Розділ «III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти»

Подібний образ дає й Бересте. Тут в 1566 р., судячи по іменах, на десяток місцевих людей — Українцїв знайдеть ся ледво оден міщанин чи мешканець католик: Станислав Пекарский, Станислав конвісар, Криштоф Краєвский, Станислав аптикар, Станислав Пухальский, Андрій Станиславович, Сташко різник, Трошка органиста, Станислав Андрієвский, Гордей Войтехович, Сташко тесля і другий Сташко швець[1006] — як бачимо, навіть безперечно польські імена притирають ся на руське й виступають часто в зрущених формах. Польсько-католицький елємент отже й тут більш сильний морально — почутєм правительственної опіки, своєї державної ролї, — нїж чисельно.

В верству шляхетсько-панську, при тім виключенню від урядів і надань, що додержувало ся досить пильно[1007], для Волини й Браславщини до 1569 р., для Берестейщини й Пинщини — й пізнїйше, польські елєменти могли проходити через закупно або застав маєтностей, а ще більше — через шлюби. Більше огладжені і полїтеровані, певні себе й своєї висшости, кавалєри-Поляки і часто тут здобували серця вдів і панєн з їх маєтками, і безперечно, що в сїм напрямі і тут впливав королївський двір, даючи протекцію ріжним придворним кавалєрам (звістні напр. впливи двору в голосній свого часу справі віддання доньки й спадкоємницї Ілї Острозького, нещасливої Гальшки). Правда, Литовський Статут застерігав, що за паннами, віддаваними з в. кн. Литовського до чужої землї: до Польщі або Мазовша або якоїсь иньшої землї, в посагу не можуть бути давані маєтности, і до спадщини такі панни право тратять — їх часть має бути виплачена їм грошима, і по за тим вони вже нїякої «близькости» не можуть мати до маєтку[1008]. Але в дїйсности ся постанова не заховувала ся, і чимало маєтностей переходило тою дорогою в польські руки, невважаючи на протести й ріжнї способи, на які брало ся правительство в. кн. Литовського.

В 1530-х рр. скоро по виданню Статута, що тою постановою, очевидно, мав зробити певні перешкоди тим заграничним шлюбам, досить галасу наробили литовські пани-рада з поводу замірів вдови Богуша Боговитиновича, українського маґната, що мав значні маєтности на Підлящу і в Берестейщинї. Вона задумала видати свою старшу доньку за «коронного» пана Андрія Тенчиньского. Пани-рада не хотїли, щоб між місцеву шляхту влїз такий маґнат — внук першого сенатора, каштеляна краківського, і сам такий же каштелян пізнїйше, що, розумієть ся, не схотїв би піддавати ся правам і порядкам в. кн. Литовського. Отже вистарали ся від в. князя лист до Боговитинової, де пригадувано їй ту статутову постанову і під зарукою 10 тис. кіп наказувано не давати за донькою нїяких маєтностей. Але Боговитинова «не дбаючи о росказаньє в. милости господарскоє и теж о оный заклад», «против волї чоловіка й опікунів, визначених його тестаментом», як казали панове-рада, таки видала доньку за Тенчиньского. Не знати, чи надїлила вона при тім його й маєтностями, чи пани-рада рішили допечи їй за саме немиле те відданнє, досить, що вони наложили арешт на її маєтности, а заразом звернули ся до в. князя з представленнєм тих шкод, які терпить вел. князївство через шлюби місцевих дїдичок з Поляками: «Яка користь, писали вони, або послуга від тих Ляхів, що поженили ся у в. князївстві, як Времевский, Скорута, Опоровский, Светицкий і богато иньших, які анї самі особисто не їдуть на військову службу, анї не висилають війська, а жінки їх як і виправляють, то дуже нужденно — «на клячахъ на боронницахъ (конях від борони), зъ рогатинками»; вказували також на иньші невигоди, які виходять з таких шлюбів — пригадували прецедент з тоїж фамілїї Тенчиньских, як жінка Мик. Тенчиньского, з кн. Гольшанських[1009], випросивши собі маєтність Крилівську в Володимирськім повітї, прилучила потім її до коронних земель — теж могло стати ся, як би Андр. Тенчиньский дістав щось з пограничних маєтностей Боговитинів. Пани-рада, очевидно, вели мову до якихось дальших загострень, коли не повних заборон шлюбів з Поляками для дїдичок з вел. князївства. Але в. князь не заявив охоти іти далї поза букву Статуту в сїй справі, і навіть дав лист Тенчиньскому, де рекомендував його панам-радї й просив не поступати гостро против нього[1010].

Таким чином мішані шлюби йшли далї, й маєтности у вел. князївства попадали в руки польські. На соймі 1554 р. піднято було знову сю справу, при чім вказувано особливо, що вдови-дїдички, виходячи вдруге за Поляків, віддають їм маєтности під формою заставу, з шкодою дїтей з першого шлюбу. Піднесено також потребу розширення права викупу маєтностей панєн-дїдичок, що виходять за Поляків, не обмежаючи сього права тільки до близьких свояків, які не раз самі «для пожитків своїх» змовляють і видають панни «за границю». Волиняне виступили ще з спеціальною петицією в сїй справі, окрім цїлого сойму, вказуючи, що «нЂкотории Поляци, вдови и дЂвки въ земли Волинской въ малженьство понявши и мЂшкаючи тамъ, кривды великіє и трудности великія дЂлают». Виходу вони шукали в викупі маєтностей свояками, і в. князь позволив викупати, тільки не по оцїнцї Статуту, по 5 кіп за службу людей, як пропонував сойм, а два раза вищій; обмежити ж право вдів до маєтку, коли б вони виходили вдруге за границю, — як хотїв сойм, в. князь не згодив ся[1011].

Розумієть ся, і сї нові постанови, як і статутові, в дїйсности показали себе безсильними: не могли положити край переходови маєтностей в польські руки. З другого боку чужі елєменти напливали в наші землї взагалї, а спеціально в той волинсько-побужський пояс про які говоримо, з земель литовських. Тут уже на перешкодї не стояли нїякі формальні перепони, і репрезентанти католицьких литовських родів попадали від часу до часу на уряди в сї землї, випрошували надання, або діставали маєтности по жінках, женячи ся з дїдичками місцевих фамілїй. В старших часах, в XIV-XV вв., як ще тубильний, український елємент стояв морально сильнїйше, мав культурну і моральну перевагу над литовськими, сї приходнї рущили ся, приймали «руську віру» й народність. Але пізнїйше — в серединї й особливо другій половинї XVI в., коли тубильний елємент почав слабнути, сї приходнї зіставали ся йому чужими, тїснїйше лучили ся з польсько-католицькими або дісідентськими елєментами та ослаблювали стихію українську.

І так, переходячи реєстри маєтностей волинських — нпр. Луцького повіту, сього серця Волини, в хвилї прилучення до Польщі[1012], ми бачимо тут уже досить численні чужі елєменти. Такі дрібнїйші властителї та заставники — ріжні Лащі, Равшицкі, Закшевскі, Пшесмицкі, Лясковскі, Ледвицкі, Круші, Мнїшковські, Боґушевичі, Граєвскі, і більш заможні пани як Хвальчевскі, Прусиновскі, Палуцкі, Харленьскі, і польські або литовські маґнати як Дзялиньскі, Ласкі (Ольбрахт Лаский муж Беати Острозької, державець великої спадщини Ілї Острозького), Радивили — властителї великої волости Олицької та Полонської. В реєстрі 1583 р.[1013] знайдемо цїлий ряд нових, як Клодзіньский, Камєніцкий, Ювальский, Ґашиньский, Межиньский, Бронїш, Окша, Кринїцкий, Хрусціцкий, Понятовский, Добжаньский, Бучацкий, Збожний Залїньский, Стан. Жолкевский, Доброґост Оханковский. Прилученнє Волини до Польщі вітворило ще ширше двері для сих приходнїв, і з того часу число їх мусїло зростати в швидкім темпі.

Та як би місцеве українське панство стояло сильнїйше при своїх національних і культурних традиціях, сей приплив не мав би такого значіння. Адже все місцеве маґнатство, з невеликими виїмками, і при кінцї XVI в. і пізнїйше було українське — всї ті Острозькі, Заславські, Санґушки, Збаразькі, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Черторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтавти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини, і леґіони меньших родів. За ними стояла не тільки їх тубильність, звязки, міцна звязь з землею й її людністю, що давала їм перевагу над тими приходнями, а й такі формальні річи як місцеве волинське право, якому мусїли підлягти ті приходнї, урядова руська мова, Статут як правний кодекс, — прероґативи, застережені інкорпораційними привилеями польських правительства в 1569 р. Біда була в тім, що наплив польського і взагалї католицьких родів, тїснїйша звязь з Польщею і протекція польським елєментам в кольонїзації й культурі — все се припало на час, коли сам український елємент почав тратити свою відпорність — коли в вищих верствах слабла звязь з православною церквою, що служила в тім часї першим критерієм і підставою української народности, коли перестають їх задоволяти ті тїсні границї в яких держала ся й зберігала ся тодї руська культура, і ті вищі верстви все тїснїйше пристають до сучасного суспільного й культурного житя польського. В парі з таким нахилом до польської стихії серед самих репрезентантів вищих українських верств наплив польських осадників і тїснїйша полїтична звязь з Польщею також наберали дуже важного значіння й причиняли ся до винародовлення вищих верств української людности.

Се винародовленнє захоплює й північню частину волинського поясу — Берестейщину й Пинщину, що зістали ся в складї в. кн. Литовського. Формально відгорожені від Польщі, вони польщили ся з тим, як польщив ся весь склад в. кн. Литовського, що з актом 1569 р. було зовсїм підтято в своїй відпорности й фактично все більше переходило на просту провінцію Польщі, задержавши тільки деякі чисто формальні прикмети своєї відрубности. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне житє — все підпадає протягом другої половини XVI і першої XVII в. глубокому сполыценню, наслїдком тїсної звязи з Польщею. З тим полыцать ся — в вищих верствах, розумієть ся, в проявах «вищої культури, — навіть такі глухі кути як Пинщина, де до половини XVII в. фізіономія шляхетського житя наберає вже вповнї польського вигляду. Характеристичний образ його дає хартия Хмельницького для шляхти Пинського повіту в р. 1657, де забезпечаєть ся свобода «римській вірі, з котрою приступають до нас», «дїтей шляхетських вільна наука» (розуміють тут, очевидно, науку неукраїнську, і від неї застерігаєть ся свобода для шляхетських дїтей), устрій і суди польські, уряди польського права, і т. д.[1014]

Імміґрація польських елєментів в Київщинї й Браславщинї, польські лятифундисти в Київщинї, маґнати українські, дрібна українська шляхта на полїсю, земянство браславське, його національний патріотизм. Заднїпровє, окупація пустинь, формованє лятифундій. Сїверщина. Національне значіннє східноукраїнських лятифундій. Міщанство. Селянство, теорії польські про іміґрацію, дїйсний характер сїл — взірцї

Ще далеко більше значіннє мала імміґрація польських, або спольщених елєментів в правобічній Київщинї й Браславщинї — з огляду на відносини кольонїзаційні. Ми будемо ще говорити ширше про тутешнї кольонїзаційні обставини, тут тільки зазначимо, що по тих — также досить невеликих успіхах, які була зробила тутешня кольонїзація взагалї а з осібна кольонїзація воєнно-служебна, привілєґіована, — тутешнї землї по страшних спустошеннях 1480 і 1490-х рр. вступили в XVI вік майже цїлком випустошеними. Тільки в глубокій північній частинї, на полуднє і північ від Припети, задержала ся якась осела кольонїзація, земянська верства. Все що на полуднє — околицї Київа, Житомира, Остра, не кажучи про більш полудневі, в першій половинї XVI в. живуть вповнї на воєнній стопі, і тільки поволї, з розвоєм місцевих воєнних сих (козачини) і кольонїзації виходять з сього стану в другій половинї XVI в.

Завдяки тому, тутешня земянська привілєґіована верства до прилучення сих земель до Польщі була дуже слабка і чисельно і економічно, слабко закорінена, і властиве київське та браславське, правдиво місцеве земянство було дуже нечисленне. Через те ріжні приходнї, які напливали чи то з сусїдньої Волини, чи то з дальших земель, і серед них також приходнї польські, уже тодї в складї тутешнього земянства давали показну частину. Поруч творення нових маєтностей на нових займанщинах, ріжними дорогами опановують вони вже тодї давнїйші маєтности й лятифундії[1015]. Так частина величезних маєтків князів Домонтів в Черкащинї (Мошни, Лебедин) уже в першій половинї XVI в. переходить до одного з таких перших польських зайд мазурського малого шляхтича Кєлбовского; Харленські (також Мазовшане, але оселі на Волини вже) з рукою кн. Любецької дістають велику материзну її — маєтности старого київського рода Полозів (Полозовичів) в київськім Полїсю; Дзялиньскі держать волость Грежанську; Радзіміньскі кілька сїл в ріжних околицях Київщини. По прилученню сих земель до Польщі в 1569 р. наплив стає значнїйшим. Загалом беручи одначе, кольонїзаційні й економічні умови тутешні були дуже відмінні, негостинні для панського житя й господарства. Через те участь в сїм Drang nach Osten, поруч українських, головно волинських маґнатів, беруть або такі пани, що загнїздили ся перед тим в пограничних околицях коронних і волинських. Так з Поділя рухають ся до Браславщини, випрошуючи від короля, скуплюючи або згоняючи давних властителїв земель, Сенявскі, Замойскі, Яблоновскі, з Волини до Київщини всувають ся Харленьскі і Дзялиньскі. Або се ріжні достойники — гетьмани, воєводи, старости, що господарячи в тутешнїх землях в ролї репрезентантів держави, закладали згодом чи зараз власні маєтности, опираючи ся на ті засоби і впливи які давала їм державна машина — такі Жолкевскі, Оришовскі, Конєцпольскі, Потоцкі, Струсї, Хмєлецкі. Але все ще роблять їм конкуренцію, в ролї державцїв великіх королївщин і фундаторів власних маєтків волинські маґнати, особливо Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, що на сїм полї виступають значно скорше, уже з першою половиною XVI в. Бо брак, чи нечисленність місцевої аристократії — таких київських і браславських родів, які б могли держати ся на сенаторських урядах місцевих, була причиною, що тутешнї уряди дуже часто роздають ся маґнатами сусїдньої Волини, а поруч із сим іде їх загнїжджуваннє в тутешнїх землях. Острозькі творять собі лятифундії, почавши від Звягельської волости, протягом цїлого XVI в., а з кінцем XVI і в початках XVII в. в їх руках зберають ся в величизних масах держави — королївщини: притоку до того дало, очевидно, київське воєводство кн. Василя-Константина. Збаразькі головно розгосподарюють ся в Браславщинї — починаючи від воєводи браславського кн. Януша (в останнїй чверти XVII в.), вони скуплюють маєтности з рук старших тубильних родів. Корецькі, котрих репрезентант кн. Богуш був старостою житомирським, потім браславським і черкаським в серединї XVI в., з свого волинсько-київського погранича (маєтности Корецькі) входять в глубину Київщини, збираючи там ріжні маєтности протягом другої половини XVI в., а потім також і в Браславщинї. Вишневецькі, по довгім старостованню канївськім і черкаськім кн. Михайла (1559-1580) і безпосередно по нїм його сина Олександра (1580-1594) стають посїдачами ріжних маєтностей, ріжними дорогами зібраних в сїм українськім віцекоролївстві їх. Між иньшим випрошують в 1590 р. за дурничку потвердженнє на «пустиню ріки Сули за Черкасами», про яку будемо говорити ще далї. Иньшою дорогою, як козацький вожд, будує собі лятифундії кн. Кирик Ружинський (з Володимирщини), скупивши кілька маєтностей в районі Раставицї (Наволоч і Щербів-Ружин) та доповнивши їх випрошеною від короля околицею Котельні на р. Гуйві.

Кінець кінцем на переломі XVI і XVII вв. ся прихожа аристократія: волинська — українська і галицько-подольська — польська (тї Жолкевські, Потоцкі, Конєцпольскі, Струсї, й їх спадкоємцї Калїновскі, і т. и.) опановують Браславщину й правобічну Київщину аж до її північного, здавна засидженого кута. Тільки в тім кутї задержали ся остатки старого землеволодїння, хоч і протереблені також новими, переважно волинськими елєментами — такі тубильні роди як Немиричі, Горностаї, Єльцї, Проскури, Олизари-Волчковичі, Сурини, Аксаки, Івашенцовичі, Халецкі, Служки, Павші, Лозки, Заморенки, Ласки, Солтани, Мощанські. Иньші вигасли або заникли, і маєтности їх перейшли в нові руки — маєтности кн. Капустів дістали в посагу Вишневецькі, Кмитів Сопіги, Кухмистровичів Фірлеї, Полозів Харленьскі. В Овруччинї, як знаємо, сидїла більшими або меньшими гнїздами дрібна півпривілєґіована шляхта[1016], яка найдовше з того всього старого земянства й задержала свою українську національність. Такі Барановські, Бехи, Білоцькі, Болсуновські, Васьковські, Велавські-Левковські, Дїдковські, Думинські, Закусили, Кобилинські Корчевські, Костюшковичі, Лучичі-Виговські, Меленевські, Мошковичі, Немерцькі, Недашковські, Пашиничі, Редчичі, Шваби, Толкачі, Ущапи, Ходаковські, Чоповські з їх ріжними галузями. До властивої Овруччини безпосередно притикала велика ґрупа боярських сїл так званих Заушських, по обох боках горішнього Уша, що належала до держави київського воєводи; перепись 1570 р.[1017] вичисляє тут тринадцять сїл і в них 96 боярських господарств («подимій»). Вичислені нею представники сього боярства, вибрані на військову службу, мають характеристично-українські ймення, як Павел Машкович, Федор Кутошник, Хома Вийовський (Виговський), Опанас Прохнач. Сильнїйші роди тутешнї вибили ся на шляхетську лїнїю, зливши ся з шляхтою овруцькою; слабші зістали ся непривілєґіованими. Далї на полудне дуже мало що зацїлїло в давнїйших руках з старшого землеволодїння — як Слободська волость Тишковичів, маєтности Стрибилїв, Корчовських, Дедків на Підлїсю.

Поза тим північним кутом цїлий полудневий пояс Київщини і землї за Росию, що зачисляли ся до Браславщини, перетворили ся комплєкс лятифундій. Були то великі королївщини-староства, що діставала в державу тїсна купка українських походженнєм і польських маґнатів, і маєтности приватні, утворені з скуплених за безцїн від давних властителїв і випрошених тимиж маґнатами від правительства «пустинь». Староства Київське, Черкаське й Чигринське, займають все праве поріче Днїпра (з виїмком Мошен, що належали Домонтам, тепер Вишневецьким); Корсунське, Богуславське і Білоцерковське займали майже цїле поріче Роси. З давнїйших маєтностей землї кн. Домонтів що перейшли вкінцї до Вишневецьких, так само як і Байбузів-Грибуновичів. Маєтности иньшого черкаського роду Зубриків, що перейшли були з рукою останньої репрезентантки роду до її мужів-Поляків (другого й третього), вкінцї спродані Конєцпольським. При кінцї XVI і в першій половинї XVII в. за лїнїєю поросько-днїпровських королївщин і почасти серед них виступають лятифундії Тишковичів (Бердичівщина), Корецьких (Білилївщина на верхівю Раставицї). Ружинських (там же на Раставицї), Збаразьких (на Росько-Божськім вододїлї), Струсїв (в порічю Гірського Тикича) і їх спадкоємцїв Калїновських, що прилучають до сих маєтностей ще величезну «пустиню Умань» (1609), випрошену як дурницю у короля, землї Конєцпольських (Зубриківщина, на горішнїм Тясмени) — лятифундії, супроти котрих середня власність тратила зовсїм значіннє.

Для Браславщини реєстр давнїйших земянських родів подали нам ревізори 1545 р. Вони начислили 23 земян старших: Іван і Андрій Кошки, Ісай і Василей Жабокрицькі, Роман і Юхно Красносельські, Сергій Оратовський, Богдан Слупиця, Шандиревський, Клещовський, Іван Ільговський, Петро Браткович, Процко і Дмитро Бушинські, Юха Коневський, Василей Романович, Митко Леткович, Уляна Скиндириха, Зяловський, Куницький, Остафій Шешкович, Милка, Федора Семашківна. 14 фамілїй було «підлїйших», яких ті старші земяне «братею собі не називають, анї не знають, звідки вони»; були то: Марко і Мисько Мормули, Рахновський, Кудренки, Мишко Хорт, Хруць, Носкович, Митко Золотар, Данько Копистеринський, Щуровський, Грицько Чечель, Комари, Козари, Дмитро Звенигородець[1018]. Отже з сього досить показного катальоґу і з иньших родів, до нього не втягнених (так нпр. значні маєтности вже тодї мали тут кн. Четвертинські), дуже мало дотягнуло до кінця XVI в. і тільки одиницї дожили до Хмельниччини. Богато мусїло потратити свої володїння як державцї «безправні» то значить не обезпечені дипльомами надань, а ще більше — з тихже причин за що небудь мусїли попродати свої землї достойникам-маґнатам, які могли не журити ся тою правністю — бо без всякого труду випрошували собі потім потвердження тих маєтностей. Тими скуплями і наданнями творять ся тут величезні маєтности ріжних волинських і польських, галицько-подільських маґнатів. Такі Збаразькі, що скуповують безпосередно, чи посередно, з других уже рук землї від Козарів, Слупиць, Оболенських, Короваїв, Турбівських й ин., а в посагу дістають значні маєтности Четвертинських — великі лятифундії їx розкидані на цїлім просторі властивої Браславщини. Острозькі збирають землї Кошків, Кмитів, Красносельських, Рахнівських і Жабокрицьких. Великі маєтности з волинських маґнатів мають іще Четвертинські, Корецькі. З польських Замойскі захоплюють і скуповують в сусїдстві своєї Шаргородської лятифундії (на Поділю) величезні простори над Мурахвою — землї Бушинських, Рахнівських, Клещівських, Комарів, Скиндерів й ин., великі землї дістають в посагу від Острозських, і таким чином сформовують одну з найбільших лятифундій, в західнїй частинї Браславщини. Струсї дістають величезні землї Козаків-Звенигородцїв, поменьші маєтности Кудренків, Золотарів й ин., в посагу передають свої землї Калїновським, які помножають їх новими скуплями (землї Слупиць) і випрошеною «пустинею Уманською», і се в сумі творить величезну лятифундію в східнїй частинї Браславщини — найбільшу з тутешнїх. Великі маєтности збирають далї Потоцкі, Сєнявскі й ин. Цїла Браславщина стає одним комплєксом панських лятифундій. Королївщини були тут дуже невеликі (не рахуючи Зароської частини — де були значні королївщини Лисянки й Звенигородки). Меньше панське володїннє грає поруч лятифундій теж зовсїм другорядну ролю: трохи значнїйше було тільки в повітї Винницькім, де ще в другій четвертинї XVII в. держить ся кільканадцять старих родів як Клещівські, Ободенські, Пісочинські, Микулинські, Дешковські, Якушинські, Черленківські, Юшковські, Оратовські, Комари, Кордиші, Ласки й ин.

Свою національність і місцевий патріотизм браславська шляхта переломових часів заманїфестувала своїм посольством до короля 1576 р.: запротестувала против того, що позви з королївської канцелярії вислані були до них на польській мові, не пустили позваних під покривкою небезпечности від Татар і на будуще жадали, щоб до них всякі листи з королївської канцелярії писали ся «рускимъ писмомъ», відповідно до інкорпораційного акту 1569 р. В сїй манїфестації взяли участь 22 особи — на жаль поіменно нам незвістні[1019]. Витеребленнє тих давнїх тубильних родів і росповсюдженнє на їх місцї маґнатських родів, уже польських або сполыцених, скоро потім дало иньшу національну фізіономію тутешньому землеволодїнню.

Заднїпровє московською границею, уставленою в початках XVI в., дїлило ся на дві частини — московську й литовсько-польську. Границя йшла на полудне від Десни й Сейму, так що поріча їх належали до Москви, а поріче Остра і дальше побереже Днїпра на північ — до Київського воєводства, до котрого зачисляла ся і решта Заднїпровя, і в 1569 р. разом з Київщиною правобічною воно було прилучено до Польщі. Протягом цїлого XVI віка все се Заднїпровє литовсько-польське, так само як і сусїднї частини московського, пролежало пустинею. Тілько в північно-західнїм кутї, над Днїпром, починаючи від порічя Десни і далї на північ держало ся деяке житє. В околицях остерського і любецького замку сидїли ґрупи боярських воєннослужебних сїл, обовязаних службою на замок. З 1570 р., отже в момент прилучення до Польщі маємо такий реєстр остерських боярських родів: бояре панцирні — Жукинський (Толкач), Головицький, Домбровский, Собіщевский, Шкода, Толкач, Рубаник, Курцевич, Середа, Войцєх Баранский, Гуревич і Кошка, бояре путні: Білик, Хоцкевич, Олешко й ин.[1020]» Самий днїпровий берег був зайнятий маєтностями духовними (київських монастирів і митрополичої катедри), а в просторони між Остром і Трубежом лежали ріжні панські маєтности — порожнї вправдї в XVI в., а експльоатовані тільки як уходи: очевидно, рільного господарства тут же в серединї XVI в. не відважали ся вести з огляду на татарські пополохи. Се волость Рожнівська кн. Половцїв Родиновських, Гоголївська Ленькевичів, Жеребятиська Лозків, й ин.

Далї на полудень і полудневий схід зачинали ся «уходи» канївські й черкаські, що тягнули ся в оден бік аж по московську границю, під Путивль, в другий бік до самих порогів[1021], і всякі права, які ріжні пани мали, або підносили до деяких тутешнїх земель, мали або чисто номінальний, або дуже проблєматичний характер. Так боярин Драб випросив собі в серединї XVI в. отчини чотирох чоловіків, що займали великі простори в районі долішньої Сули, і вже без усякої данини зайняв уходи на Пслї, то значить побирав з уходників на себе ріжні данини, скільки міг контролювати ті «свої» уходи[1022]. Уходи на Оржицї повипрошували собі за службу від старости ріжнї замкові слуги. «Пирятинська земля» на Удаю уважала ся вітчиною канївського боярина Чайки[1023]. Ріжні канївські церкви мали тут також свої уходи. На цїлу ріку Сулу «від верху до устя» й порічє Удаю крім того мали претензії кн. Глинські[1024]. Сї права чи претензії датують ся може кінцем XV в., коли оден з Глинських сидїв намістником в Путивлю, може були й давнїйші, але в XVI в., судячи з наведених звісток, вони, очевидно, не реалїзували ся в дїйсности, або реалїзували ся тільки в части (так в 1570-х рр. канївські міщане скаржили ся, що Байбузи, спадкоємцї Глинських, не пускають їх в сульські уходи)[1025]. Передані Глинськими, з рукою одної з княжен місцевим земянам Байбузам (в 1534-х рр.), а потім так само з рукою одного з спадкоємниць сього року зем. Грибуновичу (в 1550 рр.), сї землї настільки мають інтерес, що потім куплені чи иньшим способом перейняті Вишневецькими, стали підставою їх лятифундії. Так само номінальні були права Глинских до середньої Ворскли, з Глинськом і Полтавою, і порічя Мерла. При кінцї XVI в. тут пробують реалїзувати свої права їх спадкоємцї Байбузи і Проскури[1026]. На маєтности понизше сеї Глинщини випросив собі в 1570 р. грамоту якийсь ближе нам незвісний козак «шляхетний Омелян Іванович», і з тої грамоти бачимо, що сусїдом його на долїшнїй Ворсклї був якийсь Степан Жаркович[1027].

З кінцем XVI в. починають класти свої руки на сї «пустинї», зайняті, чи не зайняті, ріжні маґнати, що закладали свої лятифундії на правім боцї Днїпра. Ст. Жолкєвский по козацькім погромі під Лубнами випрошує собі землї сконфісковані від участників козацького повстання, в тім Боришпільську волость в порічю Альти, а також «пустиню Горошин» і порічя Снїпорода[1028]. Сї посульські землї не утримали ся в руках Жолкєвского, але Баришпільська волость, в видї великої лятифундії в порічях Альти й Трубежа зістала ся в його руках, і по смерти Стан. Жолкєвського перейшла до иньшої галицької маґнатської фамілїї Даниловичів. Кн. Корецькі незвісним близше способом дістають волость Гоголївську. Староста черкаський Олександр Вишневецький дістав права на Посулє від Байбузів-Грибуновичів, спадкоємцїв Глинських, що були випросили собі на сї землї потвердження від кор. Стефана в 1578 р. в роскішнїй стилїзації: «пустиню названую реку Сулу, реку Удай и реку Солонину з речъками и озерами, почавши з конъца: горою Сулы от Снитина рубежа московского ажъ вниз до устья Днепра»[1029]. Вишневецький попереду пострашив їх, що забере Посулє до черкаського замку: «моцно и гвалтом» відібрав сї землї й заповів уходникам, аби не давали Байбузам нїяких даней. Тим змусив їх до того, що відступили свої права на сї землї йому особисто — мовляв продали, розумієть ся за безцїн[1030], або й просто віддали за обіцянку дістати їм иньше наданнє. Тоді на сї землї Вишневецький зараз вистарав ся королївське, а також і соймове потвердження своїх прав на «пустиню ріки Сули, за Черкасами, з її приналежностями»[1031]. Сойм постановив потім, щоб осібна комісія означила границї сього володїння, але се Вишневецькому було зовсїм не потрібне, і нїякого ограничення нїколи не було зроблено[1032], а Вишневецький, ставши тут міцною ногою і опираючи ся на букві надання, крок за кроком вибиває й прилучає від сусїднїх державцїв сусїднї землї. Се дїло ведуть далї його спадкоємцї, «много та мало, претекъстом права Байбузиного, можно кгвалтом окупуючи всю реку Сулу»[1033], вибиваючи навіть таких можних конкурентів як Жолкєвский з його правами на Горошин і Снепород, Казановського з волости Роменської. Опановують цїлий майже басейн Сули, порічя Удаю й Снїпороду, й так сформовуєть ся в першій половинї XVII в. одинока своїми розмірами не тільки на Українї і в Польщі, а мабуть в цїлій Европі Лубенська маєтність Вишневецьких[1034]. Байбузам, за гречність, той Олександр Вишневецький випросив від короля, під скромною назвою «входа замкового, властного пожитка свого старостинского», не меньше не більше як «реку Пъсол зо всими пожитки и належностями[1035]. Тільки що Байбузи не здобули ся на таку реалїзацію своїх прав на се наданнє, яке показали Вишневецькі. В першій половинї XVII в. в порічю Псла творить ся велика королївщина, звана потім староством Гадяцьким. На середнїй Ворсклї, в околицї Полтави, закладають ся королївські фабрики поташу й салетри (про них мали ми нагоду згадувати), адмінїстровані королївськими комісарами, а сусїдні Санжарівські маєтности підпросив у короля під спадкоємцями Омеляна Івановича в першій половинї XVII в. якийсь Ґурский і перепродав свої права Немиричам. Тодї ті давнїйші властителї, супроти такої конкуренції, знайшли на свої землї купця ще можнїйшого — Станислава Потоцкого, сина гетьмана, пізнїйшого сумного героя з під Жовтих вод. На кілька років перед Хмельниччиною він стає таким чином паном сеї української лятифундії[1036]. Те що зістало ся по за тим творить з початку величезне, незрівняне великістю староство Переяславське, яке в першій чверти XVII в. держить клясичний володар сих українських королївщин кн. Януш Острозький. Пізнїйше відокремняють ся від нього староства: Нїжинське — в порічю Остра, і Гадяцьке в порічю Псла.

Тих кілька історій маґнатських лятифундій, оповіджених вище, дуже добре характеризують обставини тутешнього землеволодїння й обясняють не тільки самий процес формовання тих велетенських земельних комплєксів, але й сї відносини, що вели самі до творення тих лятифундій. Не могло бути инакше серед повної безправности, яка панувала тут, «як на Українї», в сих безмежних просторах, позбавлених усякої правительственної власти й контролї, вийнятих з системи нормальної адмінїстраційної й судової орґанїзації держави й відданих в безконтрольне розпорядженнє маґнатів-державцїв. Пригадую, що на цїлий величезний простір українського Подпїпровя був тодї оден однїсенький полїтичний урядник: воєвода київський, що лучив в своїх руках також компетенції старости, а нїколи не сидїв тут, заступаючи себе в адмінїстраційних і судових компетенціях своїми служебниками[1037]. Серед абсолютної безправности, серед повної неубезпечености маєткової й особистої, удержати ся тут можна було, опираючи ся тільки на збройну силу. Сила була одиноким правом, і перед спокусою її так само мало стримували ся репрезентанти місцевого «низше-культурного елєменту» як і польські носителї культури і державного ладу. Більша риба безцеремонно, невпинно пожирала меньшу. Слабше узброєні мусїли уступати ся перед сильнїйше узброєними, і в результатї Поднїпровє стало добичею тїсної купки маґнатів, з катеґорії особливо тих, що з матеріальними, маєтковими силами лучили сили і впливи, які давали їм правительственні уряди й держави.

Коли після «Смутних часів» московських прилучено до Польщі Сїверщину, в сей бік посунула ся також та великопанська займанщина, особливо коли «вічна згода» 1634 р. затвердила «на віки» се володіннє. Північна частина її — Стародубівщиаа, була в тім часї залюднена сильнїйше. Полуднева — порічя Сейма і Десни була такою ж пустинею, як полудневе Заднїпровє в початках XVII в. До нас дійшло цїкаве оповіданнє старцїв, що згадували як в початках XVII в., як ще не було анї Батурина, анї Королївця, нї Глухова, осадники з над Сейму їздили як на найблизший торг до Новгорода Сїверського, а до припадком поставленї церкви в Спаськім недалеко Королївця учащали осадники з величезного простору Посемя[1038].

Комісари, вислані польським правительством 1620 р., мали зревізувати права на володїннє за тутешнїми власниками — дворянами, дїтьми боярськими, монастирями й містами, й всї, хто б виказав ся відповідними правами, мав бути полишеним в своїм володїнню й затверджений в своїх правах королївськими грамотами[1039]. Все иньше переходило в розпорядженнє правительства і щедрою рукою роздавало ся польським шляхтичам і маґнатам в державу й власність. Таким чином в 1620-1640-х рр. творить ся тут нова серія лятифундій. Так в Стародубщинї великі маєтности дістав оден з участників переговорів з Москвою 1618 р. Олександр Песочинський (з польського Пжечиньский), з звістного нам брасловського, тодї вже вповнї зпольщеного роду, іменований старостою Новгород-сїверським. В Чернигівщинї великі маєтности на лєннім праві одержав Мартин Казановский — пізнїйше перепродав він їх Ад. Киселеви (добра вічнї лєнні Менські й Максаківські й тракт Кисїльгородський)[1040]. Канцлєр Оссолїньский мав в лєннім володїнню Батурин і Конотоп з приналежностями[1041]. Але попри те була тут — особливо в північній Сїверщинї досить численна дрібнїйша шляхта, старшої (з-перед польського володїння) й новійшої дати[1042].