Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Ти з своїми воями проливав кров у землях Русі, а вони тільки й ждуть, щоб ти їм дав землі.

Володимир засміявся:

— Та хіба ж я не знаю Гори?! Що робити — без неї не можу жити, вона підпирає мене, але мушу такожде дбати й про землі, де є князі, воєводи й бояри. І землям цим доводиться, Рогнідо, нелегко, за багато літ я пройшов Русь з кінця в кінець, усі землі тягнуть до Києва, мають своїх ворогів, усі землі дадуть мені, що можуть, але хочуть мати й своє, в кожній землі є свій суд і правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, — він показав очима на требище за стіною, — стоять боги всіх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене...

— Я тільки жона твоя і не все розумію, Володимире. Тоді скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нині не моляться нашим богам?

Обличчя Володимира стало суворим.

— Бачив нині, так, Гора не молиться моїм богам, богам Русі.

— Християни вони.

— Знаю, бачу, — сердито кинув Володимир. — Християни вірять у Бога Отця, Сина, Святого Духа... Слухай, Рогнідо, вся Русь нині не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самі бажають. Перун чи Христос — хіба не однаково?

— Вони не тільки моляться, я багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що Бог освячує їхні багатства, а убогому дає рай на небі... У Києві є чимало християн не тільки серед бояр... Не розумію, не розумію, чому в християн є якась сила.

Володимир допитливо й з глузливою посмішкою подивився на неї.

— Я справді багато літ провів у походах і не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?

Обличчя в Рогніди було суворе, на ньому виразно окреслювались у місячному промінні великі очі.

— Я вірую, — твердо промовила вона, — в богів моїх отців — Одина й Тора, вірую такожде і в твоїх богів — Перуна й Дажбога... Ти — моє серце, душа й віра...

— Прости, — поклав на її плече свою руку Володимир. — Мені дуже боляче, Рогнідо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вірю в тебе. Наша віра, наш закон, наша сила переможуть усе.

— Але вони не вірять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзів і помочі за морем, у Візантії.

— Отепер я почув те, що найбільше мене турбує, — сказав Володимир. — Ти сказала правду, Рогнідо.

Він встав і підійшов до вікна. Піднялася з крісла, пішла слідом за ним і Рогніда. За вікном було видно двори Гори, темні тереми, стіну, а за нею Подол, води Дніпра, луги й ліси потойбіч, небо з усією його красою — великим жовтавим місяцем, кволі жаринки зір.

— Я не боюсь Гори, — промовив Володимир. — Добра й щастя бажаючи людям Русі, пройшов її з кінця в кінець, возз’єднав, устроїв.

Дивлячись перед собою, він, либонь, пригадував далекі походи, гостинці в полі, вогні на могилах, тупіт копит.

— Я беріг старий закон і покон, стеріг віру отців, але немає нічого незрушного в світі. Прийде час, і я зміню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, іної віри.