Розділ «ВАСИЛЕВС»

В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.

— Боже, Боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?

— Я?! — Він щиро здивувався. — О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, — множество. Ми — пісок на березі Дніпра.

— Так що ж тобі? — вирвалось з одчаєм у Малуші.

— А що ж мені робити?! — байдуже й спокійно відповів Тур. — Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...

У Малуші на очах заблищали сльози.

— Це ж я винна в усьому, Туре!

— Ні, — одразу ж заперечив він. — Ні ти, ні я — ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, — так велів князь, — взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, — він показав на крутий схил гори, — викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... — Тур засміявся, але це був невеселий сміх. — І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Князь Володимир немарно говорив Рогніді про свою тривогу — устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, — про Візантію й Німеччину.

Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і угличів, зупиняється на березі Дунаю.

Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, — з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.

Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі — в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.

Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.

— Хто ви, люди? — запитує сторожа в берегах.

— Болгари... До князя руського Володимира.

Князь Володимир розмовляє з цими людьми.

— Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія — наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.

І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.

Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Володимир приймає в своєму наметі.