Розділ «СИН РАБИНІ»

— А чого ж йому плакати? — стоячи над колискою, відповіла княгиня. — Зараз йому тільки спати, виростати, дитя...

— Ой, не говори, княгинє, — зашепотіла Пракседа. — Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецької княгині Юлії — Святополк — і вдень і вночі кричить і кричить.

— Треба добру кормилицю йому дати, нагодує, догляне, то й засне.

— Що, княгинє, кормилиця? Вона серця свого дитині не віддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлія, от і дитя в неї таке.

— Не говори того, що не слід. Княгиня Юлія була жоною князя Ярополка, ти не смієш говорити про неї злого.

— Не смію! — не стрималась і голосно засміялась Пракседа. — Такій ніхто, і навіть Бог, не простить того, що вона робила, від гріховного кореня зол плод буває... Яка княгиня, такий у неї й син...

— Ключнице! — гримнула Рогніда. — Не говори зла всує, не лжи.

— А я не лжу, — аж зашарілась Пракседа. — Я говорю тобі токмо правду... У княгині Юлії був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночі до її палати...

— Ти про що говориш, Пракседо?

— А що говорити? — зашепотіла Пракседа. — Почує князь Володимир — уб’є мене.

І враз Пракседа зрозуміла, що наробила, змовкла, закам’яніла, кров одлила з її обличчя.

— Матінко княгинє! — вирвалось сполохано в неї.

Але княгиня Рогніда зрозуміла все, на що натякала

Пракседа. Бліда, без кровинки в обличчі, вона все ж стримала себе, промовила, наскільки мала сили, тихо, спокійно:

— Ти всує це сказала, ключнице... Знаю, що думаєш, але марно, не слід було так думати. Запам’ятай — я жона князя Володимира, і жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати і знаєш такожде те, що Святополк — син токмо князя Ярополка...

— Матінко княгинє! — хотіла стати на коліна Пракседа. — Розумію, все розумію, матінко княгинє! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я...

— На коліна не ставай, — суворо й холодно сказала княгиня Рогніда, — і не помилилась ти, а забула, що ключниця княгині повинна бути нелукавою, чесною і, найперше, мусить любити князя і його княгиню. Тепер іди, ключнице, я тобі все сказала.

Княгиня Рогніда одразу зрозуміла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слів для цього й не було потрібно — таємниця дитини, яку тримали не в теремі, а десь у саду, постійний неспокій і тривога Володимира, що не могли сховатись від Рогніди, а тепер і слова Пракседи, — цього було досить для того, щоб зрозуміти все, що сталось тут, на Горі, за останнє літо.

Звичайно, гордій полотській княгині, яка росла в родині, де за суворим північним законом зраду жоні карали осудом і презирством, і яка, перемігши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив її батька й братів, було дуже важко не заридати, не закричати після слів Пракседи, спочатку вона думала навіть зібратись, коли не буде в городі Володимира, взяти сина на руки, іти хоч і за море, не бачити князя довіку.

Проте були причини, які змушували Рогніду цього не робити, — любов до Володимира народилась і зміцніла в її душі в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато більше й страшніше, щоб вирвати її тепер з серця.