Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Добре потрудились наші здателі, — промовив він до бояр і воєвод, які оточували його. — Дивен храм, височітиме віки...

Здатель Косьмина, що стояв по праву руку від князя, стиха сказав:

— Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгороді годне тут, на Русі.

— Спасибі тобі, Косьмино, — відповів Володимир, — бачу Русь у цьому храмі, доки стоятиме він, люди й здателя не забудуть.

— Я робив токмо те, що велів ти, княже, — вклонився Володимиру Косьмина.

Навкруг церкви зібралось на той час безліч людей київських — бояр, воєвод, їхніх жон і дітей, плавом туди йшли ремісники, смерди, холопи.

Оточений священиками, поперед яких крокував єпископ Анастас, князь піднявся сходами, проминув сіни храму, вийшов на його середину й зупинився.

Дивне, ніколи не бачене видовище відкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промінням багатьох свічад і панікадил, сяяв золотом, сріблом, дорогоцінними каміннями олтар. Над ним, у глибині бані, на золотому тлі викладений був із смальти образ Христа — він сидів у різьбленому кріслі, з золотою короною на голові, трохи косуватий, з товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борідкою, у бузковому хітоні й синьому корзні, з Євангелієм у лівій руці, високо піднявши правицю, суворий і грізний.

Навкруг Христа майстри зробили напис: «Дивіться, дивіться, я один, і немає Бога, крім мене; я сотворив землю, а з неї людину, своєю десницею поклав основу неба...»

Проте князь Володимир не бачив і не прочитав цього напису — він дивився на осяяний промінням сонця, освітлений множеством свічок і панікадил олтар.

Там на тлі ківорія[188] також із смальти зроблений був образ Богородиці — вона стояла в синьому царському одязі і червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руку, дивлячись перед собою.

Не пишні царські одяги, не коштовне каміння на поясі, рукавах і плечах Богородиці, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг неї, прикували до себе Володимира.

Він бачив тільки її обличчя, бліде, трохи ніби стомлене, очі — смутні, благальні, якісь замріяні, — все дуже просте, звичайне, людське.

І чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матір, яку палко любив, але не знав, про яку мріяв, ждав, але так і не міг діждатись... Вона, Малуша, здавалося йому повинна була бути саме такою, як Богородиця...

— Мати моя! — прошепотів князь Володимир. — Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!

І це людське, живе, правдиве було не тільки в обличчі Богоматері. Праворуч і ліворуч від неї, але набагато нижче, змальовані були апостоли — дуже високі, кремезні, більше схожі на воїв, аніж на святих, чолов’яги з довгими, простягнутими до Богородиці руками, з суворими великими очима, всі в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.

Такі ж були й мученики, євангелісти, пророки — всі святі, змальовані в склепіннях і на стінах церкви, — в їхніх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого — сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли — горянських воєвод і бояр, а один із святих, євангеліст Марко, крапля в краплю схожий був на покійного купця Божедома, і посміхався навіть так, як купець, — лівим куточком рота й одним лівим оком; люди ж, що вклонялись їм, схожі були на гриднів, ратаїв, смердів Руської землі.

Проте ні князь, ні воєводи й бояри, що оточували його, не думали про це — у високому кам’яному храмі, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повітрі снувались пахощі ладану й смирни, де лунав урочистий спів хору, а голос людини був глухим і кволим, все нагадувало землю, але було величним, неосяжним, а через те й неземним.

Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на коліна, широко розвів руки, промовив:

— Дивен храм твій, Господи! Все премудрістю твоєю сотворив єси!