Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Чого прийшли до мене, болгари?

— Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, — каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, — до тебе прийшов з усім кліром своїм.

Князь Володимир дивиться на єпископа.

— Отче, не розумію тебе, — одверто каже він. — Я — руський князь, язичник, ти — християнин, єпископ болгарський...

— Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, — він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, — нині немає її — ро-мейська неволя...

По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.

— Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.

Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.

— Коли пішов звідси князь Святослав, життя в Болгарії зовсім не стало... Імператори ромеїв прокляли патріарха Даміана — так він і помер, нині ми прокляті, нас гонять...

— У вас є інший патріарх, своя церква.

— Митрополит севастійський, що сидить у Средці у коміта Аарона, служить патріарху константинопольському — він не отець нам.

— А митрополит кесаря Романа?

Єпископ Неофіт не відповів на питання князя Володимира, а тільки смутно похитав головою.

— Кесар Роман — недостойний онук Симеона, він приїхав до нас з Великого палацу. Немає Болгарії, немає кесаря, — сироти ми, княже, тому й просимо — візьми нас на Русь!

Ні, в Болгарії князю Володимиру немає до кого піти й ні на кого спертись — він велить тиверцям і угличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам повертається до Києва.

З літа в літо і від дня в новий день коміт Самуїл готувався до битви з Візантією.

Він знав, що ця битва буде останньою, вирішальною і що після неї Болгарія або ж з’єднає всі свої племена й роди, стане великою, єдиною, якою була при Симеоні, або ж буде розірвана, опиниться в неволі.

Втім, дужий, свободолюбивий Самуїл не вірив, не припускав навіть думки, що Болгарія може впасти в цій борні. Тисячі й тисячі болгар готові були за першим його покликом взяти луки й мечі, до Самуїла йшли і йшли тисячі слов’ян — втікачів з Пелопоннеса, Фракії, Македонії, придунайської долини, до нього тікали вірмени, грузини, араби, яких імператори гнали з рідних земель і садили в фемах Візантії.

Про боротьбу Болгарії знав, її підтримував і тогочасний світ: Угорщина посилала в Болгарію своїх послів і радо приймала послів Болгарії в себе, німецький імператор обіцяв Болгарії допомогу в боротьбі з імператорами ромеїв. І це не дивно — взаємини між двома імперіями, що однаково прагнули владувати в світі, чимдалі гострішали, і через знатних вірмен, що тільки у Візантії, Болгарія зв’язана була з далекою Вірменією, до Охриди навідувались благовісники — єпископи Римського Папи.

Єдиним місцем, куди не звертав своїх очей Самуїл, була, либонь, Русь, землі за Дунаєм, але для цього були свої глибокі причини.