— Бачиш, я довго думав, раніше ніж відповісти тобі, бо... про такі речі звичайно не запитують. Але ні, ти, Рогнідо, маєш право й повинна була запитати мене про це...
Він знову замовк, йому важко було говорити правду так, щоб вона зрозуміла його й не так суворо осудила, їй ці слова були потрібні, щоб полегшили рану серця.
— Гаразд, — закінчив Володимир свої думи, — я шукав не краси її, бо ніколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений її красою, але, вір мені, не любив і нині не люблю її. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила — повернув усе всп’ять... От я тобі й сказав усю правду.
— Ні! — рішуче відповіла Рогніда. — Як не повернути всп’ять Дніпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив імперією Русь, сам став василевсом, маєш жоною грецьку василісу, але... — вона затялась, — мені тебе шкода.
— Рогнідо! — крикнув він. — Ти можеш усе говорити нині, в твоїх словах токмо правда... Але не кажи, що шкодуєш мене, я не тільки василевс, а й людина.
— А я більше й не говоритиму про це, бо все сказала...
— Як усе? Що ж робити мені?
— Навіщо запитуєш мене? Ти сам обирав свій шлях у житті, я не заважатиму тобі, піду з Гори.
— Так, — зітхнув він, — тепер я розумію, що сталось, — мушу сам віднині тут мучитись і страждати, ти покинеш мене...
— Не я зробила це, а ти, Володимире.
— І це розумію...
Настало мовчання — важке, болюче. Двом донедавна рідним, близьким людям було що сказати, душі їх рвались одна до одної, як ніколи, мабуть, відчували потребу говорити. Але вони вже нічого не могли сказати — суворе життя поставило мур між ними, розривало навіки...
Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання.
— Рогнідо! — з одчаєм, від наболілого серця почав він. — Прости, винен я, сам відповім за все... Але дозволь мені одне — подбати, аби ти не мучилась, не страждала...
— Чим тепер можеш допомогти мені?
— Їдь, Рогнідо, в город отця твого Полотськ, дарую тобі всю цю землю.
— Ти дуже щедрий, Володимире, — гірко засміялась Рогніда. — Але як піду я в город отця мого, що скажуть тамтешні люди?.. Колись у Полотську мені було так добре, затишно, нині буде важко, як ніде.
— Тоді, молю, візьми собі один з городів, одбери від вельмож моїх, єгоже хощеш, дам тобі золото, срібло...
— Ні, — рішуче відповіла Рогніда, — взяти в тебе город, бути рабою твоєю, земного василевса, не можу, мати під собою твоїх вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами мені, золото й срібло — ні, за них не купиш спокою душі. І якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землі царства не шукаю, але уневіститись Христові прагну, — може, хоч після смерті душа моя матиме тишу, спокій, любов.
— Що ти замислила?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 64. Приємного читання.
TextBook