Розділ «ВАСИЛЕВС»

З радимичами не довелось проливати крові — на річці Піщанці, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.

— Радимичі від Вовчого Хвоста тікають, — сміявся князь Володимир, почувши про втечу.

І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, — відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони — нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!

Повернувшись на короткий час після того до Києва, Володимир вирушає в землю в’ятичів, що також перестали платити дань Київському столу в час брані з Ярополком.

Це був похід на самий край тодішнього світу — в по-лунощні землі, до рік Оки й Угри, городів Неринська, Колтеська, Тешилова.

Князь Володимир ходив туди не сам, на поміч київському князеві вирушив з Новгорода з великим військом воєвода — посадник князя Добриня, що вів з собою воїв полунощних земель, новгородців, весь, чудь, — разом вони скорили в’ятичів.

Князь Володимир збирає в Неринську воєвод і бояр, мужів ліпших і старців.

— Пощо, люди, відступили, відмовились платити Києву дань? — запитує він.

Суворі, одягнуті в теплі кожухи й опашні, з ликовим черев’ям на ногах, бородаті мужі мовчать, важко пере-дихують.

— Чи думаєте, люди, про Русь?

— Ми були й завжди будемо тільки з Руссю, — виходить нарешті наперед один муж і вклоняється Володимиру, — але живемо на україні, тут і там у нас вороги — чорні булгари, хозари; Київ далеко, помочі мало...

Гірку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усі князі допреже дбали про україни, думали й про В’ятську землю, Ярополк забув про них — не до того було славолюбному князеві!

А полунощним і східним землям Русі справді важко, під боком у них — чорні булгари, хозари, печеніги, за Ітилем-рікою блукають невідомі орди, — сувора В’ятська земля, важко в ній жити людям.

— Мужі в’ятські! — каже Володимир. — Як і древні князі, берегтиму землю вашу, не допущу до неї ні булгарина, ні хозара, дань дам помірну.

— Великий княже! — відповідають в’ятичі. — Будемо тобі віднині служити вірно, по правді.

І вже одразу думає Володимир вирушати на булгар і хозар, щоб дійти згоди й з ними, укласти мир.

Але в цей час приїжджають гонці з Києва, князь Володимир одержує вість, що межі Русі переступили ятвяги[106].

Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягів, наголову розбиває їхнє воїнство.

— Чого пішли на Русь, воєводи? — запитує він.

Довге мовчання, воєводи й бояри ятвязькі стоять, похиливши голови. І що запитувати в них — носять вони німецькі мечі, разом з ними вдарились на Русь рицарі імператора Оттона, варязькі дружини, слідом ішли священики папи.