III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Шляхта на побужу короннім, її спольщеннє, польське право і польська мова на підляшу. Шляхта на Поділю, польські й українські елєменти, українські роди XVI в., їх упадок в зах. Поділю, дрібна українська шляхта в Поділю східнїм

Північно-західнї українські землї — Белзька, Холмська і Підляська не мали таких українських кадрів між шляхтою. Були й тут можні українські роди — як потомки Дмитра з Горая, як Кердеї (Кердеєвичі), що дали польському правительству завзятих партизанів в особі Грицька, старости подільського і його сина, воєводи подільського[885]. Але вони спольщили ся скоро, ще в XV віцї, а дрібношляхоцьку верству дуже рано заляв поток прихожої шляхти з Малопольщі й Мазовша (Белзька земля, як знаємо, кількадесять лїт належала до мазовецьких князїв, а Підляше часами до них відходило)[886].

Найбільш кидаєть ся в очі се спольщеннє тутешньої шляхецької верстви, не тільки можнїйшої, а й дрібної, на Підляшу, що до 1569 р. належало до в. кн. Литовського, отже мало входити в круг права і культури не польської, а руської. Шляхта польська, що напливала сюди з сусїднїх польських земель, приносила з собою польську мову і польське право. Приходило до конфлїкту між правом польським і правом руським, якого держала ся місцева українська людність. Уступаючи бажанням шляхти польської, уже в. кн. Казимир (близше незвісно, коли саме)[887] признав їй право судити ся й правити ся правом польським в землї Дорогичинській, що очевидно скорше й сильнїйше підпала сїй іміґрації польській. Про се довідуємо ся з пізнїйшого привилея (1501 р.) для землї Більської, що розтягнув права і практики землї Дорогочинської також на сю землю[888]. З нього можемо отже судити про сї практики. Привилей має характер спеціального привилея для місцевих «земян» (terrigenae) — Поляків. Сї понятя — земянин і Поляк виступають в привилею як синонїми; їм противставляють ся «Русини» без близших пояснень їх клясової приналежности: правдоподібно тут розумієть ся тубильна людність всяких верств, що сидить на руськім праві в. кн. Литовського[889]. Для земян-Поляків орґанїзуєть ся суд земський, а суд старостинський обмежаєть ся компетенціями гродського суду польського права. В справах з «Русинами» уставляєть ся суд мішаний — з старости і членів земського суду. Заразом розвязують ся деякі конфлїкти, які виникали між «польським земським правом», признаним земянам, і місцевим руським (нпр. що до прав на бортї в чужих ґрунтах), а також між земським шляхецьким судом і адмінїстраційними орґанами в. кн. Литовського.

Але і ті обмеження й виїмки які ще полишав в Дорогичинській землї Казимирів привилей на користь устрою й права в. кн. Литовського, були знесені новим привилеєм в. кн. Жиґимонта для Дорогичинської землї з 1516 р.[890]: ним заводило ся польське право вповнї і без виїмків для всеї шляхти[891], очевидно не тільки польської, а й тубильної. Ще за Казимира (може разом з землею Дорогичинською) воно було заведено і в землї Мельницькій[892], а за Олександра, як уже знаємо, на взір землї Дорогочинської надано землї Більській. При загальнім потвердженню прав польське право у всїй повнотї було потверджено не тільки для земель Дорогичинської й Мельницької, але також і Більської — отже цїле Підляше дістало одностайний устрій і практику[893]. Старостами в. князь приобіцяв (в привилею 1516 р.) іменувати тільки місцевих шляхтичів, при чім застережено було, що сї старости мають бути католиками[894]. Урядовою мовою замість руської, прийнятої в усїх землях в. кн. Литовського, заведено латинську[895], а в звичайнім уживанню шляхетськім був язик польський; нпр. «руський» текст Більського привилею 1501 р. представляє з себе кепсько підправлений на руське текст польський[896], що сильно відбиває від офіціальної актової мови в. кн. Литовського. А на соймах 1565/6 і 1568 р. посли підляські просили, аби з великокняжої канцелярії всякі листи писали ся на Підляше не по руськи, але по латини або польськи, бо у них не вміють читати руського письма. За першим разом в. князь (а його устами рада в. кн. Литовського) зазначив, що латинський язик мав служити мовою внутрішнього урядовання на Підлящу і відповідно до того уживаєть ся в актах судових (по апеляції з місцевих судів до в. князя?), але в зносинах центрального правительства з підляськими повітами, особливо в справах загально державних, він не бачить причини відступати від старої й загальної практики — що листи ті пишуть ся по руськи однаково до всїх повітів в. князївства; одначе обіцяв поручити канцелярії своїй, аби «часом» писала до підляських повітів свої листи також «польським письмом»[897]. Обіцянка ся мабуть не була сповнена, і два роки пізнїйше підляські посли поновили своє проханнє, аби до них листи писали ся не по руськи, а по латини або по польськи. Але на сей раз правительство рішучо відказало, що не буде нарушати для них принціпа, що листи з великокняжої канцелярії видають ся «рускимъ писмомъ и языкомъ по всему панству е. к. милости вел. князству Литовскому»[898]. Та рік пізнїйше Підляше перейшло в склад Польщі й позбуло ся всякої стичности з «руським письмом і язиком».

Представлені факти, як бачимо, дуже характеристично й виразисто ілюструють сильне спольщеннє шляхецької верстви на Підляшу — і се може послужити до ілюстрації шляхецької верстви взагалї цїлого того північно-західнього українського погранича.

На Поділю шляхецька верства має богато анальоґічного з Галичиною, хоч обставини її еволюції були значно відмінні.

Тут не було такого старого тубильного панського накорінку як у Галичинї: шляхецька, лїпше сказати — привілєґіована воєнно-служебна верства почала тут наново формувати ся в другій половинї XIV віка. Напливає вона з Галичини (зрідка з дальших провінцій Польської Корони), з Волини й иньших провінцій в. кн. Литовського. Коли Поділє близше було звязане з в. кн. Литовським (за Коріатовича, Витовта, Свитригайла), сильнїйшає сей другий натік; коли переходить в безпосередню залежність від Польщі, змагаєть ся приплив коронний, і без того сильний за весь той час. Як ми мали нагоду бачити[899], уже за часів Витовта галицько-польські маґнати взяли таку силу на Поділю, що на свою руку вели полїтику інкорпорації Поділя Польщі, наче б то в супереч навіть виразним роспорядженням самого Ягайла. В боротьбі за Поділє, що розгоріла ся в 1430-40-х рр. їх впливи й сили переважили в західнїм (властивім) Поділю на користь Польщі — воно полишило ся при Польщі, тим часом як східнє (Браславщина) зістало ся при в. кн. Литовськім. По сїм уся маґнатсько-панська верства в західнїм Поділю, про котре будемо тут говорити тепер, в XV-XVI в. складаєть ся з приходнїв-Поляків — головно польських або спольщених фамілїй Галичини[900]. Такі Одровоножі, властителї Сатанівської й Зиньзівської волости, Ходецкі (de Chodecz), Бучацкі й їх галузь Язловецкі — властителї волости Язловецької й Гусятинської й величезних, але довго не залюднених маєтностей на долїшнїм Днїстрі — Голчедаївської волости; Гербурти — властителї Кузьминської й Калюської волости, і Фредри, що в своє імя називають село Фридрівцї; Сєнявскі — властителї великої волости Межибожської; Конєцпольскі, Пясецкі, Потоцкі, — все роди добре звістні з Галичини XV-XVI вв. З українських родів деякі приходили вже спольщені, як Чурили, Струсї, иньші польщили ся швидко, попадаючи в польську шляхецьку сферу, або вигасали на новім ґрунтї — як Кердеї, властителї Оринина, Гринковичі з Сокольця і т. и.

Взагалї польське правительство, пильнуючи зміцнити польську шляхецьку верству, що служила опорою й запорукою польського володїння в сїй спірній території, робило що могло для розмноження маґнацтва й шляхти польської. Роздавало землї лїпші, залюднені шляхтичам і панам польським — обовязуючи їх в старших часах — за часи боротьби за Поділє і до мешкання в сих наданих маєтностях[901], тим часом як особи української народности толєрували ся звичайно тільки там, куди тяжко було звабити польського шляхтича: в землях слабо залюднених, слабо забезпечених, виставлених на татарські напади. Тут ріжні Данили і Бакуми, Гаврили й Сеньки діставали ріжні «пустинї» (що правда, може й не такі «пусті» в дїйсности), або одержували потвердженнє свого володїння ріжні Українцї-властителї й державцї[902]. Коли ж ті ведмежі кути залюднювали ся й забезпечували ся та ставали можливими й для польської шляхти, то на голову тих старих властителїв і державцїв починали летїти королївські привилеї, які їх маєтности віддавали ріжним польським компетентам, уважаючи дотеперішнїх їх держателїв за державцїв безправих, nullo iure possessores[903].

За всїм тим між рядовою й середно-заможною шляхтою ще в другій половинї XVI в., не тільки в східнїй, а і в західнїй части Подільского воєводства інтензивнїйше скольонїзованій і спольщеній, знаходимо українські роди, чи то місцевого чи галицького походження, які не затратили ще української марки. Такі нпр. Буцнї-Берлинські з Берлинець на Лядаві, потомки Васька Буцня з початків XV в., фундатори села Буцнїв в Барщинї (в XVI в. знаємо Андрушка, його синів Супрона й Іванику Берлинських)[904]. Володовські або Володиєвські, предки звістного польського героя — їх фамілїйне гнїздо Володиєвцї на Лядаві; в другій половинї XVI в. знаємо Касіана, Федора, Костюка і Кузьму Володиєвського; дїти Кузьми носять імена Горпини, Вовдї й Марусї, але разом з тим фіґурує вже Wasil dictus Adam[905]. Карачовські з Карачової — оден з заможнїйших серед сих українських родів. Козловські з Козлова, властителї великих пустинь на Мурахві й Днїстрі (в XVI в. знаємо Бенька і Хведора, Івана й Олеска). Їх сусїди по маєтностям Кунатовські й Черленевичі-Іляшовські (з Кунатовець і Іляшовець)[906], Ластовецькі або Ластовські з Ластовець на Жванцї, фундатори одної з камінецьких церков, правдоподібно галузь галицьких Угерницьких (в серед. XVI в. Федорко, Костюк і Михаляс Ластовецькі)[907]. Лойовські з Лойовець (Лесько, Федько, Семен і Грицько Лойовські в 1580-х рр.). Лосковські з Лосковець — в другій половинї XVI в. виступають Олексїй, Лазар, Єрмак, Васько й Іван Лосковські. Митки з Верещатинець, потомки Сими Митковича. Ляшки-Плоскировські, потомки Алактивона Ляшка, потім звані Поповськими по імени нової маєтности[908]. Ярмолинські з Ярмолинець, властителї Гермаків, виходнї галицькі (в серединї XVI в. виступають їх три брати Васько, Юхно й Северин)[909], й їх галузь Сутковські з Сутковець — в XVI в. знаємо Дахна й Івана Дахновича, останнього в тім родї, по котрім лишила ся й гробова таблиця з кириличною написею й гербом Корчак в їх фамілїйнїй церкві в Сутківцях (дуже інтересній своєю ориґінальною формою церкви і заразом замка)[910].

Але в західнім Поділю ся українська шляхта не пережила, хиба з незначними виїмками, XVI і початків XVII віка. Одні спольщили ся, як Володийовські або Ярмолинські, иньші вимерли, або звели ся — самі підупали, або вибиті були з своїх земель, як «безправні державцї», nullо iurе possessores, правительством чи ріжними можнїйшими панами й урядниками, що повипрошували у правительства привилеї на їх маєтности, і супроти яких сї тубильні шляхтичі були занадто слабі, аби остояти ся. Так нпр. Лосковські мусїли уступити ся з Лосковець, коли се село король дав Ярмолинським в заміну за їх село Гермаки (прилучене до Барського замку), бо не могли виказати ся документами на своє володїннє. За опікою кор. Бони (через яку вони стратили Лосковцї) були випросили вони собі иньше село, але се село підпросив під ними у старости Карачовський і вибив їх відти силою; хоч король казав дати Лосковським натомість иньшу маєтність, сього не було сповнено, і вони потім заникають. Алактивон Ляшко мусїв уступити ся з Поповець перед кор. Боною, а діставши в заміну Плоскировцї в дїдичне володїннє, і тут стрів ся з ріжними конкурентами: випросив з початку собі се село підстароста барський, а потім сам староста[911]. На полудневім Поднїстровю татарські спустошення знищили богато тутешнїх родів, иньших вибили відси Язловецкі й Замойскі як безправних, на підставі своїх документів володїння. Коли Замойский, вимінявши Карчмарівську волость від камінецької латинської катедри, при кінцї XVI в. забрав ся до реального володїння сими лятифундіями, тут познаходило ся чимало української дрібної шляхти, що сидїла на сих ґрунтах, переважно не можучи виказати нїяких документів, і по части мусїла уступити ся, по части признати на сї ґрунти права дипльомованого властителя, задоволивши ся для себе доживотнїми правами володїння[912].

Можнїйші українські роди східнього Поділя, які встигли вилїзти на верх «права земського коронного», як Карачовські, Митки в старостві Барськім, Діаківські в Летичівськім, також потонули серед польського загалу тої привілєґіованої шляхти. Але в великих гнїздах служебної шляхти в сусїдстві замку Хмельницького, а особливо Барського, українська шляхта держить ся довго. Тому що ся служебна шляхта несла на собі ріжні обовязки на замок, а коли їх ґрунти переходили в руки повноправних польських шляхтичів, вони переставали сповняти сї служебні обовязки, — старости в своїх інтересах мусїли уважати, щоб сю служебну шляхту не збивали з їх ґрунтів ріжні привілєґіовані зайди. Завдяки сїй помочи адмінїстрації тутешня українська шляхта й відбиваєть ся від ріжних панків, що виробляли привилеї з королївської канцелярії на відібраннє ґрунтів від них, як від державцїв «безправних»[913]. В сусїдстві Хмельницького замку в 1560-х рр. люстратор розріжняє стару українську шляхту — служебних шляхтичів, що позасїдали на пустинях хмельницьких і на пограничу, і «панів і шляхтичів польських», що новійшими часами подіставали собі привилеї на ріжні села. До першої катеґорії належать Йолтухи-Маркушовські, Куриловські-Русановські, Сковородки з Пелчинки, Білокури з Углова, Гуменецькі, Лисогорські, Черленевські[914]; одначе шляхта ся переважно була нечисленна, і XVII віку переважно не пережила. Численна була вона в околицях Барського замку — сформована в серединї XVI в. спеціальними заходами тутешнїх старостів для забезпечення служби й оборони сїй околицї й замку, в його досить небезпечній в тих часах позиції. В склад її війшли і старі земянські місцеві українські роди (як Буцнї-Берлинські, Іляшовські-Ходаки, Кунатовські-Галчинські, Йолтухи Радієвські, Волковинські й Галузинські), і ріжна збиранина, шляхецька і нешляхецька, з місцевих міщан і селян[915]. Формально уважані за шляхту не привілєґіовану, що не має «вільности права земського дїдичного коронного», для того обтяжені ріжними служебностями й піддані юрисдикції місцевого замкового суду, до того дуже розмножені, подїлені на численні галузи, вони економічно й культурно зістали ся зближеними до селянства, подібно як дрібна галицька шляхта, і задержали свою національність в значнім числї до кінця, а при суспільнім сортованню під росийським режімом були в більшости записані в селяне або міщане. Про великість сих родів і їх економічне становище дадуть понятє отсих кільки цифр. Нпр. Радієвських в їх селї околицї підчас люстрації 1570 р. було «панів» 30 чоловіка, а підданих 8; по ревізії 1607 р. Радієвські висилали на замкову службу 60 «коней» (кінних і оружних членів своєї околицї), а підданих в селї було 5 тяглих і 10 огородників. Тепер Радієвських в околицї близько 200 душ; найчисленнїйші галузи Яременків (близько 80), Дашенків (60), і т. д.; всї православні, католиків 2-3; в шляхту записано яких кільканадцять. Волковинських в одній грамотї 1576 р. вичислено 24 родини, а певне то не були всї; по переписи 1662 р. було їх 72 чоловіків; в 1739 р. в селї було 58 родин Волковинських, 59 иньших родин не-підданих, і 31 підданих. Тепер се найчисленнїйша шляхецька околиця: самих Волковинських в селї близько 700 душ; з них роди Васенків, Худенків, Салів Волковинських мають по 100 душ і більше; більшість православних і вписаних в міщане. Величезне село (яких 15 кільом. в діаметрі) заховало й досї свій старий склад, з осібними «кутками» ріжних галузей роду (Баси, Соломки, Плюшки і т. и.)[916].

Історична роля сеї шляхти меньше замітна: було її всетаки далеко меньше від галицької, була вона ще меньше заможна, і як неповноправна, не могла забирати навіть такого голосу як шляхта галицька. До того Поділє взагалї жило меньше інтензивним суспільним і культурним житєм бо переживало великі пертурбації, спустошення і т. д. Вкінцї брак актового матеріалу з східнього Поділя з критичних моментів і не дає нам оцїнити відповідно участь сеї української шляхти в народнїх рухах. Маємо тільки відокремлені звістки, які вказують на участь тутешньої української шляхти в революції Хмельницького, в оборонї православя від унїї (потім вона держала ся унїї, коли ся таки була запроваджена, і з унїї, по знесенню її, спинила ся знову в православію)[917].

Виродженнє цехів, брак конкуренцїї, цехова виключність і протекція для своїх, загострення на не-цехових, упадок цехового житя, інститут господи і брацтв челядників. Виключність релїґійно-національна, утруднення для Русинів, становище Жидів. Неприхильна цехам полїтика шляхти, скасованнє цехів, конкуренція старостинських ремісників і шляхецьких дворів, заграничний «навіз».

Міщанство — наплив привілєґіованих елєментів, нїмецькі кольонїї, стан українського елєменту, приклади: Красностав, Городок, Дрогобич, обмеженнє українського елєменту в правах, орґанїзація українського міщанства, участь міщан в противопольських рухах, прояви привязання до своєї народности у міщан. Духовенство. Вищі верстви селянства

Що до міщанської верстви сього західнього поясу, то як ми вже бачили, правительство польське від початків окупації старало ся вводити в масах як найбільших польську й нїмецьку, взагалї католицьку людність в українські міста, так само як в верству шляхецьку — і з тих же мотивів[918]. Сама міська орґанїзація нїмецького права була обчислена на людність прихожу, католицьку; се виразно говорять Виговтові привилеї з земель в. кн. Литовського, але розуміло ся воно скрізь, бо повноправним учасником нїмецького права властиво був тільки католик. Русини «схизматики» тільки терпіли ся, або й не терпіли ся, як знаємо вже[919].

І дїйсно в міста західньої України, особливо головнїйші, чужоземська католицька людність була введена в масах досить значних. У Львові привілєґіована міщанська людність в XIV-XV вв. головно нїмецька; протягом XVI в. вона швидко й радикально польщить ся[920]. Русини, як ми знаємо вже, не допускали ся до урядів, до богатьох цехів, були обмежені в горожанських правах — в правах мешкання, торгу, в свободї релїґійного житя[921]. Переведена недавно, на підставі актів першої половини XVI в., дуже деталїчна історична статистика української людности Львова того часу, виказала, що в тім часї ся людність була майже без виїмків загнана в невеличкий руський квартал в містї — розумій що до права володїння ґрунтами й домами. Там тих всїх Русинів-властителїв було мабуть не багато більше сорока: стільки можна в актах начислити. За те по передмістях можна виловити яких 235 ґрунтів, що належали Русинам[922]. Число зовсїм поважне, (не вважаючи, що маґістрат і тут старав ся здержати зріст українського елєменту — нпр. обмежуючи по можности право продажі ґрунтів Русинам[923]. Воно й становить ту підставу, на якій опирала ся горстка Русинів-міщан. Досить значна нїмецька кольонїя була також в Перемишлї — хоч не переважала так над польською, як у Львові в XIV-XV в.[924]. Як знаємо, Русини, й тут стояли на далекім плянї, і вже при кінцї XV в. мусїли правувати ся за правосильність православної присяги в усякого рода актах, а й пізнїйше не допускано їх не тільки до урядів, а й до цехів[925]; в справах релїґійних вони також терпіли ріжні обмеження — як примусове сьвяткованнє латинських сьвят, заборони нарад в церковних справах, недозволеннє церковних процесій, дзвонення в дзвони і т. и.[926]. І по иньших містах західньої України ми стрічаємо більші або меньші нїмецькі кольонїї. Як приклад міста з переважним нїмецьким характером, в тім родї як Львів, вкажу нпр. Коросно[927]; значні кольонїї нїмецькі бачимо нпр. в Сяноку[928], а навіть в поменьших місточках — як, нпр. Нове Місто, Библо[929]. Спольщуючи ся з часом, в XVI-XVII вв., Нїмцї скріпляли собою по містах польський елємент, що напливав сюди неустанно. По иньших знов містах елємент польський був зміцнений невеликим чисельно, але богатим і енерґічним елєментом вірменським. В Камінцї напр. Русини вже в XIV-XV в., невважаючи на свою чисельну силу й осібну орґанїзацію, терпіли ріжні обмеження в порівнянню з Поляками як в правах горожанських[930], так і в сфері релїґійній (пор. королївський наказ старостї з 1510 р. виданий наслїдком донесення львівського арцибіскупа — аби спинив будову руської церкви в містї)[931]. Колиж з переходом на католицтво Вірмени тїснїйше злили ся з Поляками, роля Русинів стала ще незначнїйша.

Етнїчний склад західноукраїнських міст досї, на жаль, не був предметом спеціальнїйших студій, а й матеріалу для сеї справи не збирано спеціально. Переглядаючи реєстра міщанських імен в люстрацїї 1565 р. (вона подає їх тільки для міст другорядних і меньше привілєґіованих), бачимо, що український елємент загалом беручи тодї переважав в тих другорядних містах. Але сформували ся скрізь громади міщан-католиків, хоч не дуже великі, але досить сильні, щоб опираючи ся на своє превілєґіоване становище і поміч адмінїстрації й польської шляхти, задавати тон, держати в своїм переважнім посїданню міські уряди й давати відчувати елєменту українському його підрядне становище.

Візьмем напр. Красностав; ще в серединї XVI віку серед його міщанства український елємент коли не домінує чисельно (се не легко осудити по самим іменам міщан, в тій формі як їх дає люстрація 1565 р.)[932], то в кождім разї виступає дуже сильно. Між міщанами, що сидять «в мурі» — у властивім містї, бачимо такі імена як Глїбо, Левкова, Зенько Ельяшович, Стецько Жорав, Глень, Лець, Йовкова, Івашко Моримуха, Мартин Квас, Козакова, Йоско Тимкович, Кунець, Сенько Гребенник, Ходорець, Хведоровський, Лець, Ігнатко, Грицьковський, Івашко Полбич, Івашко Горбач, Іван Тихий, Сидір Вахович, Кузьма, Каша, Олексїй, Гринь ткач, Стецько Куйбідинський, Грицько, Яцько кравець (вибераю імена, в яких українська форма виступає з повною очевидністю). Міщане-католики одначе — навіть не маючи на те спеціальних привілєґій, а очевидно — тільки на підставі тодїшнїх практик і поглядів на елємент український, як непривілєґіований, не допускали Русинів нї до яких урядів, анї до цехів. З сеї причини в 1520-х рр. виник був великий спір і розбрат в містї, як писав король — «головно через те що Русинів, яких не мала там часть[933], виключають не тільки від урядів райцїв і лавників, але і від уживання усяких ремесл і цехів», і король висилав до сього комісію. Комісія, переконавши ся, що таке виключеннє не опираєть ся «на нїяких привілєях або яких иньших важних листах або законних причинах і мотивах», зрівняла вповнї Русинів з католиками у всїх правах[934].

Подібне можемо сконстатувати і напр. в Городку. Переглядаючи реєстри місцевих міщан в інвентарях 1535-40 рр. (в люстраціях їх нема), бачимо серед сих міщан (вичисляють ся ті, що держали орні ґрунти на лавах міських і передміських) і в містї і на передмістях далеко більше імен виразно-українських нїж польських, нїмецьких, взагалї католицьких, майже у двоє[935]. Але при тім, видно, трясли містом міщане католики. Вони держали в своїх руках управу міста, не допускали до міських урядів[936] і чинили всякі ограничення «руській вірі». Коли в 1530-1540-х рр. городецький міщанин Сенько Кушнїр записав свій ґрунт в містї на церкву, й городецькі Русини захотїли перенести православну церкву Богородицї з передмістя до міста, на сей ґрунт, то се, видно, стріло опозицію зі сторони католиків. Вони чи то не позволяли переносити тої церкви до міста, чи то забороняли відправляти службу в перенесеній — се неясно. Досить, що Русини тодї звернули ся до короля, і той, за протекцією якихось сенаторів, близше неназваних, дав дозвіл, щоб церква була перенесена до міста і в нїй, по перенесенню, могли збирати ся люде й відправляти ся всякого рода служби і церемонїї, так як вони відправляли ся в церкві на передмістю[937]. Одначе і королївський дозвіл не здержав католиків від роблення трудностей православним; з пізнїйшої грамоти городецького старости Мишковского (1621), виданої наслїдком скарг православних на перешкоди, які вони мають в своїм богослуженню від декотрих людей, довідуємо ся, що батько і брат сього Мишковского, попередники його на старостві, видавали вже якісь розпорядження в оборонї православних, але маґістрат не виконував їх. Коли православні намісто тої деревляної церкви, перенесеної до міста, задумали поставити муровану, се викликало нову опозицію маґістрату і католиків, і православні удавали ся в сїй справі до королївських комісарів, висланих на люстрацію, до старости, вкінцї до самого короля[938].

Для Дрогобича, де в серединї XVI в. відограла ся подібна-ж історія в справі поставлення православної церкви в границях міста і привела до незвичайного роздражнення обидві сторони — православну й католицьку, включно до отвертих бійок[939], маємо поіменні реєстри міщан в інвентарях з того часу (1537/8). І тут, як в реєстрах городецьких міщан, не маємо всїх, тільки тих, що платили податок з ґрунтів або бань сільних; в кождім разї та перевага, яку мають тут імена українські над польськими (чи католицькими), сьвідчить аж надто виразно, наскільки сильний був в містї український елємент, наскільки отже мусїв він сильно відчувати своє пониженнє[940].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти“ на сторінці 2. Приємного читання.