячи, не сьміяли ся з вашого дома анї з вашого обіду». Мономах ставив собі то в честь, що він доглядав «весь нарядъ» в домі, — ловчих, конюхів, соколів і ястребів, а навіть і церковної служби. По обідї, що мусїв бути перед полуднем, звичайно лягали спати: «спаннє Богом призначене на полудень, поясняє Мономах, бо о тім часї спочиває і зьвір, і птиця, і люде»; Як розривку, при вільнім часї, Мономах згадує лови — «на ловъ Ђхати», або переїхатись — «поЂздити». День, судячи з історії про смерть Володимирка, закінчував ся теж церковною службою: князь ішов ввечері до своїх покоїв «переходами» з церкви, від вечірнї, коли нагло його ударила слабість. Лягали як добре звечеріло — десь коло 9 години мабуть — ся пора так і зветь ся «влягомо»[1169]. В ночи Мономах научає встати й помолити ся або бодай ударити поклін, «бо тим нічним поклоном і молитвою чоловік перемогає диявола, і що согрішить за день, тим з того очищуєть ся»[1170].

Мономах, представляючи собою побожнїйшу меньшість тодішньої суспільности, в проявах побожности мабуть ішов дальше від більшости своїх сучасників. Тому ж він пропустив у своїй науцї деякі звичайні приналежности княжого і взагалї богатого житя, які не похваляли ся духовенством. Нестор нпр. дає знати, що музика була звичайною розривкою князїв в вільні часи, — Теодосий, прийшовши якось до Сьвятослава, застав там музиків: одні грали на гуслях, иньші на орґанах, третї на «замрах», «і всї грали і забавляли ся, як то звичайно у князїв»[1171].