Розділ «Примітки»

І. Лїтература Галицько-волинської держави XIII–XIV в.

Історична лїтература Галицько-волинської держави XIII–XIV в. представляєть ся дуже сумно. Загальні працї про Галичину вичислені в т. II прим. 2 перестаріли ся; новійший огляд Ан. Лєвіцкого: Ruthenische Theilfurstenthumer (Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien) не йде в рахунок, як короткий конспективний (і при тім часто недокладний) перегляд. Працї по історії Волини (вичислені в прим. 7), хоч новійші, обмежають ся лише коротким і часто поверховним переглядом важнїйших подїй. Серед моноґрафічної лїтератури перше місце займає й досї написана перед близько тридцятьма роками моноґрафія Дашкевича: Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ, К., 1873 (відбитка з Университетских ИзвЂстій). Праця написана справдї талановито й основно, але уложена так, що не дає докладного перегляду історії сього часу, а тільки загальний огляд, до котрого долучені нагромаджені в нотках ріжні детайльні замітки й більші екскурси. Се дуже утрудняє користаннє з неї; з рештою й історичного материялу від того часу прибуло богато, а деякі прогалини в заграничних материялах були в нїй від разу (треба знати, що се була студентська робота автора). Заповіджена потім автором і, скільки знаю, навіть написана — ще в 80-х рр. — «моноґрафія по історії Руси в другій половинї XIII в. і в першій половинї XIV (див. його ЗамЂтки по исторіи Литовско-русскаго государства c. 46), на жаль, так і не була видана автором; він надрукував тільки маленьку, але дуже основну моноґрафію по історії зносин Данила з папами (Первая унія югозападной Руси съ католичествомъ — київські Университетскія ИзвЂстія 1884, VIII і осібно).

Так само не появила ся иньша заповіджена моноґрафія — проф. Бузескула про Мстислава Удатного: він надруковав тільки маленьку хронольоґічну замітку О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Журналъ Мин. Нар. Прос. 1881, III), без особливого значіння. Поза тим для історії боротьби за Галич маємо згадану вже моноґрафію Людв. Дроби — Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami (Rozprawy wydz. hist.-filozof. XIII, 1881), і ще давнїйші моноґрафії про одного з її пізнїйших героїв, Ростислава: Palacky O ruskem knizeti Rostislavovi otci kralowny ceske Kunhuty (Casopis Muzea kral. Cesk. 1842, І, переклад в московських Чтеніях 1846, III) і Палаузовъ-Ростиславъ Михайловичъ, князь Мачвы (Ж. М. Н. П. ч. LXXI і осібно, Спб., 1851).

Для галицько-польських відносин, особливо для династичних звязків цїнні екскурси у Бальцера Genealogia Piastow. Сюди ж належить згадана розвідка Дроби. Моноґрафія Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur osterreichischen Geschichte, 1872, цїнна головно для русько-угорських відносин за Данила, окрім того займаєть ся по части й русько-польськими відносинами та хронольоґією Галицько-волинської лїтописи. До угорських відносин 1-ої пол. XIII в. спеціальна розвідка Каляя про коронацію Кольомана — див. в прим. 5 і замітки про угорські й австрійські справи Данила — див. прим. 8. Моноґрафія Вертнера (Moritz Wertner) Die Regierung Bela des IV nach urkundlichen Quellen bearbeitet (Ungarische Revue (1893) для угорсько-руських відносин дає дуже мало. Автор не орієнтував ся в руських справах і дальше цитат документів не пішов. Для історії зносин Данила з Римом окрім згаданої вже статї проф. Дашкевича згадаю ще давнїйшу статю Мурковского Даніилъ Романовичъ Галицкій въ сношеніи съ Римомъ (Кіевскія епархіальныя вЂдомости 1873) і Петрушевита Тайные переговоры кн. Даніила Романовича съ римскимъ престоломъ и коронація тогоже на Галицкого короля, в його книжцї: Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона близъ Галича, 1881, з новійшого — працю Абрагама Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, що дотикає також і иньших справ, в звязку в церковними відносинами. Русько-литовські відносини середини XIII в. оглядає солїдна праця Лятковского Mendog, Краків, 1892 (відб. в Rozprawy wydz. hist.-filozoficznego, XXVIII). Для часу від смерти Данила і кінчаючи початком XIV в. нема в науковій лїтературі нїчого спеціального, окрім справи засновання галицької митрополїї (про неї в IV главі); аж для остатнїх десятолїть Галицько-волинської держави маємо богату моноґрафічну лїтературу, вказану в прим. 12.

Для хронольоґії подїй XIII в., що робить великі трудности (бо головне джерело, для маси фактів одиноке — Галицько-волинська лїтопись не має хронольоґії, а та що per nefas виставляєть ся в текстї її видавцями, зроблена пізнїйшим переписувачем, зовсїм довільно, і нїчого не варта), див. мою спеціальну працю: Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи, 1901 (з Записок Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLI); там вказана і иньша лїтература хронольоґічних часів.

2. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа

Звістки польських річників про смерть Романа див. в Monumenta Pol. hist. — т. II c. 836 (місце і дата смерти), 876, т. III c. 46 (неважне, з Великопольської хронїки), 70,162-3, 171 (подробиця про погоню до Володимира), 206, 305, 353 (тут про червону воду Висли), 715.

Кадлубек також заповів оповіданнє про смерть Романа (М. Р. h. II. 440), але в теперішнїх кодексах сього оповіданая нема. Бєльовский (ibidem) догадував ся, що се Кадлубкове оповіданнє маємо в однім, з пізнїйших цитованих мною вище краківських річників, але Кадлубек певно, потрапив би більше оповісти про се, нїж та записка річника. Великопольська хронїка (М. Р. h. II. 553) дає дуже скупу звістку: по за риторикою або такими поясненнями, що Роман potentissimus princeps Ruthenorum duci Lestkoni tributa denegat, маємо тут тільки подробицю, що в битві богато Русинів потонуло в Вислї. Длуґош переписав її оповіданнє з ріжними додатками й прикрасами під 1204 р., додавши ще про часті набіги Романа на Сендомирську землю Лєшка (бо Лєшко у нього ще не сидить в Кракові, аж до р. 1206), а під р. 1205 дає широке оповіданнє про смерть Романа. Коротку аналїзу його оповідання дав Семкович Krytyczny rozbior dziejow Dlugosza с. 205–6, і справедливо вказавши на те, що Длуґош окрім використаних ним річників черпав тут з якихось пісень і устних традиций, припускав, що й ті подробицї, яких ми не знаходимо в річниках, не були вигадкою Длуґоша.

Треба признати, що Длуґош дїйсно мав спеціальні причини інтересувати ся битвою під Завихостом. До нього належав патронат тієї памяткової фундації олтаря Ґервасия і Протасия (про лихий стан сеї фундації згадує він при кінцї свого оповідання — II c. 176), тож він вправдї міг зібрати деякі перекази про сю битву; але як то дуже часто буває у нього, і тут дуже тяжко відріжнити, що він дїйсно узяв з своїх джерел, а що додав від себе. Можна прийняти, що епізод з віщим сном Романа (купа щігликів, налетївши від Сендомира, поїдає купу горобцїв), епізод останньої боротьби, де Роман перепливає Віслу на equa effoeta (Длуґош сам додає при тім — ut fertur), не видумані Длуґошом; може бути, і епізод з володимирським епископом, що відмовляє свого благословенства Романови, Длуґош звідкись узяв, хоч се вже не певне; так само вже досить підозріла цїла історія про претенсії Романа на Люблин і остру відмову Лєшка. Що Романа похоронено в Володимирі — се мабуть таки здогад (хибний) самого Длуґоша (неб. Дроба з сеї звістки пробував робити дальші виводи — c. 376) (натомість у Бєльского, с. 234 вид. Туровского, Романа ховають у Київі «між богатирями»). Але однаково, Длуґош що вигадав, чи зачерпнув з устної традиції, — і того і другого не можна уважати за історію. З руських джерел на Длуґошовім оповіданню (посередно) оперла ся Густинська лїтопись, а й записка видана в старім виданню Радивилівської лїтописи (Библ. рос. историч. c. 300), котру Зубрицький ужив як самостійну (III c. 28), безперечно, має в своїй основі теж Длуґошеве, тільки більше змодифіковане оповіданнє.

Зовсїм одиноко стоїть звістка про смерть Романа французького хронїста середини XIII в. Оберіка з Trois Fontaines: Rex Russie Romanus nomine a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens in Saxoniam et ecclesias destruere volens… a duobus fratribus Polonie ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur et omnes, quos secum aggregaverat, aut disperguntur aut interficiuntur. (Alberici Trium foncium Chron. — Mon. Germ. hist. Scr. XXIII c. 885, про хронїку Wattenbach II c. 441-2). Як бачимо, звістка досить докладна, але при тім Романів похід має метою Саксонїю) і він тільки переходив через Польщу, Недавно проф. Абрагам на підставі сеї звістки здогадував ся, що «завихостська траґедія відограла ся не на тлї граничних спорів Польщі з Русию про Люблин, а на далеко ширшім тлї — боротьби за цїсарську корону в Нїмеччинї» (Powstanie org. kosciola lac. c. 98-9), і що посольство папи до Романа могло також стояти в звязку в участию Романа в сїй боротьбі[1439]. Здогад як здогад, його анї довести анї заперечити підстав не маємо. Але що до кампанїї 1205 р., то Суздальська і Галицька лїтопись, від себе незалежні, як ми вже бачили, представляють сю кампанїю на тлї відносин польських: що Романа з Лєшком розсварив Володислав, і Роман здобував якісь польські городи. Супроти того представленнє Альберіка, що Роман тільки йшов через Польщу, богато тратить на певности.

3. Кілька ґенеальоґічних питань

З особою Олександра белзького вяжуть ся деякі питання. А. Лонґінов (Грамоты Юрія II — Чтенія московські 1887, II c. 49) справедливо зауважив, що лїтопись зве Олександра часом братом Данила (Іпат. c. 497, 498, 513, пор. с. 482, де він зветь ся синовцем Романа), часом братучадом (c. 508). З того Лонґінов зробив такі виводи: було двох Олександрів, оден син, другий внук Всеволода; уже від 1204 р. іпатської хронольоґії маємо до дїла з тими двома Олександрами. Відповідно до того Льонґінов уміщує в своїй ґенеальоґічній таблицї й двох Всеволодів — братів сих двох Олександрів. На доказ своєї гадки (котру Линниченко в своїй рецензії-Ж. М. Н. П. 1891, V переказав, повздержавши ся від свого осуду), він вказує на лїтописне оповіданнє під 1210 р.: «Приде Лестько к Белзу убЂженъ Александромъ, Олександеръ же не прияше, хотя зла Романовичемь, и прия Белзъ, и да Александрови»: він думав, що тут Олександер — senior дає Белз Олександрови-juniori. В дїйсности однак се «прия» належить до «Лестька». Взагалї припустити, що лїтописець завів таке сьвідоме баламуцтво і говорить про двох Олександрів, не розріжняючи їx нїчим, дуже тяжко і, по моєму, лекше прийняти в оповіданою під 1230 р., де тільки й зветь ся Олександер «братучадом» Данила, просту помилку. У всякім разї думати, що вже від 1204 р. лїтопись в суміш говорить про двох Олександрів — абсолютно неможливо (через те і двох Всеволодів у всякім разї нема причини приймати): можна вагати ся тільки для подїй між 1230 і 1234 рр. іпатської хронольоґії, але що і в сїй части, під рр. 1231-4 про Олександра говорить ся без близших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що лїтописець говорив про двох Олександрів.

Неясні його фамілїйні відносини з польською династиєю. Галицька лїтопись виразно навиває Олександра «сродникомъ» Казимировичів (Іпат. c. 482). Припустити, ніби тут іде мова про посвояченнє Олександра з Казимировичами через дїда — Мстислава Ізяславича, що був, як новійшими часами правдоподібно приймають, оженений з сестрою Казимира, ледво чи можна — занадто се далеке свояцтво. Звістку Длуґоша (II c. 73), що мати Лєшка Олена була сестрою Олександра, справедливо признали неможливою новійші дослїдникиo (Линниченко Взаим. отнош. c. 64, Gorski Stosunki Kazimierza c. 27, Balzer Genealogia c. 185), але рід Олени зістаєть ся невиясненим (гіпотези Линниченка, що уважав її донькою Мстислава Ізяславича, і Бальцера, що уважав її донькою Ростислава київського, не мають певности), так само і те, яке посвояченнє було між Олександром і Лєшком. Тим посвояченнєм у всякім разї треба мабуть пояснити готовість Лєшка помагати Олександру.

Жінка Лєшка зветь ся в польських річниках Гремиславою, Русинкою. З документів і річників виходить, що вона до смерти зіставала ся в Кракові й умерла р. 1258 (Balzer Genealogia c. 263-6). Тим часом Галицька лїтопись каже: «поя у него (Інгвара) Лестько дщерь и пусти (вар.: пусти и), иде же ко Орельску». Сю не зовсїм ясну фразу, тримаючи ся близшого значіння, треба б зрозуміти так, що Лєшко, оженивши ся з Інгварівною, потім відправив її до дому. Супроти того або треба припустити, що Лєшко розвів ся був з Інгварівною (а потім зійшов ся, чи що), або прийняти в лїтописи якусь прогалину. Перше досить тяжко припустити, скорше приходить ся думати про прогалину, дїйсно, в сїм місцї текст лїтописи однаково мусить мати пропуск або перекрученнє коло слів: «бЂбо Инъгваръ с Ляхы».

До річи зауважу, що шлюб Лєшка з Інгварівною, коли тримати ся тексту Галицької лїтописи, треба класти не на 1207 р., як робив Дроба (c. 384), д. Бальцер (с. 265), а трохи пізнїйше, в р. 1208–9; що правда, можна не тримати ся так близько тексту і припускати, що і тут лїтописець не держить ся дїйсного порядку подїй, але тодї ми тратимо всяку хронольоґічну підставу для датовання сього шлюбу.

4. Повішеннє Ігоревичів

Сей сензаційний епізод в наших джерелах згаданий лише коротко, і з ним вяжуть ся ріжні трудности. І так задає трудність питаннє — скільки князїв було повішено тодї. Новгородська лїтопись каже виразно, що в Галичу повішено двох Ігоревичів («брата моя — два князя», каже Всеволод). Тим часом в Галицькій лїтописи згадано трох взятих в неволю князїв — Романа, Сьвятослава і Ростислава, і з контексту виходило б, нїби повісили їx усїх трох. Воскресенська лїтопись також говорить, що Галичане «изъимаша князя своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ повЂсиша ихъ». Отже маємо дві катеґоричні і з собою суперечні звістки, і між ними вибирати досить трудно. Думаю одначе, що ми скорше повинні тримати ся слів Новгородської літ. Вправдї можна-б толкувати, що Ростислав був братанич, а не брат, але трудно думати, щоб Всеволод мав охоту згадувати тільки про братів і замовчав братанича, тим більше, що мова іде про братів в третїх, отже слово «брата» треба розуміти в загальнїйшім значінню — свояків. Коли додати ще, що Галицька лїтопись, вичисляючи всїх Ізяславичів по їх поворотї до Галичини (c. 484), не згадує між ними Ростислава і знає тільки трох братів Ігоревичів, з котрих Володимир в руки бояр не дістав ся, то з того всього я б уважав найбільш правдоподібним такий вивід, що Ростислав був якийсь стороннїй князь, союзник Ігоревичів, і хоч був узятий в неволю, повішений не був, а звістка Воскресенської лїтоп., знавши трох Ігоревичів у Галичинї, уважали всїх трох їх повішеними, але хибно.

Другу трудність задає хронольоґія сеї подїї. Давнїйше я виходив з дати походу Ростиславичів на Київ, приймаючи 1214 р. 1 Новгор. лїтописи (Исторія Кіев. з. c. 274, Історія України-Руси II c. 180-1 і 344), але датованнє Новгородської лїт. не певне (1 сїчня сиропустна недїля не була в сих роках), а розважаючи галицькі подїї, бачу, що повішеннє Ігоревичів тяжко виносити далї за осїнь 1211 р., і тому дата походу Ростиславичів на Київ в Воскресенській лїтописи — 1212 р., набирає важного значіння.

Окрім руських джерел згадують про сю подїю катальоґ краківських біскупів — Monum. Роl. hist. III c. 353 і Длуґош II c. 191. Семкович зачисляє се Длуґошове оповіданнє до катеґорії зачерпнених з незвістних нам руських лїтописей (Krytyczny rozbior c. 53), але сим разом помиляєть ся: Длуґош опирав ся тут на тій же звістцї, яку стрічаємо ми в згаданім катальоґу (т. зв. V, про відносини його до тексту Длуґоша Семкович приймав погляд Кентжиньского — ор. c. с. 37–8). Вона звучить: post hec Sulislaus castellanus sandomiriensis secundum ducis Lestkonis mandatum cum exercitu Polonorum Russiam intrat et Swyantoslaum ducem patrem vxoris Conradi (мазовецького) cum aliis quatuor ducibus captos in eculeo miserabiliter suspendit, quoniam ita dux Lesthko iusserat. До сього короткого оповідання приробив Длуґош загальний вступ і змінив оповіданнє о стільки, що у нього тих князїв Сулїслав забирає в Польщу, а Лєшко потім випускає їх на волю. Що маємо тут до роботи з комбінаціями Длуґоша, показують імена тих чотирох князїв, яких нїби то Сулїслав узяв в неволю: Длуґош перенїс їх з свого оповідання під р. 1206 (замість 1216), наслїдком помилки, бо вичитавши про боротьбу 1216 р., він помішав Володимир суздальський з Володимиром волинським, суздальських князїв з волинськими, і подумав, що то йде мова про волинських князїв.