Розділ «ВАСИЛЕВС»

Пізно пішли гості Вовчого Хвоста — за дворищем цокотіли посохи, стихли.

У світлиці стало порожньо. Павма прибрала стіл, загасила свічі.

Біля ложа стояв воєвода — він витяг міх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, — золото, як жовтий струмок, текло під його рукою.

Тепер уже ніхто й ні за що не пізнав би Малушу. Шістдесят літ для людського віку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дівчині з Любеча, надто дорогою ціною платила вона за нього.

Тоненька, сухорлява, з посивілим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з єдиною згадкою про молодість — виразними карими очима, — хто подумав би, що ця жінка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дівчиною-ключ-ницею Малушею?! Старі люди пішли з життя, нові її не знали, вона давно вмерла для всього світу.

Проте світ не помирав для Малуші, їй було не байдуже, що робиться в городі Києві, в землях, по всій Русі, допитувалась у кожного і в усіх, як живе, що робить, де і в яких землях буває одна людина — син її Володимир.

Вона знала, коли князь Володимир пішов з дружиною в червенські городи, в землі радимичів і в’ятичів, на чорних булгар, а там — до Джурджанського моря, на самий кінець Русі, знала вона й те, що доля скрізь судила князеві перемогу, — втім, хто ж цього у городі Києві не знав?!

Материнське серце завжди однакове. Того, що повідали люди, Малуші було мало. Їй хотілось знати, як князь воює, чи не торкнулась ворожа стріла його тіла, як Володимир їсть, спить? Якби можна було, вона б встала пізньої ночі, пішла босоніж по колючій траві в степу до могили, під якою син ночує, сіла б у головах, щоб він не бачив і не чув, сиділа до самого ранку, а там піднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слідом за ним і всім військом.

І вона справді знала про князя Володимира набагато більше, ніж інші, — з ним у походах ішов, беріг, час від часу повертаючись до Києва, все повідав про нього той, з ким доля не судила Малуші поділити радості й щастя життя, — їх так мало було і в самої Малуші, — але хто прийняв, як власне горе й муку, її нещастя, біль, кривду, — княжий гридень Тур.

От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воїна, що йшов у травах, а помітивши Малушу, рушив до неї.

— Добрий вечір, Малушо! Як же ти змінилась!

— Добрий вечір і тобі, Туре, — відповіла Малуша, — але ми змінилися обоє.

Вони сіли на кручі над Почайною, позад них синій туман повивав луки, в ньому ніби плавали кущі верболозу, перед очима згасали води Дніпра.

— Як дивно! — промовила Малуша й так повела плечима, неначе в неї по спині пробіг холодок. — Адже нині вечір Купала, а сидимо ми на тому ж місці, де колись зустріла Святослава... Хоч ні, Дніпро ріже й ріже кручу, те місце тепер ген там, під водою.

— Не тільки Дніпро ріже кручі, все минуле давно під водою.

Це було й усе, що сказали про себе Тур і Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обоє — старі, їх життя закінчувалось, старий сивоусий Тур і літня жінка в черничому одязі — в них не було щастя, тепер вони й поготів його не ждали.

Але в них було одно — Тур служив гриднем у сина Малуші князя Володимира й міг про нього оповідати дні й ночі, вона слухала та й слухала б про сина — хоч і до кінця віку.

— Нині твердо сидить Володимир на столі, — впевнено й гордо говорив Тур. — Усі землі Русі підкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нині князь київський, має міцну дружину, багаті і його воєводи...

— А чи вірно служать вони йому? — замислилась Малуша. — Адже Гора...

— Він знає, — тихо відповів Тур, — і не всім вірить... Важко йому жити, та що поробиш?!