Розділ «ВАСИЛЕВС»

Володимир

Вона віддала йому все, що мала, — дівоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гіркоту втрати батька свого й братів, покинула отчий дім, пішла за коханим і згодна була йти поруч, ким би він не був — князем чи рабом, куди б він її не повів — на життя чи смерть; це не було безумство, ні, це була справжня любов.

Єдине, чого в них не вистачало й що пізніше завжди боляче ранило серце Рогніди: вона не сказала йому тоді про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир — суворий воїн і князь — не зумів сказати їй про себе, — втім, чи мусять люди неодмінно про це говорити: любов освячує життя, життя утверджує любов!

А хіба життя не утвердило їхньої любові! Двадцять п’ять літ — о, як це багато, а всі ж ці літа вони жили в турботах і невпинному труді, князь Володимир ходив і ходив у походи, вона була йому вірною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матір’ю живих і мертвих дітей...

Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотів, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили міцну родину, невдовзі їх ждала тиха, спокійна старість...

Так що ж трапилось? Пізня ніч, княгиня Рогніда сидить біля розчиненого вікна, бачить місяць у небі, плесо Дніпра, на якому тремтить-переливається срібна доріжка... Усе, як колись, і все зовсім не так, як раніше, бо не спить вона, поруч у теремі не спить, либонь, і князь Володимир, але вони вже не можуть піти одне до одного, Рогніда не сміє покласти стомленої голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закінчується місячна доріжка, пливе лодія, що везе до Києва царицю Анну.

Що ж це — любов?! Ні, Рогніда вірить Володимиру: він не любив і не любить цариці Анни... Зрада? Ні, вона боїться навіть вимовити це слово, бо зраджують тільки тоді, коли до цього по-справжньому люблять. Тоді — неправда, лжа, обман?!

Але що образа, легковажна зрада і навіть неправда для люблячого серця? У цю пізню нічну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на біль, гіркоту, розпуку, Рогніда відчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорі своєї молодості, а може, навіть і більше, бо все проходить, все минає, а справжня, щира любов — вічна, вона нагадує дивний камінь ізмарагд, що завжди випромінює сяйво, вона — зоря, що світить тим яскравіше, чим темніша ніч навкруг.

Проте що ця, її, Рогнідина, любов, гірко те, що він — князь Володимир — не любив і вже не полюбить, повік не взнає ціну її любові.

А ніч ішла... У тиші Рогніда чула, як на Горі вдарили копитами й зупинились біля терема коні... Вона прокинулась від своїх дум і пригадала — це ж сама веліла рівно опівночі запрягти у візок пару коней. Веліла! — це звучало тепер дивно, але останній загад княгині Рогніди виконаний — коні стоять біля терема.

Що ж, так і буде, зараз Рогніда навіки залишить терем, палату, всі речі, до яких звикла, і цю спочивальню, в кутку якої стоять два ложа... Два ложа, вікно, з якого видно Дніпро, гілля, до якого можна дістати рукою, квіти, — о, скільки хорошого, ніжного, теплого пережито за довгі літа в цій спочивальні. Прощай, прощайте!

На мить майнула думка — вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Ні, вони вже попрощались. Ні вона йому, ні він їй нічого сказати не зможуть...

«А може, — подумала Рогніда, — він стомився в далекій дорозі й спить? Ні, я не смію і не буду його турбувати...»

Проте вона залишала в теремі не тільки мужа — тут були діти її, з ними вона хотіла й мусить попрощатись.

Рогніда запалила свічу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини.

Усі вони спали: у відсвіті місяця й жовтому промінні свічі Рогніда бачила їхні спокійні обличчя...

«Прощайте! — не сміла їм сказати, аби не побудити, але подумала мати. — Прощайте, мої діти, не згадуйте лихом своєї матері, не осуджуйте її, може, колись ви зрозумієте й подякуєте мені...»

І все ж Рогніда не стрималась — якщо не можна всіх, то вона поцілує хоч одно рідне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцілувала...

Предслава прокинулась, розплющила заспані очі, побачила перед собою обличчя матері, щоки, по яких котились сльози.

— Мамо! — пролунало в палаті.

Рогніда погасила свічу, — ложе, дочку, речі освітлювало тільки місячне проміння...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 67. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи