Розділ «ВАСИЛЕВС»

Однак зараз думати про це не доводилось — князь Володимир стояв біля порога — в темному платні, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем біля пояса, з непокритою головою, тільки стомлений, змарнілий.

— Добрий вечір тобі, Рогнідо!

— Добрий вечір і тобі, Володимире...

Він не пішов до неї, не обняв і не поцілував, як раніше, повільно ступив уперед, сів так важко на лаві, що меч загримів по підлозі, спер голову на руки.

— Я прийшов до тебе говорити...

— Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.

— Буду одвертий, Рогнідо... Сталося те, чого не хотів, про що не думав...

— Дивуюсь, що так говориш, — відповіла на це Рогніда. — Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію — і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами — і нині називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь — і охрестиш її...

— Тобі, бачу, — спробував посміхнутись Володимир, — достеменно відомо, що сталось у Херсонесі, але одного ти не знаєш...

— Ні, Володимире, — сказала Рогніда, — і це, єдине, я знаю — ти василевс, бо став мужем василіси Анни... Спасибі тобі, Володимире, що не привіз її одразу сюди, а сам приїхав раніше — велика Гора, але тобі з двома жонами тут було б тісно... Боже мій, боже мій, — з великим болем сказала Рогніда, — ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пізніше, нині цариця Анна їде десь у лодії, ти ж тут вирішуєш свою долю.

— Ти глузуєш з мене, Рогнідо?

— Я ніколи, вір мені, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний світ — який він безжальний і жорстокий.

— Невже ж ти думаєш, що мені легко жити в цьому світі?

— Ні, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобі було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться...

— І проклянуть? — запитав Володимир.

— Ні не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... І я, Володимире, розумію, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив іти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив і християнство прийняти...

Вона замовкла.

— Мусив ти, Володимире, і василевсом стати, одягти корону, ти — достойний ним бути, інакше ти не був би і руським князем... Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це...

— Пригадую, — тихо промовив Володимир.

— Одного не розумію, — закінчила Рогніда, — як міг ти, мене жоною маючи, мислити про іншу, нічого мені не сказавши, взяти нову, ще одну жону?