III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Се упослїдженнє, яке приходило ся зносити міщанам-тубильцям на своїй відвічній землї, своїй «отчинї й дїдинї», від католицьких зайдів так часто мусїло викликати велике роздражненнє. Тим більше, що проявляло ся воно на кождім кроцї. І в справах зовсїм реальної натури — в правах торгу, ремесла, в праві брати участь в управі своєї маленької републїки, і в релїґійних почутях — в праві відправляти свій релїґійний культ (обмеження в публичнім характері релїґійних церемонїй, спори за право будови церков на міськім ґрунтї, примус сьвятковання католицьких сьвят). Сї нїби законні обмеження й противозаконні «кривди», що ображали заразом і найбільш ідеальні почутя й найбільш реальні інтереси, в тїсних мурах міста, при безпереривній стичности між собою, викликають не тільки невдоволеннє, роздражненнє, не тільки хвилеві реакції, а й більш активну опозицію, а навичка до орґанїзації, корпоративности, прищеплена міським житєм, міським цеховим устроєм, дає сїй реакції певні орґанїзовані форми. Завдяки тому міщанство іде на тім полї далї нїж ішла українська шляхта, яка не вміла розлучити завчасу своїх клясових і національних інтересів, і в своїх національних проявах не йшла далї відокремлених виступів, де проривала ся та національна опозиція. Річ не припадкова і в основі своїй дуже симптоматична, що наша шляхта не спромогла за весь час нї на якийсь виразний крок — в формі напр. петицій, в оборонї національних прав — хоч би навіть тільки своїх клясових, льокальних, а против свого упослїдження, поминання в порівнянню з шляхтою польською (ми принаймнї таких фактів незнаємо зовсїм). Українське ж міщанство починає вже з XV віка бомбардувати правительство своїми депутаціями, петиціями, скаргами, доходячи своїх кривд, добиваючи ся рівноправности з католиками[941]. Не можна й тут, розуміється, бачити якусь спеціальну заслугу; годї не добачати, що в сих заходах і міщане напр. не могли підняти ся над своїми льокальними кривдами і жалями, не могли самі дійти до гадки оборони національних прав не тільки українського народу взагалї, а хоч би навіть тільки в границях цїлого міського устрою: оборони прав взагалї українського міщанства, а не свого тільки міста. Але факт, що обставини міського житя, більша сконцентрованість міщанства, конкретнїйший характер кривд і дезідерат українських міщан, вкінцї більша рухливість, інтелїґенція і навик до суспільно-полїтичного житя в порівнянню з селянством, а навіть вчасти і з деякими иньшими ґрупами, — дали лїпші підстави міщанству до національної орґанїзації, національної опозиції. І коли релїґійні справи дали те спільне конкретне гасло, якого бракувало до тепер до широкої орґанїзації ріжних українських ґруп, ріжних міст і територій, — ми бачимо, що як раз міщанство виявляє найбільше рухливости, енерґії, орґанїзаційного духу; що то воно творить ті основні кадри національної (релїґійної назверх) боротьби, коло котрих ґрупуєть ся шляхта і духовенство.

Про сю боротьбу будемо говорити в дальших роздїлах. Тепер хочу я зазначити, що почутє національних і всяких иньших кривд серед українського міщанства сього західнього поясу проривало ся ще різше й інтензивнїйше — підчас великих народнїх українських рухів. Підчас Хмельнищини як раз міщане, поруч української шляхти і духовенства, але в далеко дїяльнїйшій і важнїйшій ролї, нїж ті, виступають як головний революційний елємент, як інїціатори, провідники і аґітатори повстання. Тернопіль, де українські міщане квалїфікують ся як зрадники, вороги католицтва, кривдники шляхти[942]. Теребовля, звідки на перші вісти про побіду Хмельницького під Пилявцями зібрана шляхта тїкає, зачуваючи ворожий настрій серед міщан, і міщане справдї орґанїзують ся слїдом «козацьким звичаєм», настановляють собі сотників, а серед участників повстання бачимо і бурмистра, і міських сьвященників; «розвалені дикою ненавистию до людей правої римської віри», як каже одна з скарг[943], повстанцї бють або виганяють з міста міщан католиків, здобувають замок, розбивають і нищать костел, потім орґанїзують напади на сусїднї двори, грабують і нищать польську шляхту[944]. Янів, де міщане орґанїзують сусїднє селянство в козацькі сотнї, разом з ними чинять походи на сусїдню шляхту, руйнують міський костел, уживають його pro sordido et foetido loco та знущають ся над трупами похованих в нїм католиків[945]. Товмач, де війт Савка з лавниками: Лавром Серафином, Андрієм Воронським, Василем Словитою, Кіндратом Козинським, Степком Цируликом стають також на чолї селян сього повіту, орґанїзують збройний похід, з корогвами й музикою, на замок в Палагичах, де поховала ся шляхта й поскладала своє майно, і здобувають його; побивають та грабують шляхту, де її досягали — поставили навіть сторожеву варту, аби за нею слїдити; розбили й знищили до решти й запаскудили місцевий костел[946]. Заболотів, де міщане також займають ся такими ж воєнними експедиціями на чолї сусїднїх селян[947]. Калуш, що стає на чолї сусїднього підгіря — одної з найбільш зревольтованих місцевостей Галичини — тут орґанїзувала ся велика ватага з кількох тисяч люду, що з гарматами й гаківницями робили походи на шляхецькі двори[948]. Рогатин, що прилучаєть ся до козачини, дістає козацьку управу, і міщане беруть дїяльнїйшу участь в воєнних експедиціях і походах на двори своєї околицї, разом з міщанами сусїднїх містечок Підкаменя й Княгинич, відгрожуючи ся «не живити нї одного Ляха на сьвітї», та нищать з завзятєм «з великої ненависти до католицької віри» костели й кляштори[949]. Потилич, де міщане повстають під проводом двох сьвящеників Івася і Ілька Процика, нищать костел, потім прилучивши ся до козаків беруть участь в походї на сусїднї замки й двори[950]. Сокаль, де православні міщане з тріумфом витали Хмельницького і разом з сусїднїми селянами понищили костели та розігнали католицьке духовенство[951]. Все се були огнища, де тільки яркійше — судячи з наших джерел розумієть ся, спалахнуло, скориставши з нагоди, поломя ненависти до протеґованої релїгії, привілєґіованих кляс, зверхньої народности, панів і гнобителїв. Ненависть ся, видко віками виховувала ся в тутешнїй міщанській верстві серед вічних понижувань всього що було українське, православне.

Городецькі міщане, що не могли відігнати ся від напастників-католиків, не могли добити ся свобідного виконування своїх релїґійних обрядів, могли тепер дати собі духу над католиками[952]. В Яворові, де православні також вели завзяту боротьбу з католиками, вони ще перед приходом козаків піднесли голову — підняли повстаннє, знищили костел і плебанїю, здобули й пограбували замок, вирубали сусїднї лїси, понищили шляхецькі двори[953]. В Дрогобичу міщане-Русини відступили від оборони міста, коли приступили козаки, і тим помогли їм легко опанувати місто, а потім разом з козаками здобули костел, спустошили й пограбили зложені тут шляхецькі богацтва. Коли козаки облишили місто, й опанувало його військо польське, міщане дрогобицькі збунтували селян з сусїднїх сїл і відбили з ними місто від Поляків; серед учасників повстання бачимо і райцїв та лавників української народности[954].

Ефемеричний сей вибух інтересний нам як симптом — як показчик напруження національного почутя, опозиції тому польщенню і латинщинню краю, що виходило як льоґічний вивід з самих підстав польського режіму. В обставинах буденних ся національна реакція давала себе знати в особливім привязанню до «руської» віри — сього знамени української народности, її першої й найбільш реальної прикмети в противставленню до католицької Польщі; до руської церкви й руського обряду, руського письма й письменства — в тих убогих формах, в яких воно зацїлїло в ті часи — кажу про XVI і XVII вік. Міщанство разом з духовенством і заможнїйшими катеґоріями сїльської людности становило ту головно сферу, де культивувала ся й підтримувала ся зубожіла руська культурна й національна традиція, чи то особистими інтересами й впливами, чи то певними орґанїзованими способами, якими була школа, брацтва церковні й сама церков. Ми побачимо в дальшім, що головно на міщанстві опер ся брацький рух в західнїй Українї. В реєстрах монастирів, ми не раз стрічали міщан в ролї фундаторів ріжних поменьших тутешнїх монастирів[955]. Переглядаючи записки на церковних книгах, звістки помянників ми на кождім кроцї стрічаємо міщан в ролї тих, що замовляли, куповали й жертвували церквам ріжні книги, так само як усякі церковні річи й убрання[956].

Духовенство при своїй тодїшній численности становило також дуже замітний елємент і опору руських традицій і руського житя. Як я вказував, його пропорція до загальної людности в тих часах була без порівняння вища, нїж тепер[957]. Стоячи не високо що до своєї осьвіти й культурности — дуже не богато підносячи ся в масї над рівенем селянства, воно стояло в тїснім звязку з українськими масами, жило тим самим житєм, а з тим мало й можність великого впливу, проникання в самі інтимні сторони духовного народнього житя — що стало неприступним пізнїйшим, культурнїйшим, але більше відірваним від народа поколїнням духовенства. В народнїх рухах звичайно все підозрівали вплив попів. Повстанцї 1648 р. нпр. звуть ся «сїльською наволочею, підбунтованою до зброї й повстання схизматицькими попами», і в цїлім рядї випадків ми дїйсно бачимо попів інїціаторами повстання, провідниками повстанських ватаг, з титулом полковників, сотників, або і без всяких титулів[958]. Дає се нам міру близькости духовенства до громади, а з тим і міру впливів. При тій тїсній звязи, властиво — утотожненню руської церкви з руською народністю, духовенство як сторож інтересів руської віри й проповідник їх в народнїх масах, являло ся заразом сторожем українського національного житя, національних традицій, національної сьвідомости, патріотизму — в тих, розумієть ся, скромних розмірах, в яких се національне житє, його прояви й ідеї були приступні розумінню сих убогих репрезентантів церкви й могли плекати ся в таких же убогих обставинах сїльського житя.

В тїснім звязку з духовенством і церквою вкінцї стояла верства сїльської аристократії, яку в першій лїнїї творили князї й війти. Попи не рідко виступали в ролї осадчих нових сїл і засїдали на князївстві[959], і навпаки — князї й війти, осаджуючи село, діставали заразом право, поставивши церкву, обсадити парафію кимсь зі своєї родини, або випрошували собі таке право на парафію вже по осадженню села[960]. В результатї, як вже то було вказано[961], в деяких місцевостях, де війтівства й князївства були більше розвинені, попівства й війтівства (чи князївства, що пізнїйше злили ся в одну катеґорію з війтівствами) стояли в дуже тїсній, нерозлучній звязи з собою. Оден і той сам рід володїв парафією й війтівством, і навіть ґрунти церковні часом були не віддїлені докладно від війтівських, бо в фундаційних привилеях визначали ся разом з війтівськими, і потім часто зіставали ся в володїнню тої самої родини[962].

Взагалї війтівські й князївські роди, завдяки свому лїпшому матеріальному й юридичному положенню, творили певного рода сїльську аристократію: ми знаємо, що таке війтівство становило з себе маленький маєток, шляхетський фільварок в мінятюрі, війти мали ріжні права до селянської громади, як і пани, саміж не підлягали підданським обовязкам. З одного боку сї князївські й війтівські родини з часом примазували ся до шляхти, й таким чином підсилювали новими контінґентами комплєкс українського шляхецтва (що між українською шляхтою Галичини було і тепер є чимало таких війтівсько-князївських родів, се не підлягає сумнїву, навіть лишаючи на боцї теорію походження фамілїй гербу Сас від таких «волоських» родів)[963]. З другого боку члени їх, маючи який такий достаток і осьвіту, що вистачала на тодїшнї вимоги, які ставили ся до духовного, — ще частїйше входили між духовенство, засїдали на старих парафіях і добивали ся фундації нових, завдяки своїм впливам у адмінїстрації й грошевим засобам, якими окупали ся сї фундації й презенти. В національнім житю вони грали ролю близько анальоґічну з дрібною українською шляхтою.

Сеюж дорогою йшли також заможнїйші селяне. Був у нас наведений епізод, де заможний селянин ставить в селї церкву та способить свого сина на священика, і дістає для нього презенту від дїдича[964]. Ми стрічали також факти засновування селянами монастирів (підданий Потоцьких Гурчкович засновує монастир в Луцї під Коломиєю)[965]. Далеко частїйше стрічаємо, розумієть ся, селян між добродїями церков і монастирів, покупцями і викладчиками церковних книг. Рукописне євангеліє списане в Галичі одним з Голинських купує «рабъ Божій Петръ ДЂдовскій працею власною, за прозбою брата своєго пресвитера о. Василія», церкві в Тязові. Федосий Ониськович «зъ усею громадою у селЂ Медини въ пов. Галицком» купують євангелиє своїй церкві[966]. На тріодї київського друку з глухого карпатського кута читаємо записку з 1648 р., що сю книгу купили місцеві селяне Григорий Пецяк з зятем Олексою Гусаком за 18 золотих і дарували її до церкви «за своє отпущеннє грЂховъ» [967], і т. и.

Національний склад селянства — взірцї з Сяніччини, Перемищини, з Побужа, з Поділя; прояви сьвідомости горожанської і національної, масові рухи: повстаннє Мухи, його характер, рухи пізнїйші

Про одностайно-національний український характер селянства, мабуть, нема потреби розводити ся. Завважу, що навіть в осадах нїмецького права, засновуваних з певною, чи й значною домішкою чужоплеменних елєментів, сї елєменти в XVI в. ледво видні. Тільки там, де поосаджувано Нїмцїв цїлими громадами, як то було на західнїм краю — в Сяніччинї, західнїй Перемищинї, вони ще в серединї XVI і пізнїйше задержували свою чужу фізіономію. В люстрації королївщин 1564 р., що подає нам поіменні реєстри селян, стрічаємо ся з такими нїмецькими осадами — нпр. в Сяніччинї Дубрівка Нїмецька, Посада, Гочів, Коростенко Війтівське, Коростенко Підміське[968]. І сильно спольщені села можна знайти тілько на крайнїм заходї, під Коросном, як Іскриня, Головенка, Білобереги, Суходіл, де поруч нїмецьких, знаходимо й богато польських імен[969]. В иньших селах в Сяніччинї знаходимо тільки невеликі польські та нїмецькі домішки — нпр. в Просїку коло Коросна, поруч більшости типово українських імен (як Устян Волошин, Матвій Левко, Васько Dudek, Лучка Копинча, Гриць Йосків, Гриць Михнів, Панько Несторів і т. и.) знайдемо кілька або таких що звучать по польськи як Сташек Зласьонка, Мацєк Макош, Валєнти і Симон Ґрабоші[970]. Иньші представляють ся як чисто українські осади, невважаючи на спольщенні форми, в які приберають так часто українські ймення люстратори-Поляки. Візьмім таке нпр. село під Сяноком як Вільхівцї: Динис, Гаврило Демко, Нестор Отко, Сидор Мелешів, Абрам Мличків, Пашко Ганькович, Станислав Гриць, Хведор Копачик (Kopaczek), Демко Росків, Гриць Кругля, Гаврило Сучка, Пашко Баранко, Степан Осьмак, Степан Киян, Лазур Коханка, Грицьова, Танько Ковбаска (Kiełbaska), Йосько Станко, Ярош Сенькович, Пашко Коханка, Дмитро Романко[971]; як бачимо, навіть сумнївних імен дуже мало. Подібні й дальше вичислені в люстрації села: Терепча, Чертїж, Заболотє, й ин., або такі досить далеко за Сяном положені як Костарівцї, Новосїльцї, Одріхова.

Про нїмецькі осади в Ярославщинї й Ряшівщинї пише ще в XVII в. Старовольский, виводячи їх з Саксонїї та хибно приймаючи їх за воєнних полоненників виведених мовляв Казимиром і осаджених тут для залюднення тутешньої околицї[972]. З часом сї нїмецькі кольонїї як тут, так і в Сяніччинї, спольщивши ся завдяки своїй католицькій вірі, скріпили польські елєменти, самі по собі не великі, як ми бачили в Сяніччинї.

Про імміґрацію польського елєменту люстрації для Ярославщини не дають нам вказівок, бо там не було королївщини, але маємо їх з сусїдньої території далї за Сяном, і тут бачимо те саме що на Підгірю: в безпосереднїм сусїдстві з польською територією — в старостві Лежайськім стрічаємо й осади, осаджені Поляками, правдоподібно на ново, як нові осади нїмецького права, й осади з значними домішками польських осадників. Такі от найдальше висунені супроти польської етноґрафічної границї села як Саржина (майже чисто Поляки), Гелярова, Єльня, Селянка — мішані, в Селянцї переважно українські ймення, в Єльнї ляндвойт Васько, між новооселими — що особливо цїкаво, теж обі народности: Станїслав Мазур, Іван Гаврилович, Курило Зьвіринник, Пашковский, Лясота Нєвжано, Матвій Венгрин[973]. Але трохи дальше від погранича — навіть в Лежайській королївщинї, так само в королївщинї Замхівській, ще більше в Любачівщинї — ми бачимо уже чисто українські села, хиба з дуже незначними польськими, взагалї чужородними домішками, або й без них. Так нпр. за Лежайском, майже над самим Сяном, але по лївім боцї його бачимо такі чисто українські села як Курилівка, Ожанна[974]. В Замхівщинї — в найбільш висуненім селї Луковій має перевагу, очевидно, елємент польський, але самий Замох, Бабичі, Роженець — села переважно або й чисто українські[975]. В Любачівщинї села вже прямо без примітки українські — виїмок в наших реєстрах становить Воля Дворецька, котру зачали тодї садити на ново під замком з ріжних захожих людей: тут стрічаємо поруч українських імен також і польські[976].

Як взірець сїл з чужоплеменною домішкою можуть послужити нам напр. Пекуличі з під Перемишля, стара осада нїмецького права, де поруч більшости чисто руських імен (як Харитон Озепко, Харитон Гелата, Мисько Ігнатів, Гриць Нагорного, Івашко Осан, Процевята, Герасим Грицькович, Івашко Станьович й т. и.) стрічаємо й польські як Войтек Чермак, Мацєк Слаби, Бартек Ґузи, Войтек Савлоґа, а деякі польські мабуть, але в зрущеній формі — зрушені розумієть ся не списувачем люстрації (що немилосердно польонїзує українські ймення), а в сїй зрушеній формі взяті з уст самих сих Поляків, як Собек Міколайович, Яцко Присляк[977]. З иньшої околицї — нпр. Сокольники під Львовом, де чужа домішка ще сильнїйше виступає (Станїслав Куш, Нємцова, Якуб Фольтан, Фалєк Адамович, Луренц Смєх, Ян Тікер, Гануш Кватер й т. и.)[978]. Але такі села з значнїйшою домішкою були виїмками, натомість нерідко стрічаємо села без одного чужого імени, от хоч би зараз за Сокольниками описане в тій же люстрації село Вроцїв[979]. Тубильна, українська стихія була безперечно в селянстві так сильна, що асимілювала дуже скоро слабші й відокремлені чужі елєменти, які до неї впадали: про се сьвідчать такі ріжні «Ляхи» по призвищу як Андрейко Лях, Андрієць Лях, Мацько, Мисько Лях, Павлик, Кахно, Сташко Лях, або «Мазури»: Кость, Хведор, Яцко, «Нїмцї»: Лаврін, Хведько, Юрко (Iurek), і т. и.[980].

Такий же образ дають люстрації побужські. На крайнїм пограничу, в Красноставській королївщинї бачимо села ріжних типів: з перевагою польських елєментів, з значною домішкою польського й чисто українські — очевидно в залежности від історії їх фундацій. Взяти напр. такі сусїднї села під самим Красноставом як майже чисто українська Сїнниця і сильно спольщений Малохвеїв[981]. Ілюстрацією ріжних кольонїзаційних типів може служити село Лопінник: одна частина його — корінний, «Руський Лопінник», друга — присаджений очевидно пізнїйше «Лопінник Лядський», і третя — ще новійшої дати «Лопінницька воля», засаджена теж переважно Поляками (се крайнє пограниче, за Вепром)[982]. Села Красноставські близші до Холма мають чисто український склад, так само села холмські. Для прикладу беру напр. с. Стовпи під Холмом: Кунан війт, Шай Дїдушкович, Гаврило Войченя, Хведько Кортошович, Сенько Осташевич, Івасько Куріанович, Мишковичі Івасько і Стець, Денисова, Мисько Онацко, Глїбко, Занько, Хведько Богдан, Гриць Дїдушко, Шарко Митень, Макар[983]. Такий самий чисто український кольорит побачимо ми, коли підемо від Холма на полудневий схід або на північ — напр. візьмемо староство грубешівське[984], або Берестейщину[985]. Навіть в волости Воінській, на самісенькім пограничу в. кн. Литовського (на північ від Парчова), пограничні села мають в інвентарі 1566 р. сильно виражений український характер, і польська домішка не велика. Візьмем напр. село Воін: війт Поляк, або спольщений: Матуш Бернацкий зветь ся, але селяне переважно безсумнївні Українцї, виписую ix по ряду: Пашко Білецький з Гаврилом, Артих Свинчич з Федьком, Ян Дуначик, Павел Цибулка, Ян Диндир, Сташек з Печонкою, Гриць з Миском Батченятем, Ондрушкова, Пуща з Пантюхом, Іван Приступа з Гацом, і т. д.[986].

На Поділю, здавна виставленім на привілєґіовану польську імміґрацію, серед селянства польський елємент теж дуже слабкий[987]. Навіть в околицї Камінця, сеї традиційної твердинї польщини на українських «Kresach», польські елєменти серед селянства виступають слабко. Напр. с. Должок під самим замком Камінецьким[988] — в нїм вичислені такі селяне: Грицько Пригода, Климко, Степан, Яцько, Матей, Богдан, Семко Михалець, Хведор Остапкович, Іван Колодїй, Карпо, Мартин Скрибка, Іван Gerosz (?), Мацько Zmloczko, Миколай Гаска. Гаврило Гриневич, Протас, Петр єчминик, Дмитр, Ярош, Сидор, Івасько Ємець, Гринець, Йосько Mlodi, Іван Діакович, Мартиниха, Василь Климкович, і т. д. Невважаючи на деякі призвища, подані в польській формі, в цїлім сїм селї не можна вказати напевно і одного польського імени. Подібне і в иньших[989].

Що до своєї суспільної, горожанської сьвідомости, то хоч в порівнянню з иньшими українськими землями селянство України західньої було найтяжше пригнїчене панським режімом, але й тут, особливо по королївщинах, де домінїальна власть не ставала, бодай в теорїї, такою непробитою стїною перед селянином, як власть приватного дїдича, — селянин довго ще не тратить відпорности, сьвідомости своїх горожанських прав і силкуєть ся реаґувати всїми приступними йому способами проти визиску й надужить зі сторони державцїв. На иньшім місцї ми бачили те незвичайне завзятє й енерґію, яке показують селяне в другій половинї XVI і першій половинї XVII в., доходячи своїх кривд против державцїв перед королем[990]. Починаючи від Жиґимонта-Авґуста поява на престолї нового короля викликала серед селян в королївщинах що раз нові надїї на можливість дійти своєї правди і служила немов знаком для цїлих хмар селянських скарг — все густїйших в міру поступу часу, а з ним — поступу визиску й обтяження селян. Але скаргами й депутаціями не кінчило ся; коли королївські мандати стали стрічати ся з непослухом і зневагою державцїв, коли пропадає надїя дійти правди через королївські комісії й декрети, селяне хапають ся иньших способів — стрейкують, бойкотують державцїв, зброять ся й ставлять чинний опір. Селяне з Волі Тарнавської бойкотують державця: двох селян забороняють громадї, «аби нї в чім не слухали анї не йшли на двірські послуги, бо ми докажемо, на що сьмо змовили ся, хоч би прийшло ся нам вийти всїм з села під иньшого пана, коли нам справи не так підуть, як ми хочемо, а пану Яшовскому вже послушні не будемо, бо так свого державця будемо нищити і так довго правувати ся, аж не буде мати чим наложити — мусить тоди погодити ся з нами так, як ми схочемо»[991]. Про подібний штрайк в Лежайській королївщинї й иньші анальоґічні факти говорили ми при иньшій нагодї[992]. Ще інтереснїйша змова селян в Горожаній, в королївщинї Львівській: без усьпіху старавши ся протягом цїлого ряду лїт дійти свого через короля, вони в 1625 р. присягають ся на хрестї, взятім з церкви, не відступати своєї боротьби з державцями «до горла і до останньої сорочки», кажучи: «хоч би нам і на Україну до козаків піти — і звідти будемо мстити ся над тими, против котрих змовилисьмо ся», як каже в своїй скарзї державець[993]. Вони виразно відмовляють робіт і всяких послуг, нищать «панські» лїси й збіже, ходять гурмою на двір і бештають урядників державця, і т. и. Пасивний опір переходив в оружні конфлїкти, бійки й убийства; такі розрухи, до убийства тивунів включно мали місце в 1607 р. в Стрийщинї, в горах, а в 1622 р. було знищене за піднятий тут селянами бунт, близше в подробицях нам незвістний, с. Гребенне у Львівській королївщинї: одні селяне були за се скарані на смерть, у иньших було забране все майно, і т. д.[994].

Більш масові рухи захоплювали без ріжницї й селян з королївщин і з приватних маєтностей, займаючи дуже великі території. Перший звістний такий рух, на жаль — звістний лише дуже загально, без усяких подробиць, мав місце в 1490 р. Се так зване повстаннє Мухи. Сучасник, біскуп перемиський Ян з Торговиска, говорить про нього дуже неясно: «якийсь Муха з Волощини, в короткім часї зібравши близько 9.000 війська з селян, впав у ту частину Руси де лежить Снятин — взяв його і пограбив, потім нападав на ріжні міста й села, иньші підбив собі — аж до Галича». Ситуація була дуже грізна, король скликав шляхту в загальний похід, просив помочи у Прусаків[995] і по словам біскупа небезпечність була відсунена більше божою помочию як людською: коли Муха перейшовши через Днїстер, подав ся під Рогатин, його розбило тут шляхецьке військо так, що майже вся сила його згинула; иньші потонули в Днїстрі, сам Муха ледве утїк[996]. Се виглядало б на перший погляд на простий волоський напад; але зі сторони Волощини тодї виразних ворожиx кроків проти Польщі не було[997] — підозрівали інтриґу волоського воєводи в тій справі Мухи, але не більше. Накеру, секретареви вел. маґістра пруського, що ходив з ним в похід на Турків з 1497 р., оповідали по сьвіжій памяти, що воєвода Стефан взяв собі на службу Русина, по імени Муху, чоловіка до зброї і бою завзятого, і той за помічю Татар випустошив цїлком Русь (Галицьку) й Поділє, рік річно забираючи масу всякого добра, так що воєвода міг з того платити дань Туркам, а галицька та подільська людність зійшла зовсїм на жебри. Тут з походом Мухи, очевидно, звязали ся пізнїйші татарські напади[998], а зрештою про участь Татар в його повстанню де знаємо. Очевидно, силу Мухи становили власне тільки ті ватаги селян, і мабуть близше віддає дїйсний характер сього селянського руху оповіданнє Бєльского, що доповняє звістку Яна иньшими подробицями: «Муха якийсь розбійник з Волощини, простий хлоп, зібрав був з Волощини й Руси такого як сам простого люду до десятка тисяч (не знати, чи за наказом волоського господаря, чи сам від себе то зробив) і воював Покутє і руські землї». По своїм погромі, каже далї Бельский за Кромером, Муха пізнїйше, уже за Яна-Ольбрахта «знову збирав нарід, але бувши у одної Русинки, з якою мав зносини, виданий був нею потайки — був нашими арештований, завезений до Кракова і там умер у вязницї»[999]. В сїй звістцї Муха представляєть ся як ватажок, що збирав селянські ватаги не тільки в Волощинї, а і в Галичинї, і так, очевидно, треба розуміти й ляконїчну записку Яна: що се селянство було збиране і на Галицькій Руси, не приведене готове з Волощини. Тим пояснюєть ся селянський характер війська і його успіхи — опанованнє всеї Галицької землї — неймовірне, коли б тут мова йшла про простий грабівничий напад селянських банд з Волощини.

Се був рух, по всякій правдоподібности, анальоґічний з пізнїйшим — далеко лїпше нам звістним в своїх подробицях галицьким рухом під час Хмельниччини, 1648 р., що розвинувши ся також під впливом зовнїшнїм (там з Волощини, тут від української козачини), розгорюєть ся найбільше в тій же східно-полудневій Галицькій землї, теренї, як очевидно, більш переповненім палким, рухливим, меньш придавленим елєментом, але сим разом обхоплює всю східню частину Галичини, аж по Дрогобич і Мостиска, отже територію далеко більшу нїж рух 1490 р. Не входячи в деталї, бо про сей рух будемо мати нагоду говорити при Хмельниччинї, завважимо тільки, що він не мав характеру виключно-селянського, а сильно закрашений був елєментами національними і релїґійними та вчасти й полїтичними — задокументованими проявами противопольської й противокатолицької реакції, та такими-ж висказами, як ми се мали вже по части нагоду бачити. Тим поясняється така широка участь в сїм руху православної української шляхти, міщан і духовенства. А що до селянства рух сей служить ілюстрацією того, на скільки живо відзивало ся галицьке селянство на кличі національні й релїґійні.


УКРАЇНА ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ


Перешкоди для напливу чужих елєментів. Наплив чужих елєментів серед міщанства. Національний стан міст — приклади, польські елєменти серед волинської шляхти, опозиція тубильцїв против них, винародовленнє шляхти

В дальшім, волинськім поясї український елємент в сих віках — аж до початків XVII в., представляв ся з формального боку дуже сильно, виглядав як непробитий мур, хоч в дїйсности утрата ним рухової, розвоєвої сили — культурного й національного житя відбила ся слїдом і на його статицї.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти“ на сторінці 3. Приємного читання.