Заднїпровє московською границею, уставленою в початках XVI в., дїлило ся на дві частини — московську й литовсько-польську. Границя йшла на полудне від Десни й Сейму, так що поріча їх належали до Москви, а поріче Остра і дальше побереже Днїпра на північ — до Київського воєводства, до котрого зачисляла ся і решта Заднїпровя, і в 1569 р. разом з Київщиною правобічною воно було прилучено до Польщі. Протягом цїлого XVI віка все се Заднїпровє литовсько-польське, так само як і сусїднї частини московського, пролежало пустинею. Тілько в північно-західнїм кутї, над Днїпром, починаючи від порічя Десни і далї на північ держало ся деяке житє. В околицях остерського і любецького замку сидїли ґрупи боярських воєннослужебних сїл, обовязаних службою на замок. З 1570 р., отже в момент прилучення до Польщі маємо такий реєстр остерських боярських родів: бояре панцирні — Жукинський (Толкач), Головицький, Домбровский, Собіщевский, Шкода, Толкач, Рубаник, Курцевич, Середа, Войцєх Баранский, Гуревич і Кошка, бояре путні: Білик, Хоцкевич, Олешко й ин.[1020]» Самий днїпровий берег був зайнятий маєтностями духовними (київських монастирів і митрополичої катедри), а в просторони між Остром і Трубежом лежали ріжні панські маєтности — порожнї вправдї в XVI в., а експльоатовані тільки як уходи: очевидно, рільного господарства тут же в серединї XVI в. не відважали ся вести з огляду на татарські пополохи. Се волость Рожнівська кн. Половцїв Родиновських, Гоголївська Ленькевичів, Жеребятиська Лозків, й ин.
Далї на полудень і полудневий схід зачинали ся «уходи» канївські й черкаські, що тягнули ся в оден бік аж по московську границю, під Путивль, в другий бік до самих порогів[1021], і всякі права, які ріжні пани мали, або підносили до деяких тутешнїх земель, мали або чисто номінальний, або дуже проблєматичний характер. Так боярин Драб випросив собі в серединї XVI в. отчини чотирох чоловіків, що займали великі простори в районі долішньої Сули, і вже без усякої данини зайняв уходи на Пслї, то значить побирав з уходників на себе ріжні данини, скільки міг контролювати ті «свої» уходи[1022]. Уходи на Оржицї повипрошували собі за службу від старости ріжнї замкові слуги. «Пирятинська земля» на Удаю уважала ся вітчиною канївського боярина Чайки[1023]. Ріжні канївські церкви мали тут також свої уходи. На цїлу ріку Сулу «від верху до устя» й порічє Удаю крім того мали претензії кн. Глинські[1024]. Сї права чи претензії датують ся може кінцем XV в., коли оден з Глинських сидїв намістником в Путивлю, може були й давнїйші, але в XVI в., судячи з наведених звісток, вони, очевидно, не реалїзували ся в дїйсности, або реалїзували ся тільки в части (так в 1570-х рр. канївські міщане скаржили ся, що Байбузи, спадкоємцї Глинських, не пускають їх в сульські уходи)[1025]. Передані Глинськими, з рукою одної з княжен місцевим земянам Байбузам (в 1534-х рр.), а потім так само з рукою одного з спадкоємниць сього року зем. Грибуновичу (в 1550 рр.), сї землї настільки мають інтерес, що потім куплені чи иньшим способом перейняті Вишневецькими, стали підставою їх лятифундії. Так само номінальні були права Глинских до середньої Ворскли, з Глинськом і Полтавою, і порічя Мерла. При кінцї XVI в. тут пробують реалїзувати свої права їх спадкоємцї Байбузи і Проскури[1026]. На маєтности понизше сеї Глинщини випросив собі в 1570 р. грамоту якийсь ближе нам незвісний козак «шляхетний Омелян Іванович», і з тої грамоти бачимо, що сусїдом його на долїшнїй Ворсклї був якийсь Степан Жаркович[1027].
З кінцем XVI в. починають класти свої руки на сї «пустинї», зайняті, чи не зайняті, ріжні маґнати, що закладали свої лятифундії на правім боцї Днїпра. Ст. Жолкєвский по козацькім погромі під Лубнами випрошує собі землї сконфісковані від участників козацького повстання, в тім Боришпільську волость в порічю Альти, а також «пустиню Горошин» і порічя Снїпорода[1028]. Сї посульські землї не утримали ся в руках Жолкєвского, але Баришпільська волость, в видї великої лятифундії в порічях Альти й Трубежа зістала ся в його руках, і по смерти Стан. Жолкєвського перейшла до иньшої галицької маґнатської фамілїї Даниловичів. Кн. Корецькі незвісним близше способом дістають волость Гоголївську. Староста черкаський Олександр Вишневецький дістав права на Посулє від Байбузів-Грибуновичів, спадкоємцїв Глинських, що були випросили собі на сї землї потвердження від кор. Стефана в 1578 р. в роскішнїй стилїзації: «пустиню названую реку Сулу, реку Удай и реку Солонину з речъками и озерами, почавши з конъца: горою Сулы от Снитина рубежа московского ажъ вниз до устья Днепра»[1029]. Вишневецький попереду пострашив їх, що забере Посулє до черкаського замку: «моцно и гвалтом» відібрав сї землї й заповів уходникам, аби не давали Байбузам нїяких даней. Тим змусив їх до того, що відступили свої права на сї землї йому особисто — мовляв продали, розумієть ся за безцїн[1030], або й просто віддали за обіцянку дістати їм иньше наданнє. Тоді на сї землї Вишневецький зараз вистарав ся королївське, а також і соймове потвердження своїх прав на «пустиню ріки Сули, за Черкасами, з її приналежностями»[1031]. Сойм постановив потім, щоб осібна комісія означила границї сього володїння, але се Вишневецькому було зовсїм не потрібне, і нїякого ограничення нїколи не було зроблено[1032], а Вишневецький, ставши тут міцною ногою і опираючи ся на букві надання, крок за кроком вибиває й прилучає від сусїднїх державцїв сусїднї землї. Се дїло ведуть далї його спадкоємцї, «много та мало, претекъстом права Байбузиного, можно кгвалтом окупуючи всю реку Сулу»[1033], вибиваючи навіть таких можних конкурентів як Жолкєвский з його правами на Горошин і Снепород, Казановського з волости Роменської. Опановують цїлий майже басейн Сули, порічя Удаю й Снїпороду, й так сформовуєть ся в першій половинї XVII в. одинока своїми розмірами не тільки на Українї і в Польщі, а мабуть в цїлій Европі Лубенська маєтність Вишневецьких[1034]. Байбузам, за гречність, той Олександр Вишневецький випросив від короля, під скромною назвою «входа замкового, властного пожитка свого старостинского», не меньше не більше як «реку Пъсол зо всими пожитки и належностями[1035]. Тільки що Байбузи не здобули ся на таку реалїзацію своїх прав на се наданнє, яке показали Вишневецькі. В першій половинї XVII в. в порічю Псла творить ся велика королївщина, звана потім староством Гадяцьким. На середнїй Ворсклї, в околицї Полтави, закладають ся королївські фабрики поташу й салетри (про них мали ми нагоду згадувати), адмінїстровані королївськими комісарами, а сусїдні Санжарівські маєтности підпросив у короля під спадкоємцями Омеляна Івановича в першій половинї XVII в. якийсь Ґурский і перепродав свої права Немиричам. Тодї ті давнїйші властителї, супроти такої конкуренції, знайшли на свої землї купця ще можнїйшого — Станислава Потоцкого, сина гетьмана, пізнїйшого сумного героя з під Жовтих вод. На кілька років перед Хмельниччиною він стає таким чином паном сеї української лятифундії[1036]. Те що зістало ся по за тим творить з початку величезне, незрівняне великістю староство Переяславське, яке в першій чверти XVII в. держить клясичний володар сих українських королївщин кн. Януш Острозький. Пізнїйше відокремняють ся від нього староства: Нїжинське — в порічю Остра, і Гадяцьке в порічю Псла.
Тих кілька історій маґнатських лятифундій, оповіджених вище, дуже добре характеризують обставини тутешнього землеволодїння й обясняють не тільки самий процес формовання тих велетенських земельних комплєксів, але й сї відносини, що вели самі до творення тих лятифундій. Не могло бути инакше серед повної безправности, яка панувала тут, «як на Українї», в сих безмежних просторах, позбавлених усякої правительственної власти й контролї, вийнятих з системи нормальної адмінїстраційної й судової орґанїзації держави й відданих в безконтрольне розпорядженнє маґнатів-державцїв. Пригадую, що на цїлий величезний простір українського Подпїпровя був тодї оден однїсенький полїтичний урядник: воєвода київський, що лучив в своїх руках також компетенції старости, а нїколи не сидїв тут, заступаючи себе в адмінїстраційних і судових компетенціях своїми служебниками[1037]. Серед абсолютної безправности, серед повної неубезпечености маєткової й особистої, удержати ся тут можна було, опираючи ся тільки на збройну силу. Сила була одиноким правом, і перед спокусою її так само мало стримували ся репрезентанти місцевого «низше-культурного елєменту» як і польські носителї культури і державного ладу. Більша риба безцеремонно, невпинно пожирала меньшу. Слабше узброєні мусїли уступати ся перед сильнїйше узброєними, і в результатї Поднїпровє стало добичею тїсної купки маґнатів, з катеґорії особливо тих, що з матеріальними, маєтковими силами лучили сили і впливи, які давали їм правительственні уряди й держави.
Коли після «Смутних часів» московських прилучено до Польщі Сїверщину, в сей бік посунула ся також та великопанська займанщина, особливо коли «вічна згода» 1634 р. затвердила «на віки» се володіннє. Північна частина її — Стародубівщиаа, була в тім часї залюднена сильнїйше. Полуднева — порічя Сейма і Десни була такою ж пустинею, як полудневе Заднїпровє в початках XVII в. До нас дійшло цїкаве оповіданнє старцїв, що згадували як в початках XVII в., як ще не було анї Батурина, анї Королївця, нї Глухова, осадники з над Сейму їздили як на найблизший торг до Новгорода Сїверського, а до припадком поставленї церкви в Спаськім недалеко Королївця учащали осадники з величезного простору Посемя[1038].
Комісари, вислані польським правительством 1620 р., мали зревізувати права на володїннє за тутешнїми власниками — дворянами, дїтьми боярськими, монастирями й містами, й всї, хто б виказав ся відповідними правами, мав бути полишеним в своїм володїнню й затверджений в своїх правах королївськими грамотами[1039]. Все иньше переходило в розпорядженнє правительства і щедрою рукою роздавало ся польським шляхтичам і маґнатам в державу й власність. Таким чином в 1620-1640-х рр. творить ся тут нова серія лятифундій. Так в Стародубщинї великі маєтности дістав оден з участників переговорів з Москвою 1618 р. Олександр Песочинський (з польського Пжечиньский), з звістного нам брасловського, тодї вже вповнї зпольщеного роду, іменований старостою Новгород-сїверським. В Чернигівщинї великі маєтности на лєннім праві одержав Мартин Казановский — пізнїйше перепродав він їх Ад. Киселеви (добра вічнї лєнні Менські й Максаківські й тракт Кисїльгородський)[1040]. Канцлєр Оссолїньский мав в лєннім володїнню Батурин і Конотоп з приналежностями[1041]. Але попри те була тут — особливо в північній Сїверщинї досить численна дрібнїйша шляхта, старшої (з-перед польського володїння) й новійшої дати[1042].
Таким чином в другій половинї (особливо останнїй чверти) XVI і першій половинї XVII в. східнополуднева Україна — Браславщина, центральна й полуднева Київщина (правобічна, властива) і Україна лївобічна перетворяють ся в комплєкс величезних лятифундій par ехсеllеnсе, яких не знали зовсїм західнї українські землї (з виїмком кількох волинських князївств), анї провінції польські. В них вповнї безконтрольно й безгранично рядили й царювали чи то в ролї дїдичних панів, чи доживотних (a de facto — навіть дїдичних) державцїв-старостів ті «королевята» — дїдичні потентати й віце-королї, удїльні князї нової ґенерації, по розмірам своїх засобів, впливів, власти явище нове й незвістне старій Польщі й її житю. Тї дїйсні правителї України, супроти котрих правительственна власть, сойм, король — були тільки порожнїми словами без всякого майже реального значіння — як казали провідники козацьких повстань.
В XVI, на початку XVII в. сї лятифундії творять ся ще тільки в надїї будучих благ, являють ся засобами, богацтвами in spe. Їх закладали люде, які, знаючи зблизька українське житє, держачи, щоб так сказати руку на пульсї українського житя з перших симптомів зросту кольонїзації й її відпорної сили супроти татарської грози в другій половинї XVI в., вгадували недалекий масовий рух людности в сї краї, залюдненнє сих пустинь осадами, предвиджували перспективу панського господарства. Сї перспективи починають здїйсняти ся головно від другого й третього десятолїтя XVII в., і особливо в десятолїтє перед Хмельниччиною починають реалїзувати ся панські претензії на сї захоплені землї. Був се час, коли маґнацтво українське, яке взяло таку визначну участь в захоплюванню тих «українних пустинь» і закладанню тих лятифундій, спольщило ся вже дуже основно, і з культурно-національного становища ся верства українських маґнатів представляла, без ріжницї свого походження, елємент властиво одноцїльний — польський. «Українські пустинї» вкривають ся сїтею більших і меньших резіденцій і дворів більших і меньших панських адмінїстраторів, аґентів і служебників, з більшими й меньшими контінґентами служби, дворян і надвірних воєнних «почтів». Все се польське, чи спольщене, в кождім разї репрезентує елємент польський, несе з собою польську мову і культуру. Кожда більша лятифундія в видї проміння пускає від себе поменші нарости в видї держав чи надань, роздаваних маґнатами-дїдичами і державцями королївщин ріжним своїм служебникам і слугам «до волї своєї». Починають виростати по волї костели й кляштори, навіть за Днїпром, навіть у Сїверщинї, хоч і в дуже невеликім числї.
Далеко слабше й повільнїйше всякали польські елєменти в міщанську сферу східньої України. До прилучення до Польщі міщанські громади тутешнї, як то можна наперед знати, мають вповнї тубильний характер. Не кажу про міста поднїпрянські — з них нпр. маємо поіменний реєстр міщан київських 1552 р., і на близько чотириста міщанських домів, вичислених тут, знаходимо потроха Вірмен, Москалїв, Білорусинів, потроха імен оріентальних, але з виїмком жовнїрів і пушкарів майже не знаходимо імен польсько-католицьких[1043]. Але напр. таке найбільше висунене на польські впливи, найбільше зближене до коронного Поділя місто як Винниця, як показує перепись з того ж 1552 р.[1044], мало вповнї український характер: на півчетверта ста імен, поданих люстрацією, можна знайти ледво кілька імен що можуть вказувати на польське походженнє — як Амброжей, Януш Мельник, Лях Станислав. І по прилученню до Польщі тільки дуже поволї, і то лише в сусіднїх з Поділєм, і почасти Волинею містах входили до міщанства польські елєменти. Властиве Поднїпровє до самої Хмельниччини задержало не тільки в сїльській, а і в міській людности сильно виражений український характер. Переглядаючи напр. заховані для нас і опублїковані міські акти одного з заднїпрянських міст, осаджених польським маґнатом-патріотом Жолкєвским — міста Боришполя, ми серед міщан не стрічаємо зовсїм польських імен. Вони стрічають ся в актах тільки, коли фіґурує хтось з панських урядників, слуг, або державцїв, зрештою сама Україна. Міський уряд 1614 р. виглядає напр. так: війт Кондрат Семенович, бурмистри Остап, Гринець, Михайло, присяжні Демко і Данило. Чверть віка пізнїйше (1643): Сергієнко війт, бурмістри Іван Шульженко, Терешко Крокушенко, Павло Грищенко Мисько Крамарець і Васько Безбородько[1045]. Акти пишуть ся часом по українськи, часом по польськи, в залежности, очевидно, від «вицьвічення» міського писара, часто всуміш, але як бачимо з сього, польське дїловодство, що трапляєть ся навіть під час Хмельнищини, не сьвідчить само по собі про спольщеннє громади.
Про український характер селянства, про повну незначнїсть в нїм чужородних, спеціально польських домішок можна б і зовсїм і не згадувати по тім, що ми бачили в пограничнім польсько-українськім поясі та супроти того образа національних відносин серед верств більше податних на польську іміґрацію й польщеннє — шляхти й міщанства, який ми що й но бачили в східнїй Українї. Уже на Волини та на волинськім Полїсю даремно шукали б ми в селянстві якоїсь виднїйшої, чужородної домішки. Переглядаючи нпр. поіменні реєстри величезних маєтностей Криштофа Радивила в інвентарі 1598 р.[1046], просто годї дошукати ся в тих сотках селянських імен якогось польського імени. Коли зводимо про се мову, то тільки тому що в польській лїтературі циркулюють ще й досї погляди й переконання про значну імміґрацію польського селянського елємента в східно-українські землї. Представляючи заселеннє й загосподареннє України історичною заслугою чи історичною місією Польщі, вони уявляють собі самий кольонїзаційний елємент в більшій або меньшій мірі польським, тільки пізнїйше українїзованим наслїдком браку якоїсь національної й релїґійної опіки та культури для нього[1047]. Одначе коли приходить ся ілюстровати такі погляди фактами, представники сих поглядів мусять самі признати, що джерела не дають нїякої підстави для них: неможна вказати серед селянства якихось хоч трошки значнїйших польських елєментїв, не можна показати таких фактів, щоб польські дїдичі польського походження приводили з собою селян, або щоб селяне самі мандрували сюди з польських країв[1048]. Переглядаючи поіменні реєстри селян в документах кінця XVI і початків XVII в., ми стрічаємо чистїсенький український елємент, часом з домішкою ріжних зайдів з сусїднїх країв, і серед них тільки відокремлені й припадкові одиницї польські, що заблукали сюди з двором свого пана, або самі тут спинили ся, переходячи етапами з країв польських в сусїднї українські або білоруські і з них мандруючи часами далї, в глубину українських земель. Се рідкі, відокремлені одиницї, які не зміняють нїчого в загальнїм українськім характері селянської стихії.
Візьмемо кілька ілюстрацій. На жаль таких богатих поіменних реєстрів, які мали ми з королївщин Галичини й Поділя, тут нема. Але от кілька більших реєстрів імен з останнїх десятолїть XVI в., з ріжних частей правобічного Поднїпровя[1049]. Острозький розбив осаду Шавулів Колодяжне, на київсько-волинськім пограничі й вивели відси селян, от їх імена: Дашко, Сенко Гоколович, Іван і Денис Дашковичі, Федор і Степан Пиляї, Іван Гребенник, Степан Глиза, Демко Кот, Іван і Яцко Гнилицї, Федор і Семен, Лаврин Медвідь, Ждан Каличич, Іван Личич, Першко десятник, Павло Шойкало, Тишко і Роман Серковичі, Опанас Дупля, Левко Велентий, Яцко Кривопляс, Мартин Якубович[1050]. Тишкевич нищить маєтности Горностаїв в Житомирщинї і грабить селян з с. Пісків: Тимошка отамана, його слугу Федора, Семена Кисляковича, Романа Кисляка, Яцка Цокотуна, Василія Роговича, Мелаху удову, Дашка Волошина, Єрмола, Саютка, Петра Івановича, Ігната Ковалевича, Єска, Макара, Євтуха, Бориса, Якима, Івана, Каленика, Гришка, Костя, Левка Лисинського, Аврама Мокая, Євтуха, Василя, Мирона, Федора, Савку. В иньшім сусїднїм селї Лещинї названо таких покривджених селян: Ганька, Павла Мишковича, Івана, Антона Тимошевича, Федора Скоробогатка, Конона Гриневича, Опанаса Губку, Йвана Брегица (чит. Брагинца, з Брагина), Савку Леляковича, Стася Тенетиловича, Антона Івановича, Аврама, Романа Гомона, Каленика Подолянина, Семена Уса, Митка Савосткевича, Куряна Савича, Грицька, Каленика і Євсея Даниловича, Омеляна, Ждана Ковалевича, Богдана Федоровича, Логвина десятника, Дениса Дучича, Антона Берейтича, Йвана Снежка, Лукаша, Вакула Сорочича[1051]. А от реєстр селян з Махнівської маєтности Тишкевича, з більш полудневої околицї, і пізнїйшого часу: Ничипор Долгоненко, Курило, Іван Чорний, Охрім, Гаврило Клюка, Михайло Гринь, Іван Максименко, Миско, Сенко, Васко Чемерис, Ярема, Кгресь, жид Абрам арендар, Яцко, Дмитро, Степан Сторожинський, Сава, Марко, Семен, Ждан, Ярема, Семен Оценко, Яцко Браіловський, Гаврило, Васько, Іван Якимів, Аврам, Сенько, Роман, Сидір, Євхем, Степан, Мартин, Васько, Іван, Семен, Феско, Ян Вишобенко, Минко, Андрій, Мацко, Томило, Луць, Данило, Назар, Труш, Тишко, Сидор, Курило, Іван, Васько, Денис, Пилип, Мартин[1052]. Ітак на яких 130 селянських імен що нам стріли ся: Абрам арендар, якого по принціпам сучасної польської статистики прийшло ся б записати до Поляків «мойжешовеґо визнаня», Кгресь (Grześ) і досить непевні Стась Тенетилович і Ян Вишобенко. Вистане сього, я думаю, щоб здати собі справу з національної фізіономії селянства східної України.
Так представляєть ся національний склад Українських земель, національно-статистичний український балянс в XVI і на початках XVII в. Знаннє його поможе нам оцїнити його балянс культурний і культурно-національну еволюцію, до якої ми тепер переходимо.
IV. Побут і культура
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти“ на сторінці 5. Приємного читання.
