Розділ «III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти»

Таким чином в другій половинї (особливо останнїй чверти) XVI і першій половинї XVII в. східнополуднева Україна — Браславщина, центральна й полуднева Київщина (правобічна, властива) і Україна лївобічна перетворяють ся в комплєкс величезних лятифундій par ехсеllеnсе, яких не знали зовсїм західнї українські землї (з виїмком кількох волинських князївств), анї провінції польські. В них вповнї безконтрольно й безгранично рядили й царювали чи то в ролї дїдичних панів, чи доживотних (a de facto — навіть дїдичних) державцїв-старостів ті «королевята» — дїдичні потентати й віце-королї, удїльні князї нової ґенерації, по розмірам своїх засобів, впливів, власти явище нове й незвістне старій Польщі й її житю. Тї дїйсні правителї України, супроти котрих правительственна власть, сойм, король — були тільки порожнїми словами без всякого майже реального значіння — як казали провідники козацьких повстань.

В XVI, на початку XVII в. сї лятифундії творять ся ще тільки в надїї будучих благ, являють ся засобами, богацтвами in spe. Їх закладали люде, які, знаючи зблизька українське житє, держачи, щоб так сказати руку на пульсї українського житя з перших симптомів зросту кольонїзації й її відпорної сили супроти татарської грози в другій половинї XVI в., вгадували недалекий масовий рух людности в сї краї, залюдненнє сих пустинь осадами, предвиджували перспективу панського господарства. Сї перспективи починають здїйсняти ся головно від другого й третього десятолїтя XVII в., і особливо в десятолїтє перед Хмельниччиною починають реалїзувати ся панські претензії на сї захоплені землї. Був се час, коли маґнацтво українське, яке взяло таку визначну участь в захоплюванню тих «українних пустинь» і закладанню тих лятифундій, спольщило ся вже дуже основно, і з культурно-національного становища ся верства українських маґнатів представляла, без ріжницї свого походження, елємент властиво одноцїльний — польський. «Українські пустинї» вкривають ся сїтею більших і меньших резіденцій і дворів більших і меньших панських адмінїстраторів, аґентів і служебників, з більшими й меньшими контінґентами служби, дворян і надвірних воєнних «почтів». Все се польське, чи спольщене, в кождім разї репрезентує елємент польський, несе з собою польську мову і культуру. Кожда більша лятифундія в видї проміння пускає від себе поменші нарости в видї держав чи надань, роздаваних маґнатами-дїдичами і державцями королївщин ріжним своїм служебникам і слугам «до волї своєї». Починають виростати по волї костели й кляштори, навіть за Днїпром, навіть у Сїверщинї, хоч і в дуже невеликім числї.

Далеко слабше й повільнїйше всякали польські елєменти в міщанську сферу східньої України. До прилучення до Польщі міщанські громади тутешнї, як то можна наперед знати, мають вповнї тубильний характер. Не кажу про міста поднїпрянські — з них нпр. маємо поіменний реєстр міщан київських 1552 р., і на близько чотириста міщанських домів, вичислених тут, знаходимо потроха Вірмен, Москалїв, Білорусинів, потроха імен оріентальних, але з виїмком жовнїрів і пушкарів майже не знаходимо імен польсько-католицьких[1043]. Але напр. таке найбільше висунене на польські впливи, найбільше зближене до коронного Поділя місто як Винниця, як показує перепись з того ж 1552 р.[1044], мало вповнї український характер: на півчетверта ста імен, поданих люстрацією, можна знайти ледво кілька імен що можуть вказувати на польське походженнє — як Амброжей, Януш Мельник, Лях Станислав. І по прилученню до Польщі тільки дуже поволї, і то лише в сусіднїх з Поділєм, і почасти Волинею містах входили до міщанства польські елєменти. Властиве Поднїпровє до самої Хмельниччини задержало не тільки в сїльській, а і в міській людности сильно виражений український характер. Переглядаючи напр. заховані для нас і опублїковані міські акти одного з заднїпрянських міст, осаджених польським маґнатом-патріотом Жолкєвским — міста Боришполя, ми серед міщан не стрічаємо зовсїм польських імен. Вони стрічають ся в актах тільки, коли фіґурує хтось з панських урядників, слуг, або державцїв, зрештою сама Україна. Міський уряд 1614 р. виглядає напр. так: війт Кондрат Семенович, бурмистри Остап, Гринець, Михайло, присяжні Демко і Данило. Чверть віка пізнїйше (1643): Сергієнко війт, бурмістри Іван Шульженко, Терешко Крокушенко, Павло Грищенко Мисько Крамарець і Васько Безбородько[1045]. Акти пишуть ся часом по українськи, часом по польськи, в залежности, очевидно, від «вицьвічення» міського писара, часто всуміш, але як бачимо з сього, польське дїловодство, що трапляєть ся навіть під час Хмельнищини, не сьвідчить само по собі про спольщеннє громади.

Про український характер селянства, про повну незначнїсть в нїм чужородних, спеціально польських домішок можна б і зовсїм і не згадувати по тім, що ми бачили в пограничнім польсько-українськім поясі та супроти того образа національних відносин серед верств більше податних на польську іміґрацію й польщеннє — шляхти й міщанства, який ми що й но бачили в східнїй Українї. Уже на Волини та на волинськім Полїсю даремно шукали б ми в селянстві якоїсь виднїйшої, чужородної домішки. Переглядаючи нпр. поіменні реєстри величезних маєтностей Криштофа Радивила в інвентарі 1598 р.[1046], просто годї дошукати ся в тих сотках селянських імен якогось польського імени. Коли зводимо про се мову, то тільки тому що в польській лїтературі циркулюють ще й досї погляди й переконання про значну імміґрацію польського селянського елємента в східно-українські землї. Представляючи заселеннє й загосподареннє України історичною заслугою чи історичною місією Польщі, вони уявляють собі самий кольонїзаційний елємент в більшій або меньшій мірі польським, тільки пізнїйше українїзованим наслїдком браку якоїсь національної й релїґійної опіки та культури для нього[1047]. Одначе коли приходить ся ілюстровати такі погляди фактами, представники сих поглядів мусять самі признати, що джерела не дають нїякої підстави для них: неможна вказати серед селянства якихось хоч трошки значнїйших польських елєментїв, не можна показати таких фактів, щоб польські дїдичі польського походження приводили з собою селян, або щоб селяне самі мандрували сюди з польських країв[1048]. Переглядаючи поіменні реєстри селян в документах кінця XVI і початків XVII в., ми стрічаємо чистїсенький український елємент, часом з домішкою ріжних зайдів з сусїднїх країв, і серед них тільки відокремлені й припадкові одиницї польські, що заблукали сюди з двором свого пана, або самі тут спинили ся, переходячи етапами з країв польських в сусїднї українські або білоруські і з них мандруючи часами далї, в глубину українських земель. Се рідкі, відокремлені одиницї, які не зміняють нїчого в загальнїм українськім характері селянської стихії.

Візьмемо кілька ілюстрацій. На жаль таких богатих поіменних реєстрів, які мали ми з королївщин Галичини й Поділя, тут нема. Але от кілька більших реєстрів імен з останнїх десятолїть XVI в., з ріжних частей правобічного Поднїпровя[1049]. Острозький розбив осаду Шавулів Колодяжне, на київсько-волинськім пограничі й вивели відси селян, от їх імена: Дашко, Сенко Гоколович, Іван і Денис Дашковичі, Федор і Степан Пиляї, Іван Гребенник, Степан Глиза, Демко Кот, Іван і Яцко Гнилицї, Федор і Семен, Лаврин Медвідь, Ждан Каличич, Іван Личич, Першко десятник, Павло Шойкало, Тишко і Роман Серковичі, Опанас Дупля, Левко Велентий, Яцко Кривопляс, Мартин Якубович[1050]. Тишкевич нищить маєтности Горностаїв в Житомирщинї і грабить селян з с. Пісків: Тимошка отамана, його слугу Федора, Семена Кисляковича, Романа Кисляка, Яцка Цокотуна, Василія Роговича, Мелаху удову, Дашка Волошина, Єрмола, Саютка, Петра Івановича, Ігната Ковалевича, Єска, Макара, Євтуха, Бориса, Якима, Івана, Каленика, Гришка, Костя, Левка Лисинського, Аврама Мокая, Євтуха, Василя, Мирона, Федора, Савку. В иньшім сусїднїм селї Лещинї названо таких покривджених селян: Ганька, Павла Мишковича, Івана, Антона Тимошевича, Федора Скоробогатка, Конона Гриневича, Опанаса Губку, Йвана Брегица (чит. Брагинца, з Брагина), Савку Леляковича, Стася Тенетиловича, Антона Івановича, Аврама, Романа Гомона, Каленика Подолянина, Семена Уса, Митка Савосткевича, Куряна Савича, Грицька, Каленика і Євсея Даниловича, Омеляна, Ждана Ковалевича, Богдана Федоровича, Логвина десятника, Дениса Дучича, Антона Берейтича, Йвана Снежка, Лукаша, Вакула Сорочича[1051]. А от реєстр селян з Махнівської маєтности Тишкевича, з більш полудневої околицї, і пізнїйшого часу: Ничипор Долгоненко, Курило, Іван Чорний, Охрім, Гаврило Клюка, Михайло Гринь, Іван Максименко, Миско, Сенко, Васко Чемерис, Ярема, Кгресь, жид Абрам арендар, Яцко, Дмитро, Степан Сторожинський, Сава, Марко, Семен, Ждан, Ярема, Семен Оценко, Яцко Браіловський, Гаврило, Васько, Іван Якимів, Аврам, Сенько, Роман, Сидір, Євхем, Степан, Мартин, Васько, Іван, Семен, Феско, Ян Вишобенко, Минко, Андрій, Мацко, Томило, Луць, Данило, Назар, Труш, Тишко, Сидор, Курило, Іван, Васько, Денис, Пилип, Мартин[1052]. Ітак на яких 130 селянських імен що нам стріли ся: Абрам арендар, якого по принціпам сучасної польської статистики прийшло ся б записати до Поляків «мойжешовеґо визнаня», Кгресь (Grześ) і досить непевні Стась Тенетилович і Ян Вишобенко. Вистане сього, я думаю, щоб здати собі справу з національної фізіономії селянства східної України.

Так представляєть ся національний склад Українських земель, національно-статистичний український балянс в XVI і на початках XVII в. Знаннє його поможе нам оцїнити його балянс культурний і культурно-національну еволюцію, до якої ми тепер переходимо.