— Боже, Боже, — прошепотіла Малуша, — який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ...
— Він суворий і холодний, — одразу ж сказав Володимир, — але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се — мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною.
— О сину, сину, — відповіла Малуша, — як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, — промовила Малуша й тяжко зітхнула: — Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене.
Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові.
— А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене...
І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.
Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші — серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.
— Боже, Боже! — вирвалось у Малуші. — Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі, і як раптово виник, так і обірвався.
— Най буде прощен! — промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...
Хто знає, чи довго сиділа вона — для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три — а хіба не однаково?
Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.
З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора — з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.
Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром — стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.
Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей — він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!
Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.
— Туре! — покликала Малуша.
У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.
— Туре! — підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.
Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев’яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 103. Приємного читання.
TextBook