— Як виросли й змужніли наші діти! Ярослав і Мстислав — богатирі. Святослав, Всеволод і Брячеслав — красні лицем, а Предслава чудова — вона нагадала мені Полотськ і тебе, Рогнідо!
Її зігріли ці слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулі дні.
— Добрі діти в нас, Володимире, все робила, як ти велів, були в них наставники, вчили їздити на коні, во-лодіти мечем... Он Мстислав день і ніч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Києві перший...
— Добре, дуже добре! — задоволено посміхнувся Володимир.
— А є діти, що книжну мудрість осягають, читають ха-ратії князів давніх, написані руськими словесами, мають книжиці заморські. Он Ярослав знає грамоту слов’янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, якої й назви не вимовлю.
— Вельми мудрі, бачу, в мене сини, батькові не пара, — нахмурився Володимир, — сам від баби своєї Ольги навчений токмо резам[112] руським та ще трохи грамоті грецькій... Щоб не завезли нам у терем якоїсь латинянської хворі.
— О ні, не завезуть, — заперечила Рогніда, — за всім дивлюсь, стережусь, пильную...
— А я вже твою вдачу знаю, — промовив Володимир. — Ти й справді була доброю господинею дому, дбайливою матір’ю для дітей, княгинею на Київському столі.
Вона ждала, як і багато літ до цього, ще якогось, одного тільки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.
— Спасибі тобі, муже, — сказала Рогніда — так, я берегла наш дім, доглядала дітей, думала й про те, що робиться на Горі. Важко мені було часом, Володимире, дуже важко...
— Важко? — Він поклав руку на її плече. — Ти чогось не договорюєш? Чому ж тобі було важко?
За вікном було видно залиті зеленкуватим місячним сяйвом тереми й будівлі, чорну стіну, воїв нічної сторожі, що, спираючись на списи, стояли біля блискучих мідяних бил.
— Ти мовчиш, Рогнідо! Що, знову якась хула?
— Муже мій, Володимире, — сказала вона. — Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська — адже ми живемо душа в душу, маємо синів, тиша в нашому домі й мир між нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злі люди. Ти робиш праве діло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князів, великий государ Русі, всі це знають.
Його розчулили й піднесли ці слова Рогніди.
— Так що ж мені нині Гора? — вирвалось у Володимира.
— Ти могутній і дужий, — відповіла Рогніда, — але дужа й могутня такожде Гора.
— У чому, в чому її сила?
— Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собі й собі...
— Я знав це, Рогнідо, але не боявся — в Києві сидить моя жона-княгиня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 6. Приємного читання.