Розділ «ВАСИЛЕВС»

У той час, коли лодійне воїнство посувалось морем і Дніпром, комонне військо ще швидше проминуло Хозарську переправу, як вихор, промчало диким полем, зупинилось і ждало князя на лівому березі Дніпра, напроти острова Григорія.

Майже тиждень після цього, працюючи з ранку до пізньої ночі, волокли вони разом лодії понад порогами, підкладаючи під днища котки, штовхаючи їх руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п’ядь.

Нарешті пороги залишились позаду — тепер до Києва стелився битий шлях у полі для комонного війська, рівне, спокійне плесо Дніпра — для лодій, на яких їхали воїнство і князь Володимир із жоною Анною.

Князь Володимир розповів цариці Анні про подальшу дорогу:

— Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Києва — частина воїнства на конях, інша — в лодіях.

— Надіюсь, ми з тобою будемо їхати в лодії? — запитала Анна.

— Ти будеш їхати, як і досі, в лодії, — відповів їй князь, — а я буду з комонним військом.

— Ти залишиш мене саму?

— О ні, тепер я не залишу тебе, — посміхнувшись, сказав Володимир, — але мушу бути в Києві раніше, ніж туди прибудуть лодії.

— Навіщо тобі труситись на коні, коли набагато краще їхати в лодії?

— Я звик сидіти на коні, — промовив на це Володимир, — а в Києві мушу бути раніше, щоб приготуватись і достойно зустріти тебе.

— Тоді їдь, готуйся, зустрічай... Пам’ятай, що я в думках буду з тобою, день і ніч молитимусь за тебе!

Вона його обняла, поцілувала. За короткий час, відколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рішучу вдачу Володимира, знала, що краще йому ні в чім не перечити.

Їй не доводилось чинити над собою насильство: виховуючись серед знаті у Вірменії й живучи потім у Константинополі, маючи перед собою такий взірець, як матір — Феофано, Анна завжди була привітна, ласкава, мила, навіть тоді, коли розмовляла з людьми, яких у душі ненавиділа.

Так робила вона й тут, на Русі, подорожуючи з Херсонеса до Києва, — обнімала Володимира, цілувала, говорила ніжні слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як їй бути.

До того ж, князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустріти її в Києві. Тут, на лодіях, Анна не буде самотньою — з нею їдуть придворні жони, сли, священики, слуги...

Був ранок. Лодії стали одриватись од берега, попливли одна за однією, збираючись у ключі, широким, повноводим плесом Дніпра. Князь Володимир, сидячи на коні поперед старшої своєї дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камінь бірюз, плесом, поволі зникаючи вдалині, потім ударив коня, полетів на чолі війська в поле.

Князь Володимир залишав лодійне воїнство й царицю Анну немарно. Після всього, що сталось, йому хотілось якийсь час побути на самоті, в тиші дикого поля, тільки з дружиною, що нічого в нього не запитає.

Це нагадувало давноминулі літа, коли він — м’ятежний, трепетний, смятенний — покидав Київ, виїжджав з дружиною за Дніпро, в поле, їхав, чуючи розмірений глухий тупіт коней численного воїнства, слухаючи пісню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем:

Гей, у полі, полі гостинець темніє,