Розділ «IV. Побут і культура»

Та в XII–XIII вв. торговля поднїпрянських городів і найголовнїйшого з них торговельного центра — Київа очевидно упадає — і що до великости, і що до своєї активности. Тим часом як давнїйше ся торговля вела ся місцевими купцями, що вивозили свої товари до чужих земель і привозили чужоземні товари на свої торговища, тепер сей довіз і вивіз все більше, очевидно, переходить в руки чужих купцїв: в звязку з сим стоїть і збільшеннє звісток що говорять про чужоземельних купцїв у Київі. З другої сторони, західнї українські міста, що давнїйше лише посередничили в торговлї Київа з західнїми краями, тепер виходять з залежности від київської торговлї, відкривають самостійні торговельні дороги на чорноморське побереже, Днїстром і Прутом, заводять власні зносини з західноевропейськими містами на захід і північ, через Польщу і Прусію[979]. Сї явища як стоять в залежности від упадку патриціанської верстви Київа, так і з свого боку на нього впливали, а результатом було ослабленнє торговельної і нерозривно з нею звязаної також артистично-ремісничої дїяльности поднїпрянських городів. Через те все більше значіннє поруч сих галузей в економічнім житю вищих міщансько-боярських верств здобуває господарство. Боярство, о скільки не відливає відси, все більше осїдає на землї, переносить свої капітали в господарство, й велике господарство, оперте на несвобідній працї, і звязані з ним суспільні й правні процеси розвивають ся далї.

Одним з дуже важних наслїдків розвою великого господарства був розвій понять земельної власности й землї як товару — предмету продажі й купна, торговельних контрактів.

Що індівідуальна земельна власність в сї часи істнувала, в тім не може бути сумнїву: ми маємо в наших джерелах звістки про продажу, дарованнє, конфіскованнє маєтностей[980]. В Руській Правдї маємо дуже високу кару — 12 гривен продажі[981] за зрубленнє бортної межі, знищеннє межі полевої (ролейної), переставленнє паркану, що дїлить двори, або зрубленнє граничного дерева[982]. Тут таким чином виразно бачимо права власности не тільки на двори, але й на рільну землю, і то не тільки права власности на землю оброблену в данім моментї — себто на працю, вложену в землю в сїм моментї, але й на всяку землю зайняту, без ріжницї — чи в данім моментї вона підлягає господарській експльоатації (дубъ межьны). Одно слово понятє земельної власности бачимо тут уже значно розвиненим, хоч воно й не дійшло ще тої повности й виробленности, в якім знаємо його тепер[983].

Як творила ся та земельна власність, наші джерела не кажуть: в них іде мова тільки про перехід власности з рук до рук. Мусїла вона творити ся через «заімку» — окупацію і культивованнє порожної землї, й ся культура давала право на володїннє: такий погляд на початок власности ми бачимо у нашого народа пізнїйше, аж до новійших часів. Заімка в границях земель, що входили в круг уживання певної громади, могла вимагати згоди сеї громади. Абсолютно незайняті землї люде, правдоподібно, займали зовсїм свобідно[984].

На те, щоб князь у сї часи мав якісь права на свобідні землї, роздавав їх або взагалї мав якісь спеціальні відносини до землї, вказівок не маємо. Одинокий приклад, що звичайно наводить ся як доказ — дозвіл князя Печерському монастирю зайняти сусїдню гору[985], нїчого не доводить, бо гора ся стояла в сусїдстві княжого двора й могла уважати ся його приналежністю. Може бути, що пізнїйший погляд на права «господаря» над порожньою землею мав які небудь початки ще в сї часи, але, повторяю, ми не маємо звісток, аби князь такі права мав і користав з них. По всякій правдоподібности, він, як і кождий иньший, мав право тільки на землї зайняті і розроблені ним або куплені чи иньшим способом здобуті, і число таких земель бувало не велике, як судити нпр. з тестаментів Ярополка Ізяславича і його зятя Глїба Всеславича, або Володимира Васильковича, де таких княжих земель видко зовсїм не богато[986].

Розробленнє ґрунту, побудованнє на нїм вже давало йому певну вартність, і він міг бути предметом певного контракту. Але правдиву вартість він діставав, коли з ним були звязані певні робочі руки — несвобідна челядь, чи півсвобідні закупи. Коли не можна вповнї згодити ся з поглядом, що через посадженнє невільників на певнім ґрунтї зроджуєть ся понятє повної властности[987], то безперечно, що доперва через таке посадженнє земля дістає свою вартість, бо без готових робочих (несвобідних) рук була мало що варта. Тому лїтопись оповідаючи про богатий дарунок кн. Глїба Печерському монастиреви, додає, що ті села були дані «з челядию» — без того вони б були не богато що варті.

Одиноку вказівку на цїни маєтностей дає нам тестамент кн. Володимира Васильковича: село Березовичі, дане ним на монастир св. Апостолів, він, як каже, купив від Ходорка Давидовича за 50 гривен кун, 5 локтїв скорлату (червоного сукна, нїмецьке Scharlach) і дощату броню; сї останнї річи служили, очевидно, тільки додатком до цїни, так що загальна вартість села, мабуть, не перевисшала 55 гривен. Цїна не велика: коли взяти розцїнку предметів з Руської Правди (більше-меньше того ж часу) то се буде вартість 27-8 корів, на теперішнє — яких 1500–2000 ґульденів. Правдоподібно се була не велика маєтність, з дуже малим числом челяди, бо звичайна, законна оцїнка простого челядина — 5 гривен[988].

З множеннєм челяди в володїнню бояр-господарів ставало для них інтересним збільшати свої земельні володїння через заімку, присвояти собі свобідні й здатні до культури землї, а се загалом впливає на розвій понятя власности: громади й поодинокі господарі цїнять свої права на землї, розроблені й навіть нерозроблені, супроти можливих претенсій великих властителїв — бояр, князїв, монастирів.

В орґанїзації промисла я піднесу як визначний факт — спеціалїзацію й істнованнє корпорацій — спілок або підприємств — для певних ремесл чи зайнять. Так нпр. ми стрічаємо в Вишгородї корпорацію городників, на чолї котрих стоїть старшина — «старЂй огородьникьмъ»; в Київі — корпорацію «ізвозників», що возили в данім разї дерево з київської пристани; далї — корпорацію теслїв — «древодЂлів», на чолї котрих стоїть «старЂйшина древодЂлямъ», що зберає на роботу «вся сущая подъ нимъ древодЂля»; спеціальних промисловцїв, що роблять на продаж домовини; «продающеи корсты»[989]. На основі сих припадкових прикладів ми можемо здогадувати ся, що взагалї в ремеслї й промислї була широко розвинена колєктивна орґанїзація працї, чи то в вільних спілках майстрів, чи то в ґрупах орґанїзованих підприємцем з найнятих робітників, чи то нарештї — в робітнях, зложених з рабів, обучених певному ремеслу. Се останнє, повторяю, мусїло бути широко розповсюднене, і в деяких з наведених звісток ми, може бути, маємо такі спеціальні катеґорії, familiae холопів; нпр. вишгородські городники, або ті теслї могли бути княжими холопами.

Про висоту зарібку свобідного ремісника ми маємо цїкаву, на жаль — одиноку вказівку в оповіданню про будову церкви св. Георгія в Київі, в 2-ій чверти XI в.: кн. Ярослав почав будувати сей свій патрональний монастир, але помітив, що коло нього робить щось замало робітників; тож він спитав ся тивуна — яка тому причина. Тивун відповів, що робітники не радо йдуть на сю роботу, тому що вона правительственна (понеже дЂло властелскоє): вони боять ся, що не дістануть заплати («найма»). Тодї Ярослав, аби запевнити людей, що вони дістануть заплату, казав оголосити на торгу, що за день роботи кождий має дістати по ногатї, а для більшої певности звелїв прилюдно возити гроші возами в сусїднї «комори Золотих воріт». Тодї зібрало ся «множество дЂлающихъ»[990]. Таким чином доброю платою за денну роботу майстрам уважала ся ногата, 1/20 гривни[991]. Зауважу, що се оповіданнє дає нам ще иньшу цїкаву вказівку — ся неохота робітників до княжої будови натякає, як часто тодї практикували ся ріжні публичні будови, де люде мусїли робити без заплати, за натуральну повинність.

В орґанїзації торговлї Руська Правда розріжняє «куплю» і «гостьбу». Остання означає, здаєть ся, торговельні операції, що переходять за границї своєї землї, бо «гости» властиво значать купцїв, що ведуть заграничну торговлю: Р. Правда про купцїв сторонських каже: «а пришедъ гость — изъ иного города (себто князївства) или чюжоземець» (купець з чужих країв)[992]; одначе і загальне «купець» часом теж прикладаєть ся до купцїв заграничних нпр. в умові Ігоря з Греками. Спеціальна опіка права для сеї заграничної торговлї виявляєть ся в однім параґрафі Руської Правди[993] — при конкурсї купця-банкрота заграничні купцї мають першенство перед свійськими: коли «гість» покредитує місцевому купцеви, не знаючи, що він уже дуже обдовжений, і сей купець показує ся неоплатним, а місцеві кредитори своїми претензіями перешкодять гостеви стягнути свої гроші, то треба продати неоплатного довжника, очевидно — разом з усїм його майном, і насамперед покрити претензії князя (як би вони були), потім гостя, а рештою мають подїлити ся свійські купцї. Подібні постанови, що дають першенство чужоземському купцеви перед свійськими, маємо і в умові Смоленська з Нїмцями[994].

Иньші постанови опікують ся торговлею взагалї, полекшуючи її кредит для торговельних операцій: тим часом як звичайна позичка в сумах над три гривни вимагає сьвідків, инакше кредитор тратить свої претензії, між купцями дозволяють ся кредитові операції без сьвідків необмежно, і для попертя претензій кредитора вистає його присяга[995]. Друга постанова дає полекші для купця-банкрота: коли се банкротство станеть ся через нещасливу пригоду, не через недбальство купця, себто коли потоне його корабель, або пропаде товар під час війни, або від огню, то кредитори не можуть жадати конкурсу зараз — не можуть «насилити» анї продати його: купцеви даєть ся право сплачувати свої довги ратами, «бо шкода від Бога, а він сам не винен»; коли ж він збавить своє майно піяцтвом, або залїзши в карні справи («пробьєт ся») або взагалї знищить йото своєю непорадністю (въ безумии), то він віддаєть ся на волю кредиторів — вони можуть дати йому прольонґату або зараз його продати[996].

В сих постановах бачимо не тільки опіку кредиту, старання коло його розвою, але й сьвідоцтво того, що торговельний кредит був досить широко розвинений, як я то вже перше підносив[997]: товар давав ся в кредит навіть заграничним купцям, а операції часто вели ся на позичені гроші[998].

Але кредит при тім був недешевий, судячи про ті постанови про проценти взагалї, які маємо в Руській Правдї. Вони мають на оцї ограниченнє лихви і були головно результатом народнього повстання 1113 р., тому я говорив про них з тієї нагоди[999]. З них бачимо, що при позичках великість відсотку залежала відречинця і при коротших позичках процент був вищий нїж при довших. Закон постановляв, що місячний процент може брати ся тільки при зовсїм коротких позичках: «а мЂсячный рЂзъ — оже за мало дни — поимати єму»[1000]. Який був той місячний процент, можемо судити з того, що при довших позичках, що доходили року, закон забороняв брати більше як «в треть», себто 50 % на капітал[1001]; місячний процент значить був ще вищий. Мономахів закон обмежив сей процент о стільки, що допускав його при позичках не довших як два роки: хто взяв два рази по 50 %, більше не міг брати проценту, міг узяти лише капітал (исто); хто взяв три рази по 50 %, той не міг жадати навіть капіталу[1002]. Нормальним річним процентом при довших позичках закон Мономаха признавав 10 кун від гривни річно: рахуючи, як то звичайно роблять, в гривнї 25 кун, се буде 40 %, отже ріжниця від попереднього не велика.

Розумієть ся, не треба собі робити ілюзій, що видані в сїй справі закони — про нормальний процент і заборону вищих процентів — дїйсно знищили сї надужитя. Коли в теперішнїй полїційній орґанізації закони про лихву дуже часто зістають ся мертвою буквою та дають початок тільки до нових штучок і форм скритої лихви, то тим більше можемо ми надїяти ся сього від тодїшнїх обставин.

Незвичайно високий процент і взагалї надужитя лихварів були причиною, що церковні сфери дуже завзято виступали против лихви, уважаючи її одним з найтяжших переступів против християнської морали, перешкодою до посьвящення в сьвященство, і т. и. Про се ми будемо говорити низше, тут тільки зауважимо, що всї їх напади, хоч як гострі, були безсильними против явища, викликаною елєментарною силою економічного розвою.

З сього погляду варті уваги ті, нечисленні вправдї голоси, що мирячи ся з неможливістю знищити зовсїм «різоімство», старали ся тільки вплинути на зменьшеннє процентової стопи. Нифонт новгородський радить сьвященикам впливати в сїм напрямі на людей: коли хто позичив по 20 %, то нехай візьме тільки 12 або 16 %[1003]· Анонїмне «Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи» так само радить, «коли не можуть відстати від лихви», брати не більше як 3 куни або 7 різан від гривни, себ то 14 % по принятому рахунку[1004].

В сих виводах, як бачимо, прийшло ся нам не раз оперти ся о монетну систему Руси, і я все говорив про неї з певною резервою. Се тому, що в нїй і досї дуже богато непевного і незвістного. Ми маємо два роди матеріалу: звістки писаних джерел й археольоґічні нахідки, і досї факти обох катеґорій з собою не зведені, а через те і наші відомости в значній мірі висять у повітрі[1005].

Підставою для рахунку в більших сумах була гривна срібла. Звичайно виводять се слово від «грива» — шия, отже первісно — намисто (з срібла), обруч, що міг якийсь час бути одиницею при обмінї, як вага, а потім як і монета. На вагу аж до XVIII в. гривною (або гривенкою) звав ся фунт. Але ті гривни, на які рахувалися, себто гривни монетні — міняли ся в своїй вазї, подібно як і всяка монета, й були ріжні, але здебільшого вагали ся коло півфунта: на Українї пів візантийської лїтри (що важила 3/4 віденського фунта, 24 лоти), на півночи — пів нїмецького фунта (як нїмецька марка). Така монетна гривна звала ся «гривною кун» (куни значать загалом гроші), а частїйше просто гривною, без всяких близших пояснень[1006].

Найдавнїйшою вказівкою на великість монетної гривни служить порівняннє кари 5 лїтр срібла, уставлених по закону руському в Олеговій умові, з 12 гривнами, уставленими за туж провину в Руській Правдї[1007]: виходило-б, що гривна була меньша від 1/2 грецької лїтри. Розумієть ся, зрівнювати дати, роздїлені досить значним часом, буде дуже небезпечно, хоч ми дїйсно знаємо з находок гривни відповідної ваги (10-лотові). Взагалї звістні нам з українських нахідок гривни вагають ся між 10 і 16 лотами. Сї українські монетні гривни мають вид досить нефоремних, рапавих шестикутних грудок срібла, без всяких стампіль. Вони звуть ся в нумізматицї гривнами київськими, бо окрім таких гривен знаходять й инакші: в північних находках маємо гривни в формі грубих, округлих, з одного боку вижолоблених палічок, — се т. зв. у нумізматів гривна новгородська, і в формі плиток з кінцями роздавленими і розширеними — сї остатнї мають ріжні відміни, досї ще не склясіфіковані, а звуть їх гривнами понизовськими (поволжськими); але клясіфікація ся також хитаєть ся. Новгородські гривни важать коло пів фунта нїмецького (15–17 лотів).