Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Щедрий наш князь, та не для нас, — шуміли за столом. — Старий закон і покон то вже нехай, цупко тримаються землі за своїх богів, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях...

— Ані шеляга! — навіть перехрестився Вовчий Хвіст.

— Мовчи! — засміявся Воротислав. — Де брань, там і дань, і ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше — вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже ні в червенські городи, ні до радимичів чи в’ятичів, де і Ольга, і Святослав дали нам у пожалування городи й землі... Чуєш, Вовчий Хвіст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечі носили. Нині ж боярами стали, старцями... Що ж нам — віддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружині, за які гроші куватиме мечі й щити? Пожалування наші ідуть во пса місто, мусимо самі тримати дружину... Ой забуває князь Володимир, хто його підпирає, на чому стоїть Київський стіл... Боярство й воєводи — то сила!

Усі вони були на доброму підпитку, але Вовчий Хвіст, що сам майже не пив, розумів, бачив — бояри тільки переказують свої думи, мрії.

Тоді вже він запитав:

— А як у вас, бояри, що чути тут, на Горі? Давно не був вдома, в далеких походах тільки й думок було, що про Київ, оці стіни, тереми... Любо тут, дуже любо, воєводи!

За столом почулось веселе, з смішком:

— А вже що любо, то любо... Чуден город наш Київ, аще князь про нас забуває, самі про себе дбаємо, у Полянській, Сіверській, Древлянській та й Угличській, і Тиверській землях ми, господарі, Бога не забуваємо, а він печеться про нас...

— За море їздите?

— І самі їздимо, і гостей у Києві тьма. Піди до Почайни й на Подол — гречин на гречині, ми їм, вони — нам. Християни ж і вони, і ми... Може ж, хоч Христос благословить і освятить наші добра?!

Вовчий Хвіст в усі очі дивився на сп’янілих бояр.

— І тут, у Києві, — говорили за столом, — і в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русі нашу віру, бо то є закон і покон... Ти, воєводо, підеш з нами?

— Мислить князь Володимир іти до Дунаю, — сказав Вовчий Хвіст.

Як не сп’яніли бояри, а замислились, засичали:

— Невже знову думає почати брань з ромеями? Чуєш, воєводо, нині не ті часи. Візантії нам не одоліти.

І вже забуяло, закипіло.

— Дуже зарано старіється наш князь. А втім, не дивно, аще тримається старого, сам стар буде. І нехай. Є сини княжі в городі Києві, не робочичі, а істинні, княжого роду...

— Тихо, бояри, — промовив Вовчий Хвіст, — великий шум підняли, ще почують.

Воротислав знахабнів, не таївся.

— А коли б хтось і почув, — хіба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде і за сина Ярополкового, істинного князя Святополка?!