Розумієть ся, не треба собі робити ілюзій, що видані в сїй справі закони — про нормальний процент і заборону вищих процентів — дїйсно знищили сї надужитя. Коли в теперішнїй полїційній орґанізації закони про лихву дуже часто зістають ся мертвою буквою та дають початок тільки до нових штучок і форм скритої лихви, то тим більше можемо ми надїяти ся сього від тодїшнїх обставин.
Незвичайно високий процент і взагалї надужитя лихварів були причиною, що церковні сфери дуже завзято виступали против лихви, уважаючи її одним з найтяжших переступів против християнської морали, перешкодою до посьвящення в сьвященство, і т. и. Про се ми будемо говорити низше, тут тільки зауважимо, що всї їх напади, хоч як гострі, були безсильними против явища, викликаною елєментарною силою економічного розвою.
З сього погляду варті уваги ті, нечисленні вправдї голоси, що мирячи ся з неможливістю знищити зовсїм «різоімство», старали ся тільки вплинути на зменьшеннє процентової стопи. Нифонт новгородський радить сьвященикам впливати в сїм напрямі на людей: коли хто позичив по 20 %, то нехай візьме тільки 12 або 16 %[1003]· Анонїмне «Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи» так само радить, «коли не можуть відстати від лихви», брати не більше як 3 куни або 7 різан від гривни, себ то 14 % по принятому рахунку[1004].
Монетна система
В сих виводах, як бачимо, прийшло ся нам не раз оперти ся о монетну систему Руси, і я все говорив про неї з певною резервою. Се тому, що в нїй і досї дуже богато непевного і незвістного. Ми маємо два роди матеріалу: звістки писаних джерел й археольоґічні нахідки, і досї факти обох катеґорій з собою не зведені, а через те і наші відомости в значній мірі висять у повітрі[1005].
Підставою для рахунку в більших сумах була гривна срібла. Звичайно виводять се слово від «грива» — шия, отже первісно — намисто (з срібла), обруч, що міг якийсь час бути одиницею при обмінї, як вага, а потім як і монета. На вагу аж до XVIII в. гривною (або гривенкою) звав ся фунт. Але ті гривни, на які рахувалися, себто гривни монетні — міняли ся в своїй вазї, подібно як і всяка монета, й були ріжні, але здебільшого вагали ся коло півфунта: на Українї пів візантийської лїтри (що важила 3/4 віденського фунта, 24 лоти), на півночи — пів нїмецького фунта (як нїмецька марка). Така монетна гривна звала ся «гривною кун» (куни значать загалом гроші), а частїйше просто гривною, без всяких близших пояснень[1006].
Найдавнїйшою вказівкою на великість монетної гривни служить порівняннє кари 5 лїтр срібла, уставлених по закону руському в Олеговій умові, з 12 гривнами, уставленими за туж провину в Руській Правдї[1007]: виходило-б, що гривна була меньша від 1/2 грецької лїтри. Розумієть ся, зрівнювати дати, роздїлені досить значним часом, буде дуже небезпечно, хоч ми дїйсно знаємо з находок гривни відповідної ваги (10-лотові). Взагалї звістні нам з українських нахідок гривни вагають ся між 10 і 16 лотами. Сї українські монетні гривни мають вид досить нефоремних, рапавих шестикутних грудок срібла, без всяких стампіль. Вони звуть ся в нумізматицї гривнами київськими, бо окрім таких гривен знаходять й инакші: в північних находках маємо гривни в формі грубих, округлих, з одного боку вижолоблених палічок, — се т. зв. у нумізматів гривна новгородська, і в формі плиток з кінцями роздавленими і розширеними — сї остатнї мають ріжні відміни, досї ще не склясіфіковані, а звуть їх гривнами понизовськими (поволжськими); але клясіфікація ся також хитаєть ся. Новгородські гривни важать коло пів фунта нїмецького (15–17 лотів).
Коли б справдї, як показувало ся з наведеного порівняння, давня київська гривна була 10-лотова, то прийдеть ся признати, що вага її з часом збільшала ся і зближала ся до північної. Коли давнїйше вона виносила коло півлїтри візантийської (12 л.), пізнїйше важила вона коло пів фунта нїмецького (16 л.). Се можна-б поставити в звязок з ослабленнєм торговельних зносин з Візантиєю й перевагою торговлї західно-европейської, нїмецької. Але в теперішнїх часах все се ще будуть гіпотези: дослїди над археольоґічним матеріалом що йно починають ся, і в нїм ще дуже богато неясного; незрозуміле нпр. се незвичайне ваганнє ваги: часто навіть у тій самій нахідцї стрічають ся гривни важші й лекші. Все се вияснити — задача будущих дослїдів. Тут піднесу ще тільки одну вказівку з писаних джерел, що містить в собі натяк на зміни курсу давнїх грошей і на те, що в емісії їх брало безпосередно участь правительство: в грамотї Сьвятослава Ольговича (коло р. 1137) уставляєть замість десятини для епископа постійна сума 100 гривен «новыхъ кунъ»[1008].
Окрім гривен срібла рахували часом і на гривни золота, але рідше; зіставало ся неясним, чи були монетні гривни золоті, чи се тільки теоретичний рахунок, при тім — чи тут треба розуміти гривни монетної ваги, як срібні гривни кун, чи се проста вага — отже фунт золота. Перед кількома роками трапила ся перша певна нахідка з золотими прутами (в Київі), які можна б уважати за гривни; але їх там було лише два, ріжної ваги, отже справа й тепер не зовсїм ще ясна[1009]. Відносини срібла до золота для тодїшнїх часів обраховують як 1: 12[1010]; але є й иньші зовсїм відмінні обрахунки.
Як меньші одиницї рахунку звістні нам з староруських джерел ногата, куна, різана і вівериця. Обчислення вартости приплоду (мабуть з XIII в.), що стрічають ся в деяких кодексах Руської Правди ширшої редакції, дають можливість уставити докладні відносини до гривни ногати й різани: гривна мала 20 ногат і 50 різан[1011].
Що до куни, то тут у нас нема такої певної підстави; порівняннє ріжних сум з Р. Правди показує, що гривна мусїла мати десь між 20 і 30 кун. Найправдоподібнїйше було-б приймати щось коло 25 кун — звичайно так і приймають 25 кун у гривнї, хоч і гіпотетично. Потім маємо рахунок Нифонта (з XII в.) за сорокоусти; він рахує на гривну пять служб божих, за 6 кун одну, за 12 дві[1012]; звичайно думають, що тут на гривну пораховано пять служб з опустом, по 5 кун. Нарештї згадане «Сказаніє св. отець о покаяніи» можливим процентом уважає «3 куни або 7 різан» від гривни; тут, по стилїзації, 7 різан не може бути меньше 3 кун, тільки рівно або більше[1013]; в першій евентуальности ми мали-б в гривнї коло 22 кун (властиво 213/7, але таке некругле число неможливе), в другій рахунок 25 кун на гривну був би найвідповіднїйший. Минї він здаєть ся найправдоподібнїйшим. Зрештою прийнявши куну за 1/25 гривни мали бисьмо ту вигоду, що різана була-б половиною куни: різана — відрізок, половина куни, як рубель — відрубок, половина гривни.
Для обчислення відносин віверицї (вЂверица, вЂкша) до гривни бракує нам всякої підстави; очевидно тільки, що була се найменьша одиниця для обчислення (в перекладах вона відповідає словам мЂдница, лєпта, отже найдрібнїйшій монетї). На реальну вартість її одинока вказівка — що мала воскова сьвічка коштувала одну віверицю, «єдину вЂкшу»[1014].
В археольоґічних находках маємо меньші від гривни золоті й срібні штамповані руські монети[1015]. Золоті одначе о стільки рідкі, що можна сумнївати ся, чи вони були коли в купецькім оборотї в значнїйшім числї і чи зайняли певне місце в монетній системі. Важать сї золоті монети коло 1/3, лота (6 ґр.); при 10-ти лотовій гривнї і пропорції 1:6 така монета була-б варта коло 10 ногат. Срібні монети, судячи по двом значним нахідкам (київській і нїжинській) і численним меньшим, були в купецькім оборотї, в значнійшім числї. Питаннє — яке місце в поданій вище монетній системі вони займали? Звичайно уважають їх різанами. При 10-лотовій гривнї різана відповідає 1/5 лота срібла; між срібними монетами є дїйсно такі. Але трудність в тім, що поруч монет сеї ваги ми маємо і тяжші й лекші (39 до 105 доль = 0,13 до 0,35 лота), і досї не переведено докладнїйших дослїдів у сїм напрямі, не уставлено, яка саме вага для сих монет нормальна і як пояснити значні відміни в вазі поодиноких монет, навіть битих тим самим штампом.
Як виглядала в дїйсности ногата, куна, вівериця, се зістаєть ся поки що невідомим. Не знаємо, чи означали вони якусь свійську монету, чи більш розповсюднену чужоземну — напр. півлїтрова київська гривна більше меньше відповідає вазї пятдесяти арабських діргомів або візантийських півмілїарезій, що відповідали таким чином різанам, а мілїарезій кунї, по прийнятому вище рахунку, хоч і не вповнї докладно[1016]. Нарештї деякі приймають, що ті назви — куна, ногата і т. д. означають шкірки.
З сим вяжеть ся досить заплутане питаннє про шкіряні гроші. Рубрук, що подорожував по полудневій Українї 1253 р., оповідає, що у Русинів замість монети служать кусники дорогих шкірок; пізнїйші Ляноа (XV) і Герберштайн (XVI в.) згадують, що замість монети Русини уживали головки віверок, куниць й иньших зьвірят: ще в XVIII і на початку XIX в. звістні були стемпльовані кусники шкірки, що ходили в Росії замість грошей[1017]. Тому декотрі припускали, що в давнїй Руси в купецькім оборотї уживали ся такі куснї шкірки в ролї, скажім, паперових грошей. Але новійшими часами теорія шкіряних грошей в науцї знаходить дуже мало довіря. Тут одначе треба розріжнити два роди можливостей — уживаннє замість грошей, як помічний спосіб обміну, цїлих цїнних шкірок, і таких куснїв шкірок конвенціональної цїнности. Остатнї могли уживати ся хиба в дуже тісних кругах обороту: кусень шкірки з стампілею (Hausmarke), прибитою там купцем чи урядником, що видавав такий кусень шкірки як еквівалент її вартости, мав значіннє вексля, і міг мати вартість в тім крузї, де був звістний видавець і його виплачальність. Цїлі шкірки мали необмежену сферу для своєї ціркуляції й мусїли при загальній бідности металю в ті часи дуже широко уживати ся в поміч грошам при всяких оборотах. Але чи мали вони, чи декотрі з них монетарну вартість, так щоб куна значила шкірку куницї, а вівериця — шкірку білки? Я-б уважав і се досить можливим, хоч відносини між такими шкірками і металєм мусїли-б значно вагати ся, отже й саме монетарне означеннє для шкірок могло-б мати лише приблизне значіннє. Трудність також і в тім, що в наших джерелах якихось виразнїйших вказівок на таке значіннє «куни» і «віверицї» майже нема[1018], і наше головне джерело для монетної системи — Руська Правда нїчим не зраджує, аби рахувала на що иньше окрім срібла[1019].
Руська Правда — її редакції
Тепер виберемо те, що може нам причинити ся до висьвітлення культури давньої Руси з сфери права. Насамперед одначе треба сказати дещо про наші правні джерела, що самі собою служать важними культурними памятками[1020].
Ідучи хронольоґічно ми мусимо почати від умов давньої Руси з Греками. З них правні постанови містять дві — Олегова умова 911 р, й Ігорева 944 р.; в них маємо головно норми карного права, меньше — з права приватного і межинародного, при тім друга умова переважно тільки доповнює або відміняє правні норми першої. Але й перша й друга містять право комбіноване з елєментів руських й грецьких, так що окрім кількох спеціальних покликувань на «закон руський»[1021], елєменти руського права можна виріжнити тут лише на основі пізнїйших памяток руського права, і в самій оцїнцї сих елєментів є значні ріжницї в науцї: одні бачуть в умовах повну перевагу грецького права, иньші — права руського.
Тому далеко важнїйше значіннє не тільки що до скількости матеріала, а й що до вартости його має для пізнання давнього руського права т. зв. Руська Правда. Правда, і в нїй підносять слїди рецепції чужого права, але зіставляючи місце ріжницям в означенню слїдів тих впливів чужого права, завсїди треба признати, що в усякім разї рецепція має тут другорядне значіннє, і ми в переважній більшости маємо питоменне руське право. При тім істнованнє кількох редакцій сеї кодіфікації й хронольоґічні вказівки, подані в них подекуди, дають нам погляд і на еволюцію сього права.
Ми маємо чотири редакції кодифікації руського права під титулом Руської Правди. Перша з них містить ся в перших 17 параґрафах, по загально принятому подїлу, коротких верзій Руської Правди. Осібно ся збірка не заховала ся, але її осібність і більша старинність в порівнанню з иньшими не підлягає сумнїву. З формального боку на се вказує те, що в усїх кодексах сеї верзії вона займає вступну частину, і по нїй наступає напись: «Правда уставлена Рускои земли, єгда ся съвокупилъ Изяславъ, Всеволодъ, Святославъ, Коснячко, ПеренЂгь, Микыфоръ Кыянинъ, Чюдинъ, Микула», котра вказує на пізнїйший час дальших (принаймнї трох) параґрафів. З внутрішнього боку треба піднести, що сї 17 параґрафів дають певну заокруглену цїлість, з певною системою в викладї; далї — що декотрі параґрафи її ми стрічаємо змінені в пізнїйших верзіях (нпр. про холопа, що ударив свобідного чоловіка), а окрім того — що вона відріжняєть ся й деякими архаічними прикметами від них. Так нпр. в нїй нїчого не сказано про подвійну плату за убийство когось із вищих катеґорій княжих слуг; бачимо в нїй иньшу термінольоґію для кар; «вира» і «продажа» не згадують ся зовсїм, і се може бути не тільки пропуском. Се все каже уважати сї 17 параґрафів осібною, найдавнїйшою кодіфікацією, нїяк не пізнїйшою від часів Ярослава, а як можна з значною правдоподібностю думати — ще ранїйшою[1022]. Можемо її назвати «Найдавнїйшою Правдою»; називають її також Правдою Ярослава, але супроти сказаного — що вона може бути й ранїйшою від часів Ярослава, ся назва не конче надаєть ся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 3. Приємного читання.
TextBook