Розділ «ВАСИЛЕВС»

Проте вона залишала в теремі не тільки мужа — тут були діти її, з ними вона хотіла й мусить попрощатись.

Рогніда запалила свічу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини.

Усі вони спали: у відсвіті місяця й жовтому промінні свічі Рогніда бачила їхні спокійні обличчя...

«Прощайте! — не сміла їм сказати, аби не побудити, але подумала мати. — Прощайте, мої діти, не згадуйте лихом своєї матері, не осуджуйте її, може, колись ви зрозумієте й подякуєте мені...»

І все ж Рогніда не стрималась — якщо не можна всіх, то вона поцілує хоч одно рідне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцілувала...

Предслава прокинулась, розплющила заспані очі, побачила перед собою обличчя матері, щоки, по яких котились сльози.

— Мамо! — пролунало в палаті.

Рогніда погасила свічу, — ложе, дочку, речі освітлювало тільки місячне проміння...

— Ти чого, мамо?

— Спи, спи, дочко...

«Це тільки сон», — подумала Предслава і знову склепила вії...

У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав’язала голову шаллю, накинула на плечі опашень.

— Так що ж тепер буде? — запитала Амма в Рогніди.

— Ти про що говориш? — здивувалась Рогніда.

— Адже ти, княгинє, їдеш звідси?

— Так, їду...

— І я їду з тобою... Що нам брати?

Стара ключниця, кормилиця Рогніди, що ростила, виховувала її, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить.

Але сама Рогніда була вже не такою, якою її раніше знала Амма, — на ключницю дивились надзвичайно смутні, замислені, далекі від цього світу очі, і голос у Рогніди був інший — рішучий, твердий, холодний...

— Я йду звідси, Аммо, навіки...